Євген Онацький. “Дві революції”

Ще в 1923 р. Дімон Вільден писав в “Nation Belge”: “Молодь, яка не подивляє Муссоліні, подивляє Леніна. А Леніна вона подивляє через те, що се є диктатор” (ЛНВісник, 1924. – І. – с58)

Багато з того часу води спливло і багато з тою водою спливло подиву до Леніна. Зате багато зросла й сила подиву до Муссоліні. Тільки джерело того подиву треба, на мій погляд, бачити не в тому, що Ленін був, а Муссоліні є ще й досі – диктатор, а в тому що обидва вони були вождями й ідеологами найцікавіших революцій, що їх зазнавало останнє століття. Обидва вони розколисали величезні людські маси, обидва вони зворухнули саме дно людської душі, ставлячи в світовому розмірі цілком нові розрішення найважніших соціально-політичних проблем, – обидва вони видавалися людству його новими пророками.

Я кажу – в світовому розмірі… І коли сей вираз щодо більшовицької революції не викликає жодних сумнівів, то щодо фашистівської – сумніви ці досить сильні. І то тим більше, що самі її проводирі дуже довгий час стояли на позиції ніби цілковитої національної виключності, проголошуючи повсякчасно, що фашизм – крам не для вивозу. В цьому була його велика хиба, але й велика сила. В боротьбі зі всіма своїми ідеологічними ворогами – комунізмом, масонством, світовою плутократією та демократичним лібералізмом, що розпоряджали і розпоряджають всіма засобами інтернаціональної організації й пропаганди, вельми трудно й невигідно обмежуватись певною територією. Виростаючи природньо з самої народньої гущі і пересякнутий її національним духом, фашизм не потребував сліпого дотримування певних ідеологічних доктрин, а еволюціонував і розвивався відповідно до потреб і можливостей тих національних мас.

Але саме в останні часи, фашистівські проводирі, ствердивши зміцнення свойого становища на внутрішньому фронті, де не залишається буквально ні одного ворога (окрім хіба що поважного економічного чинника, — спільного ворога усіх теперішніх європейських урядів) вирішили присвятити більшу увагу поширенню фашистівської ідеології назовні. Муссоліні останню свою промову в Мілані (20 травня біжучого року) закінчив просто многозначними словами, що “фашизм з успіхом прислужиться більшому щастю цілої Європи”.

Таким чином, експансивний характер фашистівської революції  офіційно і вельми авторитетно стверджується. Мова йде, розуміється, про експансію, про так званий “імперіалізм духу”, що ми над ним вже спинялися в одному з попередніх дописів. Дійсно, приходиться ствердити, що цей новий італійський імперіалізм знаходить для себе в сучасній Європі такий підхожий ґрунт, що з боку Італійського  Уряду було би національним злочином його не використати, – і то тим більше, що тим часом, як ідеї більшовицької революції розсіваються по світу головно внаслідок неймовірної активності московських імперіалістів, що не спиняються ні перед якими грошовими й людськими витратами і для своєї пропагандивної мети зорганізували колосальний спеціальний механізм Комінтерну, – фашистівські ідеї самі переходять в загальноєвропейську свідомість, а головно в свідомість жадібної до акції молоді, — ніби навіть проти волі італійських фашистів, – просто внаслідок студій, ознайомлення, констатування фактичних результатів, внаслідок жадання наслідувати.

Наслідувати – що? Фашизм, як метод? чи фашизм – як ідеологічну систему? чи фашизм в цілому?

Мусимо зазначити, що навіть “Антиєвропа”, орган молодих фашистів, які власне завдалися поширювати фашистівську ідеологію на цілу Європу, проголошуючи: “Ми  хочемо фашистівської Європи – фашистівської духом, антидемократичної, антискептичної, сміливої!”, навіть “Антиєвропа” поспішається зазначити, що “ті чужоземні імітації фашизму, які спостерігалися дотепер, являлися по більшості хибними імітуваннями фашистівського прикладу і зразку. Щоби в цьому переконатися, досить звернутися до перегляду тих класів населення, які являються їх життєвим нервом і які накладають на них свою особливу психологію. Тим часом, як наш фашизм народився з дрібної буржуазії та в великій частині з простого народу (головно селянства) і знаходив майже завжди симпатії у великих промисловців та у вищого духовенства, закордоном він народжується головно серед великої буржуазії та аристократії, тим часом як промисловці (переважно звязані ліберальною традицією) і всі нижчі класи населення ставляться до нього з недовір’ям. Загалом італійський фашизм є істотно революційним, тим часом як закордонні “фашизми” – істотно консервативні. Наш фашизм, являє собою порив народу, що мусить ще здобувати свою позицію та гідність у світі, а “їх” фашизм уявляє з себе вимогу народів, що вже здобули своє, та аристократій, що вже давно встановилися, затримали речі такими, як вони існують… Певно, що це їм не вдасться! Світ іде наперед…” (Антиєвропа, 1929, І, с.39).

Так, власне, світ іде все наперед і тому його признання та симпатії виграє й здобуває лише той, хто простує разом зі світом, або бодай випереджає і підганяє його, вносячи в життя цілком нові елементи, – але в усякому разі не затримує ходу його поступу, а тим менше – повертає його назад. Лише з цієї точки погляду ми хочемо дивитися на кожну “революцію”, лише з цієї точки ми хочемо відзначати її відмінність від “контрреволюції”. І тому визнаємо за великих революціонерів не дише тих, що проводять народними масами наступ проти фортець віджилої тиранії окремих осіб чи окремих класів, але також і тих, хто, як Коперник, Христофор Колумб, Петро І, повставали проти вузького світогляду своїх сучасників і примушували їх приймати на увагу цілком нові елементи життя, що зрештою приводили до цілковитої його трансформації. Проте, кожна така революція вимагає важкого зусилля для звільнення від усього того, в що перше вірилося і що поважалося, і тому кожну революцію розпочинає звичайно лише активна смілива меншість, бо маса в цілому є завжди консервативна: почасти – з лінощів, почасти зі страху, почасти – з привички, почасти – з інертності, – до того ж, вона не здатна вигадати щось нового, що могло би прийти на заміну віджилого старого. Більш того, кожна революція зачіпає й руйнує звичайно стільки найрізнорідніших інтересів – головно пануючого класу (чи народності) яка розпоряджає всіма засобами впливання на громадську опінію країни й світу – що всякій революції приходиться найперше витримувати величезну інтенсивну боротьбу всередині, – боротьбу, в якій виміряється життєвість і сила нових ідей, що ними живе ота революція. Старі ідеї бороняться завзято, єдиним спільним фронтом, — і чим більш нові ідеї відходять від загальноприйнятих, чим більшою ломкою життя вони загрожують, тим натурально боротьба є завзятішою. Тому, наприклад, російська революція в першому своєму добільшовицькому періоді викликала була спершу загальну симпатію, бо вона мала наблизити життя Росії до зразків ліберально-демократичного життя в цілій Європі. Але цілком інакша доля судилася зате російській більшовицькій і італійській фашистівській революції. Перша з них, хоча й виходила з загальноприйнятих “несмертельних” принципів французької революції 1789 року – “братерство, свобода і рівність” – загрожувала таким радикальним застосуванням цих принципів, що наводила ляк на лицемірну Європу, яка в теорії — хоч вклонялася принципу “рівності”, та на практиці прокладала неперехідні безодні поміж капіталом і працею; вклонялася принципу “свободи”, але фактично давно вже вспіла вивітрити його від всякого конкретного змісту, перетворивши його в порожню абстракцію; поклонялася принципу “братерства”, але Версальським миром довела найкраще, як його розуміла. Що ж до другої – фашистівської – революції, то тим власне, що вона рішуче пішла проти цих “несмертельних” принципів, доводячи цілу їх лицемірність і непридатність до практичного життя, доводячи їх перестарілість для нового людства і вказуючи нові розрішення соціально-політичних проблем життя, користуючись разом з тим “середньовічними” методами боротьби (культ сили, активності, самоповаги) і персоніфікуючись в Диктатурі, – тим самим вона була визнана “контрреволюційною”, реакційною, небезпечною для подальшого поступу людства.

Тим часом досвід останніх років довів цілком певно, що італійський фашизм, користуючись ніби “середньовічними гаслами”, привів Італію на стан однієї з наймодерніших держав, тим часом як більшовизм, кидаючи найбільше “модерні та поступові” гасла, повернув Совітчину до варварства найбільш темного Середньовіччя. Спинитися над цими несподіваними наслідками, простудіювати їх причини, віднайти те істотне, що відрізняє ці дві найцікавіші в ідеологічному відношенні революції – більшовицьку та фашистівську – це завдання, що мусить стояти перед кожним із наших діячів прийдешньої чи прийдешніх українських революцій, – бо без зрозуміння цього істотного і наші революції могли би перетворитися в звичайні брутальні рухи мас, обмежені в часі й просторі й трагічні в своїх наслідках.

Як в Росії, так і в Італії велика війна виявила наглядно повне виснаження й нездатність керуючих класів – в Росії вести війну, в Італії – осягнути гідних умов миру. Як в Росії, так і в Італії світова війна породила однаково важку економічну соціальну кризу і витворила однакове сприяюче революційне підложжя, необхідне для кожної революції – підложжя, що про нього писав Лєнін: “я в політиці повожусь як фізик, і цікавлюся лише силами. Давні агітатори помилялися, звертаючись до серця людей. Досить витворити революційний стан, як досить виготовити підложжя для річки. Вода бігтиме сама собою по схилу, і так само люде самі собою підуть шляхом, що ми їм, впливаючи на речі, промостимо”.

Ці слова Лєніна незвичайно характерні. Поминаючи його зарозумілість, що нагадує простодушну магію дикунів, які, розпалюючи в зимовий сонцеворіт вогонь, думають, ніби примушують тим самим сонце повертати на літо – бо не він, а велика війна та моральне банкрутство пануючих верств довели до того революційного стану, що ми його знаходимо в повоєнній Європі, — вражає цей його наказ промовляти не до серця, що більшовики його вірно виконали, звертаючись виключно до шлунку та розбуджуючи найнижчі інстинкти юрби, — інстинкти, що були раніше дисципліновані й стримувані силою законів та авторитетом влади, а тепер виходили розпаношені, безсоромні, навіть пишаючись, на денне світло: інстинкт самоохорони, що примушував кидати зброю на фронтах і “брататися” з ворогом, інстинкт пожадливої заздрості до привласнення чужого (знамените “грабуй награбоване”); інстинкт нестримної соціальної помсти та непогамованих сексуальних насолод; – всі звірячі інстинкти людської примітивної юрби викликалися з міських нетрів на допомогу руйнування всього ненависного, що могло стояти на перешкоді загальній рівності, загальній сваволі, загальному братерству, – хоча би ціною винищення цілих класів населення, хоча би ціною зниження всього високого до найнижчого рівня, хоча би ціною втоплення всіх моральних цінностей, визнаних за “буржуазні забобони”, в морі крові.

Тим часом, в фашистівській Італії Муссоліні звертався власне до серця, кликав до відродження саме моральних цінностей, підносив невмирущу силу не речей, а духу, звертався до національної честі, а не до трусливості, закликав активно любити свою Батьківщину, а не ненавидіти, доводив необхідність самопожертви, а не самонасолоджування. В більшовицькій Росії юрби диких, сірих людей, страшних і жалюгідних у своєму примітивізмі, кидалися як звірі за свої потоптані і нікому не ясні права, сіялася фактично страшна анархія перед ніким не відповідальних апетитів, а в Італії тим часом переводилася як найпильніша організація всіх живих активних сил і відбувалося виховання їх в свідомості своїх обов‘язків, привчаючи їх до вміння коритися і – командувати, привчаючи їх поважати все вище як мету й ідеал для власних досягнень.

Фашистівська революція обперлася на “дух”, вимагаючи все більшої свідомості, все більшої активності, все більшої дисципліни, все більшої віри; більшовицька революція обперлася на “речі”, обіцяючи матеріальний добробут, сваволю, загальну рівність і владу, – обіцюючи всі ті земні матеріальні втіхи, що мали витворити з Большевії, а потім і з цілого світу – “Рай Земний”.

Одна вимагала – жертв, зусиль, самообмежень. Друга обіцяла – безкрайні можливості та вигоди. В наслідках це виявилось так: замість обіцюваного матеріального добробуту – голод і мізерія, замість сваволі – Соловки, Сибір і всемогуча Чека, замість рівності – необмежене панування всіляких комісарів, безконечні привілегії невеликої, порівнюючи, купки комуністів і винищення інтелігенції, яка не пасує до загального зниження духовних вартостей; замість влади – кріпацтво робітників по державних фабриках, а селян по колхозах. Найбільша в світі революція, що мала звільнити світовий пролетаріат та витворити селянсько-робітничий рай, перетворюється поволі в очах цілого світу в найбільше на світі шахрайство, переведене коштом одної шостої частини світу задля експериментаторської втіхи кількох божевільних фантастів. […]

Бо немає любові, де нема “серця”, де нема пошани до жодних моральних вартостей, що їм дають в Большевії презирливу назву “буржуазних забобонів”, де панує лише ненависть та холодна зацікавленість байдужого експериментатора – там і не може бути нічого будуючого. Коли ми придивляємось до ходу італійської фашистівської революції, ми бачимо одну просту лінію постійного поширювання її впливів на народні маси, постійного здобування все нових позицій, і нам дуже легко було би визначити всі її етапи: в 1925 р. – остаточне розбиття всіх зорганізованих в опозиції сил бувших ліберально-демократичних партій, в 1926 р. – закон про Синдикати, що кладе перший камінь під будову Корпоративної Держави, в 1927 р. – Хартія праці і грошова реформа, в 1928 р. – інтегральна боніфікація Італії і проголошення боротьби за хлібну незалежність; в 1929 р. – примирення з Ватиканом і створення Корпоративного парламенту; в 1930 р. – завершення організаційної роботи по створенню Корпоративної Держави,  – відкриттям Корпоративної Вищої ради і поширення акції за кордони Італії і т.д.

Цієї простої лінії годі відшукати в більшовицькій революції — вона розвивається навмання, як прийдеться, з постійними ухилами то вправо, то вліво, а то і просто назад: рідкий зразок політичного авантюрництва, соціально-експериментаторського дилетантства, що кожну свою іграшку заливає чужою кров’ю, але за всяку ціну хоче втриматись у влади. Більшовицькі провідники ніколи не знають, які наслідки матиме той чи інший їх експеримент і скільки жертв він коштуватиме, вони спекулюють на повну дезорганізованість народних мас, розкиданих по величезних просторах Совітчини, ховаючись за спини підкуплених і морально знищених чекістів. Фашистівські проводирі завжди знають ті можливі межі, що за них вони переходити не можуть і переводять свої революційні ідеали в суворій залежності від конкретної дійсності. Який наслідок? Більшовицька влада тримається лише терором та неорганізованістю населення, в Італії – фашистівський уряд – дійсним визнанням та любов’ю народних мас. […]

В дійсності, всі ті закони, що увів в життя на користь робітництва фашистівський режим, починаючи від восьми годин праці і кінчаючи обов’язковим забезпеченням робітництва на випадок каліцтва, хвороб та старості, значилися віддавна в усіх соціалістичних програмах, включаючи в те число і більшовицьку. З тією лише різницею, що соціалістичні партії стояли на платформі боротьби класів, яка в Большевії була доведена до абсурду, а в фашистівській Італії всі ті робітничі закони були проведені на платформі співробітництва класів, що в остаточному рахунку приводить до Корпоративної Держави.

Фашистівська революція в Італії все розвивається, проводячи все нові закони, що мають регулювати взаємовідносини різних соціальних класів та їх взаємне співробітництво для спільного їх добра і для загального добра всієї нації, вона йде все вперед, далеко випереджаючи світ, по дорозі соціально-політичного унормування життя, вводячи в нього все нові й нові творчі елементи і – тому являється дійсно гідною цього слова “революція”. Більшовицька ж революція давно зліквідувала всі свої ідеали, давно звернула всі свої прапори, і замість повести людність своєї території вперед до вищих форм життя, повернула її до анархії найглибшого варварства, з усім його примітивізмом життя і думання. Більшовицька революція давно уже повернулася в дику безглузду, безформену контрреволюцію, і тому не можна без здивування читати новий заклик так званого ІІ Інтернаціоналу…рятувати революцію. Запізно, панове! Революцію в СРСР, на жаль, давно поховано. Можна лише рятувати контрреволюцію, або… Або робити нову революцію!

Кожний визвольний рух є перш за все рух імперіалістичний, рух народу, що усвідомив своє право на поширення своєї культури, накопичення свого власного багатства, на збільшення сфер впливу своєї власної сили.

Ми нікого не шукаємо. Ми ні на кого спеціально не надіємося. Ми не хочемо і не можемо зраджувати свого гасла – віри у власні сили, що, на службі однієї святої ідеї – власної Великої Держави, на крилах однієї святої любові – до покривдженої Батьківщини, все подолають, все переможуть; але на роздоріжжі, межи двома новими гаслами, що висунув їх в ці дні європейський політичний світ, – Панєвропа і Антиєвропа, ми звертаємо в той бік, де ждуть коли “нові сили Європи відчують себе досить сильними, щоби вирушити рішуче проти існуючого старого ладу” псевдо-демократичної Європи, проти нового ладу псевдо-комуністичної Євразії.

Євген Онацький “Імперіялізм духа”. – Перемишль: Наш край. – 1930. – 27 с.

Синтаксис автора збережено, правопис приведено у відповідність до сучасних норм.

Про автора: Євген Онацький (1894 – 1979) – український соціал-націоналіст, видатний публіцист, журналіст та ідеолог. Мешкав на еміграції в Італії після поразки України у Першій війні за Незалежність (1917 – 1920). З 1929 року – член Організації українських націоналістів, представник полковника Євгена Коновальця в Італії та провідний співробітник головного теоретичного органу ОУН “Розбудова Нації”. Відомий своїми активними симпатіями до італійського фашизму та критичним ставленням до німецького націонал-соціалізму. У 1943 році ув’язнений німецькою окупаційною адміністрацією в Італії, після війни мешкав в Аргентині.

коментарі 4

1. БІЛИЙ:
   24 Вересня, 2009, 13:21

   Ось так! І нехай сучасні псевдонаціоналісти перечитують цю та безліч інших праць наших ідеологів перед сном, кожного дня, допоки в їхні голови не втовкмачиться єдина істина всіх часів: два світогляди, дві революції, дві діаметрально протилежні ідеї та два “характери”, які ділять світ на нас і їх, на добре і зле, на своє та чуже. І безперечно що український націоналізм стоїть пліч-о-пліч (швидше відмежовуйтесь) з фашизмом, націонал-соціалізмом, гвардизмом та ін. течіями-вартовими Європейської цивілізації напротивагу антиприродним, нездоровим, хворобливим комуно-ліберало-капіталістичним нахилам. Третього не дано, тому різні (свастика=серп і молот, дві антилюдські системи, між двома тиранами)та інші придуркуваті штучки націонал-лібералів автоматично роблять їх ворогами кожного соціал-націоналіста!

2. Лазур:
   24 Вересня, 2009, 22:21

   Як завжди в Онацького, хороший порівняльний аналіз.

3. Преможець:
   1 Серпня, 2010, 23:50

   Гарна стаття.Цыкаво почитати молодим юнакам,які тільки починають свій шлях соціал-націоналіста

4. Олекса:
   27 Січня, 2014, 23:07

   “після поразки України у Першій війні за Незалежність (1917 – 1920)”- розширте рамки до 1921(Листопадового рейду або ІІ зимового походу)

Залишити відгук