…В серці у нього лунко співав “Нахтігаль”: Фрідріх Вільгельм Гайнц

Серед барвистої плеяди імен діячів європейської консервативної революції при детальнішому аналізі біографічних даних виявляється немало достойних і цікавих людей, чий шлях так чи інакше був пов’язаний з українським визвольним рухом і Україною. Непростий життєпис такої людини – інтелектуала, революціонера та бойового командира з’єднання, якому в Другій світовій війні підпорядковувався славетний український батальйон “Нахтігаль”, пропонується увазі читачів.

Фрідріх Вільгельм Гайнц (Friedrich Wilhelm Heinz) народився 7 травня 1899 року в родині підприємця у Франкфурті-на-Майні (з боку матері Гайнц був віддаленим нащадком титана німецької Реформації Мартіна Лютера). Під час навчання в середній школі Фрідріх Вільгельм став активним членом скаутської організації “Чорна сотня” (“Schwarze Freischar”), що культивувала романтичний німецький патріотизм, націоналістичні парамілітарні традиції та відданість трону Гогенцоллернів. Поєднуючи виховане в скаутському русі бажання стати військовим із патріотичним поривом, що охопив німецьку молодь з початком Світової війни, 3 травня 1916 року (до досягнення призовного віку) Гайнц вступив добровольцем до запасного батальйону Гвардійського фюзильєрного полку в Берліні, що вважався традиційною гордістю мешканців столиці Німецької імперії. Після проходження курсу навчання 8 жовтня 1916 року Гайнц випустився фаненюнкером у 3-й батальйон піхотного полку №46 (1-й Нижньосаксонський) “Граф Кірхбах” (у німецьких збройних силах існувала традиція давати полкам назви, пов’язані з іменем першого командира), де отримав ґрунтовний вишкіл командира кулеметного відділення. У вересні- жовтні 1917 року на Західному фронті прийняв бойове хрещення у так званих “літній” і “осінній” битвах у Фландрії, в листопаді-грудні – у запеклих боях на німецькій оборонній позиції “Лінія Зігфріда”, зокрема в епізодах, що у німецькій історіографії мають назву “танкова битва під Камбре” (22 – 29 листопада) та “наступальна битва під Камбре” (30 листопада – 7 грудня). В листопаді 1917 року отримав “Залізний хрест” 2-го класу. У грудні 1917-березні 1918 року Гайнц проходив додатковий вишкіл для молодших офіцерів у піхотній школі Дьоберіц – легендарній кузні кадрів пруської військової традиції, де склав спеціальний іспит. У березні – квітні 1918 року Гайнц в ролі командира взводу 5-ї роти 46-го піхотного полку брав участь в небувалих за інтенсивністю боях, які визначали перебіг широкомасштабного наступу генерала фон Людендорфа на Західному фронті, покликаного завершити війну проти держав Антанти переможним ударом на Париж. У липні 1918 року він одержав звання лейтенанта та був призначений командиром штурмового підрозділу; у рукопашному бою з англійськими піхотинцями 11 серпня отримав поранення в потилицю. Листопадову революцію 1918 року Фрідріх Гайнц зустрів у військовому шпиталі, залишивши який, записався до “добровольчого корпусу”, створеного на базі колишнього 46-го полку в рамках “прикордонної оборони Сходу” для захисту територіальних меж Німеччини в районі Познані, що в Нижній Силезії, від польської агресії, де й перебував у квітні – червні 1919 року. Внаслідок диверсійного акту, організованого польськими збройними бандформуваннями, підрозділ Гайнца потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, внаслідок чого він отримав важкі травми. В середині січня 1920 року Ф. Гайнц повернувся до Силезії, де продовжив службу в “добровольчому корпусі”, а з кінця січня до демобілізації із збройних сил у званні обер-лейтенанта ландверу займав посаду офіцера-вихователя у кадетському училищі в Вальштатті. Під час особливо запеклих боїв 1921 року у Силезії, де німецькі добровольці з оперативно стягнутих зі всієї Німеччини “фрайкорів” успішно відбили черговий акт польської агресії, 31 травня 1921 року Гайнца знову було поранено.

За час служби на передовій у 1917-1918 роках та під час бойових дій в Силезії Гайнц був нагороджений “Залізними хрестами” 1-го і 2-го класу, отримав чорну та срібну нашивки за поранення, а також був відзначений престижними неофіційними нагородами “фрайкорів” – “Силезьким орлом” 1-го та 2-го ступенів з мечами і “Почесним хрестом фронтовика”.

На початку червня 1919 року Гайнц був тимчасово відряджений із театру неоголошеної війни в Силезії для проходження спеціальних курсів політичної інформації, де познайомився із низкою важливих діячів військово-політичного крила націонал-патріотичних сил, відомого як  “Національне об’єднання” (“Nationalen Vereinigung”). Через координатора об’єднання, капітана Вальдемара Пабста, за яким стояли такі впливові постаті, як генерал В. фон Люттвіц, капітан-лейтенант Г. Ерхардт та промисловець В. Капп, він зав’язав контакт із провідними колами антиреспубліканських праворадикальних сил. У цей час Гайнц познайомився з колишнім генерал-квартирмейстером Еріхом фон Людендорффом, його довіреною особою полковником Максом Бауером, капітан-лейтенантом ВМФ Вільгельмом Канарісом, ад’ютантом Ерхардта Г. Лідігом тощо.

Наприкінці 1919 року Гайнц вступив до бригади морської піхоти Ерхардта – найбільш агресивного, дисциплінованого та безжального “фрайкору”, що здобув репутацію “збірної команди” радикальних антисоціалістичних, антидемократичних, націонал-консервативних, промонархічних та консервативно-революційних елементів: учасників ліквідації комуністичних заколотів, “балтійців” – ветеранів кампанії в Прибалтиці 1919 року – та учнівсько-студентської молоді, одержимої романтикою “прямої дії” – де потрапив до 3-го батальйону. Під час антиурядового маршу 2-ї бригади морської піхоти на столицю Німеччини в 1920 році Гайнц обіймав посаду командира однієї з рот. У буремні березневі дні збройного путчу 1920 року зароджується його тісна дружба з капітан-лейтенантом Манфредом фон Кіллінгером, одним із найталановитіших офіцерів Ерхардта та його правою рукою, командиром елітної “офіцерської штурмової роти”, що була ударним кулаком бригади.

Після краху путчу Каппа-Люттвіца “польові командири” невдалої контрреволюції Герман Ерхардт і Манфред фон Кіллінгер поспішили зникнути від пильної уваги федерального демоліберального правосуддя в Баварію, де земельний уряд перебував під контролем консервативно-католицького сепаратистського середовища та військових, і не поспішав реалізовувати берлінську політику щодо стримування праворадикалів. Особовий склад колишньої “офіцерської штурмової роти” фон Кіллінгера став ядром підпільної терористичної організації “Консул” під проводом Г. Ерхардта, яка стояла на крайніх націонал-патріотичних та антидемократичних позиціях і використовувала методи силової ліквідації політичних супротивників.

Як і тисячі інших молодих офіцерів, що були демобілізовані з німецької армії після завершення активної фази бойових дій громадянської війни 1919 – 1920 років та прикордонних військових конфліктів, Гайнц виявився позбавленим нормальних перспектив працевлаштування в цивільному житті. Відтак свій вільний час він присвятив участі в діяльності нових воєнізованих організацій, створених ветеранами війни для боротьби проти соціально та національно несправедливого республіканського режиму. Під час установчих зборів осередку “Молодонімецького ордену” в Франкфурті-на-Майні Гайнц зустрів учасника кампанії в Прибалтиці Ернста фон Заломона та діючого офіцера ВМС Ернста Керна – колишніх бійців “офіцерської штурмової роти” фон Кіллінгера. Керн виконував неофіційні функції зв’язкового між мюнхенською штаб-квартирою організації “Консул” та її осередками у Північній Німеччині, зокрема з групою, яку очолював В. Канаріс – штабний працівник в командуванні роззброєного Антантою німецького флоту на Балтиці. Керн був впливовою фігурою в оточенні Ерхардта та стояв за підготовкою численних силових акцій “Консула”, що впродовж 1921 року поширив мережу своїх нелегальних осередків не лише по всій Німеччині, а й проник на територію Австрії та Угорщини, де організовувалось фінансування з боку консервативних підприємницьких кіл. Завдяки зустрічі з Керном Гайнц одразу очолив осередок “Консула” в Гессені, де, як і в інших регіонах, з огляду на існуючу з 1921 року угоду між Г. Ерхардтом та лідером NSDAP Адольфом Гітлером налагоджувалась співпраця з штурмовими загонами SA. Наприкінці року мюнхенське керівництво “Консула” скерувало до Франкфурта-на-Майні досвідчених ветеранів “фрайкорів”, екс-офіцерів Гартмута Плааса та Карла Тілессена, за допомогою яких Гайнц організував і розбудовував місцеві осередки NSDAP та SA, видаючи навіть невелику газету. Паралельно активісти “Консула” проводили підготовку до терористичних актів, маючи успішний досвід резонансних атентатів. Так, 26 серпня 1921 року під час прогулянки в Бад Грісбаху в Шварцвальді разом із партійним колегою К. Діцом був застрелений міністр фінансів Ваймарської Німеччини Матіас Ерцбергер (1875-1921). Виконавцями атентату були колишні морські офіцери, що воювали в бригаді Ерхардта та “добровольчому корпусі Оберланд” у Силезії, Генріх Шульц та Генріх Тілессен – рідний брат Карла Тілессена.

Мішенню нових акцій прямої дії стали відомі політики республіканського табору, Філіп Шейдеман (1865-1939) та Вальтер Ратенау (1867-1922), які сприймалися масовою свідомістю як головні адепти капітуляції у 1918 році та архітектори ганебного Версальського мирного договору, який став безумовним приниженням для мільйонів німців, незалежно від політичних переконань. Провідний діяч Соціал-демократичної партії Німеччини, перший райхсканцлер Ваймарської республіки, що після відставки обіймав посаду обер-бургомістра міста Кассель, Шейдеман став об’єктом нападу 4 червня 1922 року. Під час прогулянки йому вистрілив в обличчя зарядом синильної кислоти Ганс Густерт, активіст “Консула” з Ельберфельда, а до того – член молодіжної структури при “Німецько-національному союзі захисту та опору”, масовій радикальній націоналістичній організації. Однак Шейдеман пережив замах і помер в Данії у 1939 році. 24 червня 1922 року близько 11.00 ранку В.Ратенау виїхав з дому в Грюневальді, прямуючи до міністерства закордонних справ, проте його відкритий кабріолет наздогнав автомобіль із двома пасажирами в чорних шкіряних пальто. Один із нападників випустив чергу з автоматичного пістолета-кулемета, а інший кинув в автомобіль міністра ручну гранату, після чого водій Ратенау загальмував, а нападники зникли з місця атентату. Від отриманих поранень Ратенау помер під час транспортування до лікарні, незважаючи на надання невідкладної медичної допомоги медсестрою, яка опинилася на автобусній зупинці неподалік від місця інциденту. Поліція розпочала негайне розслідування, паралельно розгорнувши масштабні оперативно-пошукові операції проти воєнізованих організацій та праворадикального підпілля в цілому. Водій автомобіля з бойовиками Ернст Вернер Техов був заарештований через два дні після атентату, проте головні виконавці замаху, Ервін Керн і Герман Фішер успішно переховувались від правоохоронців, аж поки не були оточені загонами поліції в замку Заалек поблизу містечка Бад-Кьозен в Тюрінгії 17 липня 1922 року, де вчинили відчайдушний спротив. Під час перестрілки Керна було вбито пострілом в голову, після чого Фішер застрелився, аби не потрапити живим до рук слідства. Решта співучасників і співорганізаторів атентату, в тому числі франкфуртська група “Консула”, постали перед Верховним судом у Ляйпцігу в жовтні 1922 року, зокрема Е. В. Техов (головний обвинувачений), Ернст фон Заломон, Гартмут Плаас, Карл Тілессен, Вальдемар Нідріг, Фрідріх Варнеке та інші. Головний обвинувачений Техов отримав 15 років ув’язнення, а фон Заломон – 5; до різних термінів було засуджено Тілессена та Плааса. Лише Фрідріх Гайнц зумів переконати суд у тому, що нічого не знав про підготовку замахів, і відтак був звільнений з-під арешту. Порівняно м’які вироки членам франкфуртського осередку, в тому числі й Гайнцу, можуть бути пов’язані з тим фактом, що його члени провадили тісну співпрацю з відділом “Захід” військової розвідки при командуванні райхсверу 2-ї групи із штабом у Касселі. Прагнучи зберегти обороноздатність держави на випадок можливої агресії військ Антанти, верхівка скороченої німецької армії створила так званий “чорний райхсвер” – резервні формування при кадрових частинах, які створювались за допомогою членства правих воєнізованих організацій. Після заборони діяльності організації “Консул” Гайнц очолив гессенський осередок “Союзу Вікінг”, у який переформатувалася структура Ерхардта, і з осені 1922 року служив у вишкільному батальйоні піхотного полку в Касселі.

У 1922 році командувач штурмових загонів NSDAP, відомий повітряний ас ескадрильї “Ріхтгофен”, екс-капітан Герман Ґьорінг призначив Гайнца лідером SA на території Західної Німеччини, однак ця посада залишилась чисто номінальною через відсутність в регіоні серйозних формувань штурмовиків.

Окрім підготовки резервів для мобілізації в разі оголошення війни країнами Заходу, командування райхсверу використовувало патріотичні воєнізовані організації для боротьби проти сепаратистів у Південно-Західній Німеччині та французьких спецслужб, які інспірували сепаратизм. Оскільки збройні сили не мали права діяти в демілітаризованій зоні вздовж Райну, а місцеві органи внутрішніх справ не могли адекватно протидіяти загрозам, функції держави перебрали на себе радикальні активісти-патріоти, користуючись при цьому певною неофіційною підтримкою райхсверу. Попри це, досвідчені бойовики, як, наприклад, члени “Вікінга”, часто використовували “дах” райхсверу для ліквідації конкуруючих підпільних структур та поповнення фінансових ресурсів. Показовим є приклад сепаратистської парамілітарної організації “Союз Блюхер”, що стояла на націоналістичних засадах, проте підтримувала ідею незалежної баварської держави. Гайнц зумів “розвести” конкуруючу структуру на доволі значну суму грошей, виділену французькою розвідкою, і при цьому здати поліції особовий склад франкфуртського осередку “Союзу Блюхера”, що збирався підірвати місцеву синагогу, даючи сигнал до загального збройного виступу проти влади. Аналогічним чином Гайнц покращив фінансовий стан “Вікінга” влітку 1923 року, коли відділення німецької військової розвідки в Мюнстері за підтримки фінансово-промислових груп Рурської області готувало загальне повстання населення окупованої зони проти французьких військ.

Паралельно із 1922 по 1924 рік Гайнц працював на постійній основі у вишкільному батальйоні 15-го піхотного полку райхсверу (Гіссен-Марбург-Кассель), сформованому з членів воєнізованих патріотичних організацій. Брав участь в організації диверсійно-розвідувальних операцій проти французьких та бельгійських окупантів в Рурському промисловому басейні у 1923 році. Влітку 1923 року штаб-квартира німецької військової розвідки в Мюнстері організувала таємну нараду за участі вищих армійських офіцерів, представників великих промислових підприємств та “польових командирів” руху опору, обговорюючи можливість широкомасштабної відплатної акції проти окупантів у форматі “варфоломіївської ночі”. Гайнц також був серед учасників цієї наради, проте реальному втіленню плану завадили політичні чинники, зокрема позиція урядових кіл.

Восени 1923 року кризова ситуація в Німеччині досягла апогею: на фоні катастрофічної гіперінфляції, масового безробіття та падіння виробництва зростали сепаратистські рухи в долині Райну та в Баварії, утворилась конфедерація земель, де уряди контролювали соціалісти з комуністами (Саксонія, Тюрінгія та Брауншвайг), комуністами ж готувалося загальне збройне повстання, першим етапом якого став заколот в Гамбурзі. Слабкий федеральний уряд в Берліні зайняв вичікувальну позицію. Лідер “Союзу Вікінг” капітан-лейтенант Г.Ерхардт встановив зв’язок із командувачами пізрозділів “чорного райхсверу” поблизу Берліна майором Ернстом Бухрукером та капітаном Вальтером Штеннесом, плануючи спільний       превентивний марш воєнізованих формувань на Берлін з метою попередити захоплення влади ліворадикалами. Фрідріх Гайнц сформував загін з членів “Вікінга” (раніше – “Організації Консул” та 2-ї бригади морської піхоти), який висунувся в райони області Верхній Гессен з наміром блокувати можливі спроби прориву комуністичних  робітничих загонів з Рурського басейну та “червоних бригад” із Тюрінгії. Розрив стосунків між А. Гітлером та Г. Ерхардтом влітку 1923 року став свідченням гострої конкуренції всередині радикального крила середовища німецьких націонал-революціонерів і обумовив поразку осінніх збройних заколотів наприкінці року. Повалення Ваймарського режиму, що агонізував у вогні латентної громадянської війни та зовнішнього вторгнення, було цілком реальним у 1923 році, проте, встоявши під ударами Кюстрінського та Мюнхенського путчів, придушивши червоні заколоти, він лише зміцнів. Економічна стабілізація та масовані інвестиції іноземного капіталу зробили Ваймарську республіку бастіоном плутократичного демолібералізму, який протягом десяти років успішно утримував на недосяжній дистанції антисистемну парламентську та вуличну опозицію всіх сегментів політичного спектру. Сам Ф. В. Гайнц опинився в ролі зовнішнього спостерігача під час подій в Мюнхені 8-9 листопада 1923 року, коли маршируючі колони націонал-соціалістів та їх союзників було зупинено кулеметним вогнем біля Фельдхеррнхалле. Бойовики “Вікінга” в Баварії спершу зайняли вичікувальну, а згодом опортуністичну позицію, сприймаючи націонал-соціалістів як небезпечних і непередбачуваних конкурентів із лівацькою, на їх думку, соціально-політичною платформою. Втім, після краху листопадового путчу в Мюнхені це не завадило їм здійснювати спроби перевербування членів ліквідованих силових формувань NSDAP для власних потреб. Оскільки Баварія фактично знаходилась в умовах надзвичайного стану, це викликало бурхливу реакцію правоохоронців, і близько місяця Фрідріх Гайнц перебував під арештом, звідки вдалося звільнитись через втручання генерала В. Райнгарта – командувача V-го військового округу. Компетентні органи врахували заслуги борця проти сепаратизму та посприяли звільненню з-під варти.

Загалом на початку 1920-х років через свою активну діяльність в антиреспубліканських підпільних організаціях парамілітарного характеру та особисту дружбу з провідними постатями праворадикального середовища Гайнц заарештовувався шість разів. Попри близьке знайомство із слідчими ізоляторами в різних куточках Німеччини, він жодного разу не був засудженим.

Після саморозпуску багатьох воєнізованих організацій активну діяльність продовжили ті структури, які сформулювали певну осмислену політичну місію та зав’язали неофіційні контакти з представниками політичних партій і груп інтересів. Однією з найбільших легальних воєнізованих організацій повоєнної доби в Німеччині став націонал-консервативний “Сталевий шолом”, що в свої кращі часи наприкінці 1920-х років нараховував майже півмільйона активних членів.

Фрідріх Вільгельм Гайнц вступив до “Сталевого шолому” у 1924 році, залишаючись у складі організації до її фактичного розпуску 1935 року націонал-соціалістичним режимом. Підставою для розриву з “Вікінгом” стали концептуальні розбіжності, що викристалізувалися в процесі публіцистичної діяльності. Разом із відомим у майбутньому журналістом Гансом Шварц ван Бергом Гайнц видавав з літа 1924 року друкований орган гессенського осередку “Вікінга”, де пропагував націонал-революційні ідеї, що спровокувало конфлікт із керівництвом, яке притримувалось традиціоналістських монархічних поглядів. За відсутності авторитетного Германа Ерхардта, що був змушений тимчасово емігрувати до Австрії, у середовищі “Вікінга” формується опозиційна група молодих активістів навколо Ф. Гайнца, колишнього лейтенанта 2-ї бригади морської піхоти Г. Плааса (у 1930 році видав збірку статей “Звинувачуємо! Націоналісти в казематах буржуазії”, де, зокрема, було вміщено статті самого Плааса, Мартіна Бормана, Германа Ерхардта, Йозефа Геббельса, Гайнца фон Хауенштайна, Ернста фон Заломона, Манфреда фон Кіллінгера, Ернста Техова й інших провідних діячів націонал-революційного фронту. З 1934 року офіцер СС, близький друг адмірала В.Канаріса) та відомого у майбутньому журналіста Г. Шварц ван Берга. Конфлікт завершився переходом Гайнца і Шварц ван Берга до “Сталевого шолому”, чия версія так званого “фронтового солдатського націоналізму” імпонувала молодим ветеранам. Щобільше, наявність певних фінансових ресурсів та прагматичної медійної політики перетворювали інтелектуальне середовище “Сталевого шолому” на вагомого гравця ідеологічного фронту так званої консервативної революції, що захопила широкі сектори громадянського суспільства Німеччини. Часопис “Die Standarte”, що видавався як додаток до щотижневої газети “Сталевого шолому” з однойменною назвою, зібрав цілу плеяду надзвичайно обдарованих та оригінальних авторів – журналістів і публіцистів, активістів політичних та парамілітарних організацій. Серед зіркового колективу виділялися фронтовики Ернст Юнгер (1895-1998), Франц Шаувеккер (1890-1964), брати-письменники з гамбурзького гуртка молодоконсерваторів Альбрехт Еріх (1893-1942) та Герхард (нар. 1889) Гюнтери,  колишній офіцер спецзагону Гельмут Франке, майбутній міністр закордонних справ НДР Георг Дертінгер та інші. Радикальний тон багатьох публікацій спровокував конфлікт із керівництвом “Сталевого шолому”, що дистанціювалося від часопису після однієї з особливо резонансних статей Юнгера та закрило “Die Standarte” у березні 1926 року. Через місяць Юнгер започаткував часопис наново, змінивши назву на “Standarte” та користуючись фінансовою підтримкою окремих впливових членів “Сталевого шолому”, проте компетентні державні органи заборонили журнал на 5 місяців. Після відновлення виходу в світ лідер “Сталевого шолому” Т. Дюстерберг, що був власником видання, змінив склад редакції, усунувши Гельмута Франке, вслід за яким на знак солідарності пішов Ернст Юнгер. Відхід провідних молодих ідеологів націонал-революційної парадигми з “Сталевого шолому” у 1926 році завдав болісного удару позиціям радикального крила організації. Гайнц та Шварц ван Берг, що також вступили в конфлікт з традиціоналістськими поглядами керівництва, знайшли спосіб відмежуватися від нього, сформувавши в 1928 – 1929 роках тісніші контакти з осередками “Сталевого шолому” в Брауншвайгу. Земельне командування “Сталевого шолому” в Брауншвайгу очолював Вернер Шрадер – особистий друг Фрідріха Вільгельма Гайнца, який підтримував інтенсивні зв’язки з націонал-революційним крилом всередині Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, орієнтованим на братів Отто і Грегора Штрассерів. Протягом тривалого часу Штрассери контактували з угрупованнями радикально налаштованих командирів і рядових членів “Сталевого шолому”, які почували себе не на своєму місці через буржуазну орієнтацію власного проводу. Молодший із братів, Отто Штрассер, відомий своїми соціалістичними настроями, познайомив Гайнца з гауляйтером NSDAP в Південному Ганновері і Брауншвайгу Бернардом Рустом, який з радістю доручив новому знайомому відповідальну ділянку партійної роботи. У цей час Гайнц відвідує область Шлезвіг-Гольштайн, де наприкінці 1920-х років інтенсивно розвивався терористичний напрямок протестного руху радикальних місцевих фермерів проти аграрної політики уряду, яка спричинила незліченні банкрутства дрібних господарств. Тут Гайнц зустрів численних старих побратимів із воєнізованих формувань доби громадянської війни, зокрема з бригади Ерхардта, які долучилися до організації акцій прямої дії селянських спілок проти капіталістичної системи Ваймарської республіки. Страйки фермерів супроводжувались численними точковими терактами проти фінансово-кредитних установ, які здійснювали бойові групи націонал-революціонерів під проводом друзів Гайнца – Гартмута Плааса, братів фон Заломонів і Вальтера Мутмана. Грізна канонада бомбових атентатів стала постійним супроводом протестних акцій. За допомогою Гайнца та його зв’язків із штрассерівським крилом NSDAP радикальний селянський рух та його бойове крило, одним з лідерів якого був Бруно фон Заломон, стали частиною загальнонімецької націонал-революційної мережі, до якої приєдналася гамбурзька група, зосереджена навколо часопису “Deutsches Volkstum” А. Е. Гюнтера. Утворенням єдиного націонал-революційного фронту на основі окремих обласних організацій NSDAP, бойових структур вихідців з бригади Ерхардта та радикального фермерського руху Північної Німеччини “Landvolkbewegung” брати Штрассери прагнули сформувати дієву альтернативу політичному курсу А. Гітлера. Спершу утворення такого фронту під егідою NSDAP підтримали також Б. Руст і Й. Геббельс, проте про всяк випадок Руст не забув “стукнути” на активність Гайнца голові партійного суду NSDAP В. Буху. Розслідування призвело до відмежування Геббельса від групи Гайнца вже у серпні 1929 року, а резонансна спроба організації групою радикалів вибуху в райхстагу у вересні дозволила Гітлеру офіційно оголосити про дотримання партією легального курсу та вимагати виключення всіх причетних націонал-соціалістів з NSDAP. Залишивши лави націонал-соціалістів, Гайнц оселився в Берліні, де заробляв на життя письменницькою і журналістською працею, публікуючись у виданнях медіа-холдингу підприємця А. Гугенберга, що підтримував право-консервативні сили. У столиці Німеччини він знову зблизився із середовищем опального націонал-соціаліста Отто Штрассера, який вийшов із NSDAP у липні 1930 року, та виконував роль прес-секретаря штрассерівської націонал-революційної організації “Чорний фронт”, під чиїми стягами зібралось чимало розчарованих Гітлером активістів. У квітні 1931 року ряди націонал-соціалістів-дисидентів поповнила велика група вихідців із середовища штурмовиків берлінських загонів SA на чолі з командувачем територіальної групи Берлін-Бранденбург Валльтером Штеннесом. Фрідріх Гайнц, який з 1930 року змінив свого приятеля Гартмута Плааса на посаді адьютанта в оточенні капітана Ерхардта, активно намагався налагодити співпрацю між групами Штеннеса, Штрассера та Ерхардта з метою створення єдиного націонал-революційного фронту. Об’єднавчі ініціативи зазнали краху через непримиренні особисті розбіжності між лідерами радикальних середовищ, відтак Гайнц був вимушений розвірвати стосунки з Германом Ерхардтом. Відсутність перспективи розвитку альтернативних політичних проектів обумовила повернення до більш респектабельних форм громадської діяльності. У 1931 році Гайнц видає гостросюжетний роман “Вибухівка”, присвячений повоєнним подіям, і разом з колегами по перу, ветеранами війни Шаувеккером та Віннігом, стає співголовою Національної спілки німецьких письменників, яка об’єднувала літераторів правих націоналістичних поглядів. Спілка знаходилась у стані гострої конкуренції з націонал-соціалістичним “Союзом боротьби за німецьку культуру” в суперництві за представництво культурної вищості праворадикальної інтелігенції у постійних ідеологічних дебатах з лівими, пацифістськими та гламурно-космополітичними письменниками. Написані за канонами героїчного реалізму, присвячені подіям Великої війни та повоєнним локальним конфліктам твори молодих ветеранів увійшли до скарбниці німецької літератури. Широку відомість Гайнцу принесла також участь у популярних радіодебатах з ідейними опонентами з-поміж діячів культурної сфери. Добрі зв’язки та бездоганна репутація революціонера-ідеаліста привели Гайнца в середовище закритих елітарних клубів для інтелектуалів, що виступали за інституційний демонтаж Ваймарської республіки, зокрема, Молодоконсервативного клубу та “Товариства вивчення фашизму”. Відновивши співпрацю в періодичних виданнях “Сталевого шолому”, Фрідріх Гайнц повернувся також до складу керівних структур цієї воєнізованої організації. Членство в Молодоконсервативному клубі, який забезпечував генерування ідеологічних та іміджевих текстів для уряду консерватора Ф. фон Папена, наблизило успішного публіциста до центрів реального прийняття політичних рішень в масштабах держави. Однак консервативно-авторитарна альтернатива прогнилій ваймарівській демоліберальній системі програла боротьбу за першість ситуативному компромісу націонал-соціалістів із реакційним оточенням президента фон Гінденбурга в січні 1933 року. Формування коаліційного кабінету Гітлера-фон Папена сприймалося середовищем прихильників консервативної революції як перехідний етап встановлення консолідованого режиму національного порятунку, який мав остаточно легітимізуватись відновленням монархічного правління та широкою спілкою всіх патріотичних сил. Передумовою і моделлю такого симбіозу вважалося повалення конституційного соціал-демократичного кабінету в Пруссії у липні 1932 року заходами федерального уряду Ф. фон Папена, які зустріли розуміння широких кіл суспільства, налаштованих на безкомпромісну боротьбу з лівими. Проте оточення А. Гітлера, відмовившись від ставки на “другу революцію” як небезпечний проект лідера штурмових загонів SA Е. Рьома і його однодумців, аналогічним чином не збиралося продовжувати незручний і ситуативний союз з націонал-консерваторами. Тим паче, що націонал-консервативне середовище відрізнялося значною гетерогенністю та ідейною амбівалентністю. Для прикладу, відомий антинацистськими поглядами лідер “Сталевого шолому” в землі Бранденбург, за підтримки керівника радикального крила організації Т. Дюстерберга, в лютому-березні 1933 року розпочав активний прийом до лав організації колишніх бойовиків соціал-демократичного “Райхсбаннеру” та навіть комуністичного “Ротфронту”. Подібна ініціатива суперечила позиції центрального проводу “Сталевого шолому”, який вважав організацію частиною широкої коаліції патріотичних сил, що формувала урядовий кабінет Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії та Німецько-національної народної партії. Не підкоряючись вказівкам свого керівництва, бранденбурзький “Сталевий шолом” вступив у протистояння з штурмовими загонами SA, яке отримало продовження у вигляді численних арештів правих радикалів місцевою поліцією та націонал-соціалістичними формуваннями.

Сам Гайнц був заарештований членами допоміжної поліції, що складалася з штурмовиків SA, членів охоронних загонів SS та “Сталевого шолому” ще в ніч після підпалу райхстагу 28 лютого 1933 року, і доправлений до імпровізованого “слідчого ізолятору” під контролем SA. У таких ізоляторах, нашвидкуруч обладнаних у підсобних приміщеннях, націонал-соціалісти допитували членів Комуністичної та Соціал-демократичної партій, бойовиків ліворадикальних воєнізованих структур, активістів лівих профспілок, причому без особливого дотримання формальностей. Берлінське керівництво SA під проводом Курта Далюге вирішило пригадати Гайнцу дружбу з антигітлерівським крилом партії Отто Штрассера та вагому роль в так званому “заколоті Штеннеса” 1931 року, який приніс NSDAP чимало прикрощів. Лише завдяки втручанню лідерів “Сталевого шолому” Франца Зельдте та Теодора Дюстерберга, перший із яких був міністром в коаліційному уряді Гітлера-фон Папена, Гайнцу вдалось уникнути розправи та вийти на волю. Все ж становище праворадикала-опозиціонера виглядало небезпечним. Остання посада Гайнца в керівництві “Сталевого шолому” – лідер молодіжної структури “Лангемарк” – була пов’язана з формуванням опозиційної до націонал-соціалізму групи молодих аристократів, переважно вихідців із родин військових. Діяльність подібних гуртків до певного часу залишалась непоміченою, проте могла спричинити серйозні проблеми в близькому майбутньому. Спроба Гайнца поновити членство в NSDAP через старих знайомих Геббельса і Руста завершилась провалом, адже свого часу Гітлер особисто наголосив на неможливості повторного прийому бунтівного націонал-революціонера в партію. Окрім компрометуючих зв’язків та сумнівної політичної лояльності, становище Гайнца ускладнювалось матеріальними труднощами. Після 1933 року його роман та публіцистика не перевидавались в Німеччині, а з 1937 року взагалі потрапили до складених гестапо списків небажаної літератури як націонал-більшовистські твори. Відповідальність за сім’ю посилювала неспокій опального націонал-революціонера. Ще у листопаді 1927 року Гайнц одружився з Хедвіґ Майер, вродливою 21-річною секретаркою, із якою познайомився в центральному штабі “Сталевого шолому” в Магдебурзі. У їхньому шлюбі народилось 5 дітей.

Тверезо зваживши свої шанси, Фрідріх Вільгельм Гайнц вирішив шукати порятунку за допомогою старих армійських контактів, здобутих у буремні повоєнні роки в період співпраці розгромленого Версальським миром райхсверу з напівлегальними і нелегальними патріотичними організаціями. Після проходження курсу перепідготовки офіцерів запасу в січні 1936 року Гайнц потрапив на службу до військової розвідки – абверу. Керівник цієї спецслужби, капітан першого рангу Вільгельм Канаріс, тісно пов’язаний з “добровольчими корпусами” початку 1920-х років, активно набирав до своїх підрозділів ветеранів націонал-патріотичного підпілля без огляду на політичне кредо чи партійну приналежність. “Путівку в життя” Гайнц отримав за допомогою одного з чільних юристів гестапо, високорангового офіцера СС Вернера Беста, який свого часу був членом керованої Гайнцом воєнізованої організації націоналістів у Гессені. Його знайомству з Канарісом посприяли спільні друзі – екс-командир 2-ї бригади морської піхоти часів революції та лідер “Консула”-“Вікінга” Герман Ерхардт і Гартмут Плаас, досвідчений бойовик і талановитий правий публіцист. На початку 1936 року в званні капітана Гайнц приступив до роботи в аналітичному відділі, де познайомився та потоваришував з підполковником Гансом Остером, який впродовж кількох місяців згуртував навколо себе ядро бойових офіцерів з яскравим екстремістським минулим, фанатично відданих батьківщині, однак критично налаштованих стосовно А. Гітлера та його оточення. Зокрема, Гайнц працював пліч-о-пліч з колишнім адьютантом Ерхардта та керуючим справами “Вікінга” Г. Лідігом, який був другом застреленого в “ніч довгих ножів” правоконсервативного мислителя Едгара Юнга; звільненим з-під арешту лідером брауншвайгського “Сталевого шолома” Вернером Шрадером та іншими, тоді як Остер налагодив зв’язок із впливовими офіцерами абверу Г. Фон Донаньї та Г. Гроскуртом,  а за посередництвом Канаріса – з начальником Генерального штабу сухопутних військ генералом Л. Фон Беком. Підтримуючи політику відродження Німеччини як великої європейської держави, група Канаріса-Остера-Гайнца формулювала альтернативні офіційному курсу шляхи розв’язання зовнішньополітичних проблем, пропонуючи оборонний союз з Англією або СРСР та підтримку Китаю на Далекому Сході. Під час Судетської кризи 1938 року, вважаючи Німеччину неготовою до війни з державами заходу, Остер і Гайнц вирішили запобігти неминучій катастрофі оригінальним чином: взяти штурмом райхсканцелярію силами спецпідрозділу абверу та ліквідувати Гітлера. Гайнц таємно сформував із відданих йому армійських офіцерів ударний загін, до якого увійшло близько 50 надійних бійців, проте капітуляція лідерів Великобританії та Франції на мюнхенських переговорах зробила акцію безглуздою.

Після початку Другої світової війни в 1939 році антигітлерівська фронда в надрах керівництва абверу дещо переформатувалась, оскільки військові дії розкидали змовників по різних фронтах і важливих посадах. Після короткотривалого відрядження в зону бойових дій у Франції в 1940 році, Канаріс та Остер спробували пролобіювати призначення Гайнца командиром новоствореного полку спецпризначення “Бранденбург” при військовій розвідці, проте управління кадрів сухопутних військ відмовилось затверджувати кандидатуру через брак командного досвіду. Врешті-решт, у званні майора Гайнц очолив 1-й батальйон елітного полку спеціального призначення. Його підрозділ здійснював підготовку до вторгнення в СРСР у рамках плану “Барбаросса” спільно з українським батальйоном “Нахтігаль”, до якого в якості офіцерів-зв’язкових були відряджені підлеглі Гайнца Ганс-Альбрехт Герцнер і Теодор Оберлендер (в цивільному житті – професор політичної економії). Українським командиром батальйону добровольців, створеного під егідою ОУН-Б, став крайовий провідник організації на етнічних українських землях окупованої Німеччиною Польщі капітан Роман Шухевич. Після проходження спеціального вишколу в учбовому центрі Нойгаммер, батальйон “Нахтігаль” в червні 1941 року було перекинуто в район містечка Радимно на річці Сян поблизу радянського кордону та в оперативному відношенні підпорядковано командиру 1-го батальйону “Бранденбургу” Ф. В. Гайнцу, який наступав в ролі авангарду 1-ї гірськострілецької дивізії вермахту. Саме українські вояки “Нахтігаля” на світанку 30 червня 1941 року увірвались в покинутий радянськими окупантами Львів і взяли під контроль ключові об’єкти, відновивши в місті правопорядок після кривавих радянських злочинів. Проголошення Акту відновлення Української Держави Ярославом Стецьком спричинило хвилю арештів керівництва і членства ОУН німецькими органами безпеки, що негативно позначилось на моральній атмосфері в батальйоні “Нахтігаль”, який брав участь у важких боях з прориву укріплень “лінії Сталіна” в районі Вінниці. Гайнц неодноразово доповідав командуванню про ненормальність ситуації та пропонував врегулювати політичні питання таким чином, аби батальйон міг і надалі діяти як ефективна українська бойова одиниця. Базуючись на звітах оперативних груп служби безпеки SD, райхсфюрер SS Гіммлер неодноразово скаржився Канарісу на “проукраїнську” політику Гайнца та пропонував замінити його, що й сталося наприкінці 1941 року, після розформування “Нахтігаля”. Лише на початку 1943 року Гайнца призначено командиром 4-го винищувального полку збільшеної в розмірах дивізії спеціального призначення “Бранденбург”,  яка в квітні була виведена з підпорядкування абверу та використовувалась в ролі фронтової “пожежної бригади” на найнебезпечніших передових ділянках. Відновивши плани антигітлерівського перевороту після падіння Сталінграда, група змовників збиралася використати полк Гайнца під час майбутнього заколоту для зайняття престижного західного мікрорайону Берліна та нейтралізації частин SS на полігоні Ютербог. Проте весь 1943 рік 4-й винищувальний полк провів у запеклих боях на півдні Югославії, здійснюючи масштабні антитерористичні операції проти червоних партизан Тіто та націоналістичних повстанців полковника Михайловича. Спроба Гайнца ліквідувати бодай один непотрібний фронт шляхом проведення таємних переговорів з Михайловичем щодо припинення вогню та спільних операцій проти комуністичних партизанів закінчилась службовим розслідуванням і відстороненням від командування. Більшу частину 1944 року Гайнц перебував у резерві на штабній посаді в Берліні, що допомогло йому пережити провальний заколот військових та замах на Гітлера 20 липня. Після арешту заколотників, зі свідчень яких випливало, що частини дивізії особливого призначення “Бранденбург” планувалось використати для захоплення ставки фюрера, Гайнца було заарештовано та допитано, однак звільнено через брак доказів. Проте вже в кінці серпня 1944 року гестапо натрапило на документи, що свідчили про підготовку заколотів військових ще у 1938 році, заарештувавши групу офіцерів на чолі з екс-начальником Генерального штабу генералом Ф. Гальдером. Виписаний ордер на арешт Фрідріха Вільгельма Гайнца не застав адресата за місцем проживання – досвідчений підпільник заздалегідь подбав про конспіративну квартиру в Берліні, тож гестапо заарештувало його дружину, підозрюючи, що сам спецназівець нелегально перейшов швейцарський кордон. Друзі Гайнца з дивізії “Бранденбург” подбали про забезпечення колишнього полкового командира харчами і підробленими документами, тим часом намагаючись неофіційно домовитись про припинення кримінальної справи. Зокрема, бригаденфюрер SS Роберт Шульц зв’язувався з головою RSHA Ернстом Кальтенбруннером та головою народного трибуналу Роландом Фрайслером, проте не досягнув бажаних результатів. Тим часом до Берліна наближався фронт, тож обережний полковник Гайнц вирішив перечекати у потсдамських лісах сутінки Третього райху та вуличні бої за столицю, уникнувши долі своїх абверівських колег, розстріляних есесівцями в останні дні війни – Канаріса, Остера, фон Донаньї та інших.

Використовуючи підроблені документи та підпільні зв’язки, Гайнц зумів влаштуватися на роботу в берлінський магістрат, а влітку 1945 року став бургомістром містечка Бад-Зааров в радянській зоні окупації. У 1946 році Гайнц, помітивши пильну увагу радянського СМЕРШу,  перебрався до Берліна та працював журналістом, співпрацюючи з газетами, що виходили в союзницьких окупаційних секторах міста. Початок “холодної війни” повернув Гайнца до активної роботи за фахом – досвід підпільника та кадрового розвідника з власною агентурною мережею та контактами серед колишніх спецназівців став неоціненним активом у розділеному на сектори Берліні, де зосереджувалась майже вся активність спецслужб у Європі. Гайнц починає співпрацювати з представниками американської, британської, французької та нідерландської розвідок, постачаючи інформацію з радянської окупаційної зони. Під час радянської блокади Західного Берліна співробітники ЦРУ з міркувань безпеки літаком вивезли Гайнца з міста, після чого він замешкав у містечку Нойвід, у французькій зоні окупації, де легально отримав ліцензію на видавничу діяльність. У 1948 – 1949 роках розвідувальна мережа Гайнца практично стає резидентурою ЦРУ в Східній Німеччині; не припиняється також плідна співпраця з французькою розвідкою. Після утворення ФРН державний секретар внутрішніх справ Г. Ріттер фон Лекс звернувся до Гайнца з проханням допомогти в розбудові цивільної контррозвідувальної структури, яка стала пізніше відома як Служба захисту федеральної конституції та відзначилась у наші дні енергійною роботою проти “екстремістських” націонал-патріотичних організацій. Уряд Конрада Аденауера прагнув отримати надійне джерело інформації про події в Східній Німеччині, не спираючись на дані спецслужб США та Великобританії, адже навіть військова розвідка ФРН, створена генералом Р. Геленом, колишнім начальником відділу “Іноземні армії сходу” в Генеральному штабі сухопутних військ під час війни, знаходилась на американському фінансуванні. На початку 1950 року до роботи нової розвідувальної структури, створеної фактично нелегально при апараті канцлера ФРН для роботи проти НДР та країн дунайського басейну, долучився і Ф. В. Гайнц, який паралельно розвивав особисті контакти з швейцарською розвідкою. Наприкінці 1951 року структура Гайнца отримала штаб-квартиру у Вісбадені та організувала резидентури в Берліні, Мюнхені, Відні та Трієсті, активно збираючи розвідувальну інформацію, зокрема про дислокацію та чисельність радянських військ і сателітних східнонімецьких частин. Військова розвідка Р. Гелена, що володіла більшими ресурсами, однак не відзначалась аналогічними за масштабом результатами збору інформації, у 1951 – 1953 роках активно розробляла своїх конкурентів з Вісбадена, прагнучи поглинути або ліквідувати паралельну спецслужбу. Зокрема, проти Гайнца було висунуте звинувачення в контактах із радянськими спецслужбами, тоді як співробітники Гайнца підозрювали людей Гелена в аналогічному злочині. Не на користь угруповання офіцерів навколо Гайнца складалась і політична кон’юнктура, тож у жовтні 1953 року для уникнення скандалу його самого було відправлено в довгострокову відпустку, а проти чільника  берлінської резидентури порушено справу зі звинуваченнями в нецільовому використанні коштів. Не обійшлося й без провокацій з боку східнонімецьких спецслужб, які за допомогою подвійних агентів намагалися здійснити вербовку Гайнца для його дискредитації, а одного разу навіть поширили інформацію про прохання ним політичного притулку в НДР через переслідування за праворадикальне минуле. Відтак у 1954 році його кар’єра завершилась. Фрідріх Вільгельм Гайнц помер у 1968 році.

Юрій Михальчишин

коментарів 20

1. Буревій:
   25 Квітня, 2009, 21:08

   Файна стаття.

2. БІЛИЙ:
   26 Квітня, 2009, 01:06

   Надзвичайно цікава біографія! Біографія людини, яка усе своє життя прожила як чин, яка ніколи не зупинялась на досягнутому, яка пронесла свої переконання через усе життя! Ознака потенціалу нації-її герої на яких німецька земля не була скупою!

3. ЛІСОРУБ:
   26 Квітня, 2009, 10:09

   Як завжди, цікаво. І, як завжди, свіжа не засалена інформація.

4. Нахтігаль:
   26 Квітня, 2009, 11:44

   Як правильно зауважив друг Білий, такі біографії дають чимало поживи для роздумів над тим, якими ми повинні прагнути стати.

   Дякую за відгуки.

5. Василь:
   26 Квітня, 2009, 14:17

   Ернст Юнгер (1895-1998)

   абтобусній зупинці

6. Нахтігаль:
   26 Квітня, 2009, 17:36

   1) Ернст Юнгер прожив 103 роки

   2) дякую, виправлено

7. Євген:
   27 Квітня, 2009, 14:47

   Прочитав не з першого разу до кінця:)
   Пізнавально.

8. Дещенко:
   16 Травня, 2009, 08:38

   Дуже цікаво. Гарна стаття.

9. Нахтігаль:
   16 Травня, 2009, 11:00

   “ВАТРА” порожняк не гонить…….

10. Спокій:
    16 Травня, 2009, 21:55

    Цікаво. Дякую за гарний настрій.

11. Лазур:
    31 Травня, 2009, 15:00

    Я й не знав про “націонал-революційне” крило НСДАП …

12. BellaTrix:
    12 Грудня, 2011, 19:05

    Цей скандал з книгою пішов навіть на користь. Раніше я й не знала про Ваші праці.

13. BellaTrix:
    12 Грудня, 2011, 19:07

    А всі ті образи, які Ви так неприховано приміряєте на собі, виглядають штучно і схожі на плагіат.
    Особисто мені Ви нагадуєте іншого героя, жалко, що вигаданого, автор ніби з Вас писав.

14. Нахтігаль:
    13 Грудня, 2011, 03:07

    Конкретизуйте, будь-ласка…….

15. BellaTrix:
    13 Грудня, 2011, 19:10

    Це людина з гострим і скептичним розумом, широким пізнанням. Його життя було підпорядковано своїй внутрішній логіці. Він всією душею бажав знайти застосування своїм здібностям і відбутися, як особистість за рахунок власних можливостей, а не кар’єри, яку можна досягти шляхом зв’язків. Він не міг знайти собі місця в середовищі брехливого користолюбства.
    Він увесь був відданий справам свого полку, турбувався про своїх людей і був ласкавий з ними. Його називали “наш князь”, ним пишались і його любили. Але щире бажання служити батьківщині зіштовхнулося з всезагальною байдужістю і він поступово приходить до висновку, що всі його старання – не більше ніж метушня.
    На зміну періодам щастя і духовного відродження приходило внутрішнє спустошення і розчарування. Розчарування в своєму кумирі, коли розгледів його анти людську суть і зрозумів, що справжній герой не може бути щасливим нещастям інших; розчарування в коханні, коли не зміг вчасно вгамувати свою гордість і не піддаватись на провокації свого самолюбства; розчарування у всьому світі разом зі всіма його недоліками.
    Його життя – це еволюція гордині людського розуму в супротиві несвідомій доброті і любові.

16. Нахтігаль:
    14 Грудня, 2011, 02:20

    Довго напружувався після важкого дня….Андрій Болконський ))))

17. Влад:
    29 Січня, 2012, 17:51

    Порадьте щось почитати про життя українців за німців.

18. BellaTrix:
    4 Вересня, 2012, 20:36

    Я помилилась, коли сплутала гордість з гідністю. Виявляється, можна бути гордим при тому не мати гідності. Та й навіть та Ваша гордість, яку не зарахуєш до чеснот, має спотворення, оскільки, є дуже вибірковою і необ’єктивною.
    Все що Вам залишається, це втішати своє самолюбство думками, що в уяві якоїсь частини здеградовано-обмеженої публіки Ви все ж залишаєтесь “мужиком”.
    Вибачте, але я не можу спокійно дивитись на те, як мій невигаданий герой, якого я надмірно ідеалізувала; мій улюблений викладач, який вчить нас не бути ліберастами, не боятись, не пристосовуватись не власним прикладом; чарівний незнайомець в парку з далекого 2010, коли у снах Вам тоді ще марилась міськрада замість парламенту.
    І в тій гониді за “прекрасним” все котиться кудись геть в протилежному напрямку, а справді цінне втрачає свій зміст так само, як і Ви втрачаєте голову))

19. Нахтігаль:
    5 Вересня, 2012, 13:25

    Голову не втрачаю. Інколи різні ситуації диктують різкі рішення, але без них я б не був самим собою. Прикро, що Ви розчарувалися, проте мені вдвічі прикріше через те, що причини я не збагну.

20. Чорнота:
    26 Червня, 2013, 15:16

    Справжній Герой. Добре, що під час Режиму Гітлера не загубив своє життя, адже могли і посадити за співпрацю з братами Штрасерами. і за часів Союзницбкої окупації не загубився

Залишити відгук