Зенон Пеленський. “Ідея української соціальності”

Ідея української соціальності? Що це таке? Цього терміну нема в ніякому підручнику соціології.  – Це дурниця, нісенітниця, мудрування… Ніяка “об’єктивна” наука чогось такого не знає, не підтвержує й не допускає. Наші нинішні люди завжди відчувають диковинну потребу виправдовувати політичне перетворення на своїй землі якостями “всесвітньої об’єктивної науки”. Разом з тим вони твердо й непохитно визнають, що альфою й омегою «об’єктивної» науковості є все те, про що вони довідуються від європейського Заходу чи Москви. Українська наука, що весь час підганяла та ще й досі підганяє історичні явища на нашій землі під наукові системи й явища чужих культур, довгий час не могла досягнути самодостатності у розгляді власних історичних явищ, розуміння їх із себе та заради себе. Кожне явище на нашій землі, ще так дуже українське й ще так дуже виростаюче із властивостей українського ґрунту, ота наука обов’язково підганяє під системи всякого роду чужинецьких “ізмів”. Але на «науковий сепаратизм», який пояснює явища з самих себе та заради самих себе виправдовує, вона ніяк спромогтися не може.

Колись українці більше вірили в себе. У 1648 р. ніхто з наших людей не відчував найменшої потреби виправдовувати своє збройне революційне повстання тим, що «цього, мовляв, вимагає конечність історії та якості об’єктивної науки». Зробили революцію просто тому, що їм це було потрібно, що хотіли змінити невигідний їм лад і перетворити його по-своєму. Почали творити власну політичну державну й соціальну систему, не питаючи дозволу жодного наукового чужого талмуду і не виправдовуючи своїх дій ніякою вимудруваною доктриною. Цілою мудрістю їх революції була тільки виключно їх власна воля, їх реальні життєві потреби, їх власне життєве відчування. Вони самі знали, що вигідне, а що ні і як знали, так і намагалися завести у себе кращий порядок. Вони весь час виходили зі свого власного досвіду й свого власного, найбільш безпосереднього світовідчування.

Трохи інакше виглядає у нас справа нині. Досвіди власної землі й своє найвласніше світовідчуваня наші люди весь час втискають у прокрустове ложе чужих наукових схем. Хоч ти на голову стань, вони ніколи не повірять, що їх власна воля та їх хотіння є найвищий закон на світі,ота ultima ratio, від якої нема вже ніякого відклику. Хіба що через власну совість до Бога. Жонглюючи на Україні тисячею натасканих з усього світу «ізмів», нашим людям трудно собі подумати й передусім повірити, що існує один “ізм”, – найважливіший з усіх, – “українізм”, як явище абсолютного космічного типу. Не вірять, що отой  українізм існує в них самих як певний абсолютний духовий принцип, суцільне й замкнуте саме в собі, одноразове, існуюче й невиправдовуване єство, – і що в тому принципі вміщуються всі вияви їхнього життя, – отже ж серед маси інших так само національні, як і соціальні вияви.

Українізм? Який смисл у цьому слові? Для переважної маси наших навіть найбільш інтелігентних людей цей термін ніякого виразного змісту не має. Коли сказати «британізм», або «американізм», або «фашизм», або «більшовизм», або щось у тому роді, то наш чоловік моментально починає розуміти, про що йдеться. Кожний з тих термінів означає певний духовий принцип, певне спеціальне завдання тої чи іншої групи людей у світі, певну напрямну їх творчості, певну програму устрою. Але коли питати, що означає українізм, як вольовий творчий принцип, з чим, з якими планами, з якою практичною творчістю, з яким світоглядом, з яким життєвим “Вірую” він підходить до великого світового ставання, – то побачите лише знизування плечима. Велич усякої нації саме в тому полягає, що вона носить у своєму нутрі оту життєтворчу іскру Божу, оте своє покликання, яке так, а не інакше формує все оточення і на своє «подобіє» його моделює. Різні форми мають месіанізми. Політичні, соціальні, культурні, навіть, коли хочете – мистецькі. Ми знаємо, що політично означає британізм. Так само знаємо, що політично означає американізм і т. д. Але вони мають свій смисл теж в площині соціальності. Ідея французької соціальності класично виразилася в час французької революції в трислові: воля, рівність, братерство. Ідея італійської соціальності, – це фашизм. Ідея американської соціальності, – це їхня ославлена prosperity, яка завжди в стані гнучкості та експансивності утримує американську спільноту. Ми знаємо зміст англійського соціального common sens’у, що втримує Імперію в стані соціальної єдності. Ідея московської соціальності, – це комунізм.

Але наше покликання? Воно існує, але воно розірване чужими доктринами на дві половини. Ми нині знаємо, що означає українізм політично. Починаємо щораз більше вірувати в ідею нашої державності. Ми знаємо, яке завдання тої державності на Сході Європи. Ми щораз виразніше починаємо розуміти, яке відповідальне завдання нестиме на собі ота державність в укладі великої світової політики. Але тим політичним моментом ще далеко не вичерпується поняття українізму. У нас існує гіпертрофія іноземної соціальної думки, але цілковитий занепад ідеї української соціальності. А власне соціальним месіанізмом, який випливає з українського відчування світу, ми зможемо не тільки зсередини подолати панування якісно нікчемного більшовицького проводу, але ще й в цілком означений спосіб вплинути на подальший соціальний уклад сусіднього з нами європейського й азійського світу. […]

Держава, що століттями ототожнювалася з поняттями ідеалізму та індивідуалізму, починає бути віднині синонімом матеріальної господарської організованості. Маючи в собі і надалі традиційні психологічні ознаки, вона в дійсності спирається на величезні господарські сили та організації. Коли ще вчора держава трималася на освяченому принципі національності чи монархічності, то нині ця база показує себе занадто вузькою. Ще вчора всі були рівними перед принципом національності, монархії, церкви. Нині всі зрівнюються та зобов’язуються перед принципом праці й господарської спільності. Це зміщення підстав державної творчості витворило у світі цілий діапазон нових державних і суспільних форм від фашистського синдикалізму починаючи, і на диктатурі пролетаріату закінчуючи. І це є одним із найбільших здобутків великої української революції, що крім потужного зростання нашої національної свідомої спільноти на наших землях витворюється поволі нова велика свідома спільнота матеріальної пов’язаності та праці.

Чому ми маємо стримувати в нас похід ідеї соціальності? Чому маємо через всякі зневаги затримуватися на пережитих вже форм соціального ладу та співжиття? Чому маємо робити це в час, коли все оточення починає несміливо стежити й підтягуватися за нашим революційним почином? Коли ми повинні боротись й боремось з тою формою революції, яка зараз витворилась на Україні, коли ми боремось із сучасним її лихим космополітичним проводом, коли ми нині намагаємося зробити той стрибок направо, що його був зробив колись Хмельницький, коли намагаємося відмежувати етос нашої соціальної ідеї від охлократичного бунту московської черні та від її інтернаціонального, невластивого нашому краю виду викривлення, то ми ще далеко не відкидаємо тої ідеї й революції. Якраз навпаки!… Чому ми не повинні мати найкращого соціального законодавства на всьому світі. Визволюючись назовні національно, ми мусимо визволитись теж поміж собою й соціально. Ми можемо гордитися, що нині ми йдемо у першому ряді в поході ідеї соціальності. Ми нині наче віднайшли велику ідейну лінію нашої історії. Нині знову ми маємо можливість витворити в себе новий тип державності, кращої й досконалішої від усього змертвілого оточення. Як і колись, так і тепер революція й ідея української соціальності відкриває перед нами величезні можливості розвитку. Заперечувати українську революцію? – Це має робити ціле наше вороже оточення. Всі, тільки не ми! Тільки не український націоналізм. Якраз він має величезні можливості нав’язати сучаснe українськe соціальне перетворення і започаткувати остаточне соціальне й національне оформлення нашої революції. Український націоналізм є життєтворчим також і в площині гідного та розумного соціального будівництва на Україні.

Пеленський З. Ідея української соціальності // Розбудова Нації. – Прага. – жовтень-листопад 1928 року. – с. 363-371.

Стаття подається зі скороченнями і згідно з сучасним українським правописом;  текст обробив Андрій Калахан.

Про автора: Зенон Пеленський (1902 – 1979) – член-засновник Організації Українських Націоналістів, співредактор головного теоретичного органу ОУН “Розбудова Нації”.

коментарів 8

1. Сергій Лис:
   28 Лютого, 2009, 00:59

   От і зараз багато хто кажи “що це за українська соціальність така?”. Або кажуть, що то лиш копія чужого..
   Ще Мирон-Орлик піднімає питання “Ідея Української Соціальності” у “Ідея та Чин”.

2. Буревій:
   28 Лютого, 2009, 09:17

   Молодець, Лис. Вловив головну “сіль” статті

3. Борисфен:
   28 Лютого, 2009, 09:51

   Кожне явище на нашій землі, ще так дуже українське й ще так дуже виростаюче із властивостей українського грунту, ота наука обовязково підганяє під системи всякого роду чужинецьких «ізмів».

   ґрунту, обов’язково

   оч ти на голову стань, вони ніколи не повірять, що їх власна воля та їх хотіння є найвищий закон на світі,ота ultina ratio,

   ultima ratio

   Не вірять, що отой українізм існує в них самих як певний абсолютний духовий принцип, суцільне й замкнуте саме в собі, одноразове, існуюче й невиправдовуване єство, – і що в тому принципі вміщуються всі вияви їхнього життя, – отжеж

   отже ж

   Для переважної маси наших навіть найбільш інтелігентних людей цей термін ніякого виразного змісту не має. Коли сказати «британізм», або «американізм», або «фашизм», або «більшовизм», або щось у тому роді, то наш чоловік моментально починає розумітп,

   розуміти

   Велич усякої нації саме в тому полягає, що вона носить у своєму нутрі оту життєтворчу іскру Божу, оте своє покликання, яке так а не інакше

   так, а не інакше

   Різні форми мають месіанізми. Політичні, соціальні, культурні, навіть, колии хочете

   коли

   Ще вчора всі були рівними перед принципом національності монархії,церкви.

   національності, монархії, церкви.

   Як і колись, так і тепер революція й ідея української соціяльності відкриває перед нами величезні можливости розвитку.

   соціальності, можливості

   Якраз він має величезні можливости нав’язати

   можливості

4. haidamaka:
   28 Лютого, 2009, 13:41

   Як мене то під соціальністю тут мається на увазі підхід до організації суспільного життя взагалі, а не якась окрема модель. Тобто про те що поняття українська соціальність має бути наповнена певним змістом.

5. Аненербе:
   15 Квітня, 2009, 13:35

   Хай живе Україна слава Україні.Українська соціальність це рівність всіх без винятку соціумів у суспільстві перед Богом законом та перед державою(Україною) ніхто неповинний ставити себе вище за це

6. Лазур:
   17 Червня, 2009, 14:03

   Гарно написано …

7. крижевич юля:
   28 Грудня, 2010, 11:36

   Як відомо суб’єктами культури виступають окремі людські спільноти – народи, нації і багатонаціональні утворення. Сучасні наукові дослідження у галузі психології свідчать, що кожен народ має свою швидкість сприйняття та опрацювання інформації, що позначається у темпі і ритмі його буття. Ця швидкість проявляється повсюдно, і складає частину характеристики кожного етносу. Вищезазначені міркування дають підставу говорити про етнічне сприйняття часу, що має і своє культурне відображення. При цьому слід відмітити, що усвідомлення націями себе у часі, має виражений релігійний підтекст, який наскрізно проходить через усе їх світосприйняття, починаючи ще від первісних релігійних вірувань, зокрема тотемізму. Наприклад, соціальність общинного типу домінує в традиційних секторах. Прагнення удержати общинні принципи соціальності підсилюється, коли руйнується ізольованість традиційних соціальних перетворень.
   Відомо, що для України протягом усього тривалого періоду був характерний традиційний тип суспільства. Проте, вже на початку ХІХ ст. Україна, як і інші країни Східної Європи, втягується в погоню за усіма цивілізаційними благами, і усе це відбувається завдяки активній соціалізації традиційного суспільства. Очевидно, що соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. Саме на цьому перехідному етапі у процесі спільної діяльності і спілкування формувалася, таке явище як українська соціальність – культура мислення і культура почуттів, культура духовного життя і культура поведінки, у рамках збереження традиційних укладів життя в умовах активного переходу до індустріалізації. Тепер ми можемо собі уявити таку економічну модель країни, яка функціонує в двох вимірах: по-перше – це архаїзми традиційного суспільства (село) і по-друге – поява індустріальних міст (Донецьк, Харків тощо).
   Саме це і формувало кістяк країни,і саме ця проблема наявна і до сьогодні, і усе унеможливлює її повноцінну діяльність, адже існує постійне коливання в ту чи іншу сторону, які не тільки різновекторні за своєю природою, і вони ще значно суперечать одна одній, не даючи повноцінно розвиватись економічно. Чому, існує така проблема, навіть для нашого постіндустріального суспільства?.
   Як, відомо, для доіндустріального суспільства, яке ще називають традицій¬ним, визначальним чинником розвитку є сільське господарст¬во, а головними інститутами — церква та армія. В індустріаль¬ному суспільстві — промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.
   Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм влас¬ності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості насе¬лення, соціальної структури суспільства. І, власне, тут роль визначального чинника для стабільного переходу, тобто для унеможливлення кризових, карколомних конфлікті, відіграє феномен соціальності. Суть якої як суспільної взаємодії — несвобода волі, але й не її придушення, повне ігнорування. Можливість обрання типу поведінки, який забезпечував би належне задоволення інтересів та потреб, а не повна втрата такої можливості.
   Соціальність є пропозицією “соціального додатку” до будь-якої чи ідеології, що має на меті представити його соціально зорієнтованим. Головною метою і гаслом соціальності є досягнення добробуту, подолання бідності, забезпечення соціальних благ, створення в суспільстві умов для досягнення політичних цілей тощо. При цьому соціальність не являє собою ідеології чи світогляду з чітко визначеними принципами. Отже не є визначеними і шляхи досягнення поставленої мети, тобто програма соціальності не є сталою і може змінюватись залежно від “ситуації”. Більш чи менш радикальні вимоги соціальності за суттю не відрізняються від позицій буржуазних партій, що пропонують той самий добробут і соціальні блага. Жодні з цих вимог не суперечать основам капіталізму, не спрямовані на його повну ліквідацію. Це означає залишити класовий і кастовий поділ суспільства, визиск трудящих, соціальну дискримінацію, нетрудові прибутки, залежність держави від світової економіки тощо.
   Звичайно, що завдяки соціальності перехід від індустріального до постіндустріального суспіль¬ства відбувається передусім в економічній сфері (виробництво товарів), де вже властиве перетворення її на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значу¬щість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються міс¬цем професійним.
   Звідси соціальність – це реформування сучасного рабства (капіталізму) в “соціальний” бік, що є не більше, аніж буржуазною демагогією. І попри будь-які заяви апологетів соціальності, пропонована ними система не знищує капіталізм, а є лише формою капіталізму “з людським обличчям”. Тому ні про який третій шлях у вигляді соціальності не може бути й мови. Адже чим неможливе досягнення “добробуту” при капіталізмі, який має багато форм і теж може бути соціально зорієнтованим? Самі лише матеріальні блага не усувають капіталістичного рабства і не звільняють з нього людину. Для прикладу в Давньому Римі раби отримували житло, одяг і їжу, що було справжньою соціальною гарантією.
   Країни, що розвиваються, відрізняються від країн Заходу не тільки за соціально-економічною структурою, скільки за рівнем економічного розвитку,і це відбувається через те, що суспільні структури цих країн розвивалися в рамках різних локальних цивілізацій і містять у собі різне соціокультурне наповнення.
   Таким чином, сукупність проблем відсталості, залежності, багатоукладності дає загальну картину країн, що розвиваються. Економіка країн, що розвиваються, відрізняється від промислово розвитих капіталістичних країн як ступенем розвитку, так і моделлю виробництва і розподілом матеріальних благ.
   Звичайно, що суспільство в Україні постійно змінюється і розви¬вається. У межах тієї нашої країни в різні історичні періоди утворюються неоднако¬ві типи суспільств. Існує кілька стандартних типологій за відповідною визначальною ознакою. Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:
   – прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (та¬кі первісні племена трапляються подекуди й нині);
   – складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.
   Поштовхом до появи складних суспільств було зародження
   такого соціального інституту, як держава.
   За способом здобування засобів до існування розрізняють:
   – суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;
   – аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв’язують заро¬дження держави, класів, появу міст, писемності тощо;
   – індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським соціологом Д. Беллом.
   За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, за¬пропонована в середині XIX ст. К. Марксом. Основою цієї типо¬логії є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різними культурою, політичним устроєм, спосо¬бом і рівнем життя населення, але об’єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбут¬ньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.
   Сучасна українська соціологія використовує синтетичну модель типоло¬гії, запропоновану Д. Беллом. Об’єднуючи всі існуючі типології, він поділив всесвітню історію на три стадії:
   – доіндустріальну;
   – індустріальну;
   – постіндустріальну.
   Очевидно, що українське суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними — регресом. Соціальний прогрес — це узагальнююче поняття, складовими якого є економіч¬ний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства.
   Тепер спробуємо виокремити характерні риси українського сучасного суспільства, користуючись таблицею Белла. Проте нажаль, Україна відноситься до країн, що розвиваються і тому розгляд сучасного українського суспільства відбуватиметься в двох вимірах: традиційному (до індустріальному характерні ознаки якого ми споглядаємо на прикладі українського села) і в індустріальному (тип міста):
   Характеристика Суспільство
   доіндустріальне індустріальне
   Основне місце поселення село місто
   Основне місце роботи поле, ліс фабрика, завод
   Соціальні відносини кровно-родинні, особистісні, довірчі товарно-грошові, знеособлені, анонімні
   Поділ праці незначний глибокий
   Соціальна стратифікація стани, касти страти, класи
   Соціальний контроль неформальний, спон¬та-нні реакції формальний, поста¬нови, закони
   Цінності традиційні, релігійні світські
   Культура однорідна неоднорідна
   Джерела енергії фізична сила людей та тварин вода, вітер, пара, газ, електрика, атом
   Швидкість технічного прогресу незначна стрімка
   Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій — глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній по¬сідає Захід на чолі зі США.
   Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для поперед¬ніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробни¬чою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх ха¬рактер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.
   Звичайно, що Україна, яка тільки розвивається, відрізняється від промислово розвитих країн також і соціальною структурою суспільства. Становлення товарних відносин у нашій країні супроводжується поширенням декласування. Очевидно, що визнання частини прав експлуатованого народу з боку прихильників соціальності – вимушений крок, зроблений з метою підкупити, пригодувати, задобрити і обдурити трудящих. Найкращі з можливих мотивів соціальності – це милість і співчуття, але не прагнення справедливості. Це зв’язано з тим, що при затяжній трансформації представники нижчих укладів виштовхувалися зі звичного економічного середовища, позбавлялися традиційних джерел існування. Взаємодія між усіма цими утвореннями складна і хитлива. Некласові і позакласові елементи соціальної структури накладають відбиток на суспільний розвиток у цілому.
   Необхідність забезпечення економічного прогресу при величезній убогості і голоді приводить до періодичних різких загострень соціальної обстановки, що знаходить вираження в скасуваннях політичної демократії, у репресіях зверху й у різних варіантах дій знизу – у виступах низів аж до прояву екстремізму, погромів і індивідуального терору.
   Україна, на відміну від західних держав ще не переборола традиційний тип соціальності, що висходить до родового ладу. Він визначається особистісним характером соціальних відносин, зв’язками, заснованими на спорідненні, сусідстві, роді, племені і т.д. Саме це і зближує нашу країну з цілим рядом країн Третього світу, де ще не сформувалося розгалужене і міцне цивільне суспільство – соціально організована структура, що складається із самодіяльних організацій добровільного членства. Як відомо, інститути цивільного суспільства виконують у соціальному житті структуроутворюючу роль. У країнах, що розвиваються, становлення сучасного господарства і ріст державного апарата значно обганяють формування інститутів цивільного суспільства. Елементи цивільного суспільства, що виникли на самостійній основі, ще не утворюють цілісної і єдиної системи. Цивільне суспільство ще не вичленилось з державних структур. Дотепер переважають вертикальні соціальні зв’язки при слабких горизонтальних. Саме це надає можливість процвітати у нашій країні феномену сімейної спорідненості, коли у всі прибуткові сфери суспільства (політика, фінанси, наука) потрапляють не люди за рівнем їхньох профпридатності, а за належністю до сім`ї.
   Задачі подолання відсталості і залежності значною мірою цементують зв’язок усередині світу, що розвивається, і створюють загальні напрямки економічної і соціальної політики, виявляють джерела, зміст і межі їхньої єдності.
   Характерною рисою країн другого (до яких належить сучасна Україна) та третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках – рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду.
   Також ця половинчата теорія соціалізації дає волю реакційним тлумаченням націоналізму, коли під назвою “традиціоналізму” в нову праву ідеологію намагаються просунути заперечення людського прогресу, ідеалізацію рабовласницьких і феодальних суспільств, зокрема кастової системи, також ідеї т.зв. елітаризму (елітизму), що розділяє суспільство на “еліту” і “масу”, культивуючи соціальну дискримінацію всередині нації, з метою забезпечення розвитку одних людей (еліти) за рахунок інших (маси). Цими реакційними ідеями можна обґрунтувати хіба що соціальну деградацію, до якої і так вже успішно веде капіталізм, а раніше призвела феодальна система. Обидві ці системи унеможливлюють розбудову нації, як єдиного організму, за життя якого будуть віддано боротись всі члени народної спільноти, а можливо це лише тоді, коли вони отримають справжню свободу і гарантовані права.
   Українському народу не потрібне співчуття з боку тих, хто хоче зайняти місце його експлуататорів, прикриваючись соціальністю. І не має значення, наскільки радикально будуть звучати націоналістичні гасла. В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демокра¬тизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на ша¬лений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще силь¬нішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової свідомості і світогляду людей, на їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієн¬тації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства зберігається не-безпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості.
   На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язаних з руйнуванням ста¬рих нормативно-ціннісних систем. Ствердження про те, що “інтереси нації” важливіші ніж соціальна справедливість є наскрізь брехливим. Бо не існує таких інтересів нації які можуть йти всупереч соціальній справедливості, і навпаки. А так звана соціальність передбачає жертвувати соціальною справедливістю заради вигаданих “національних” інтересів чи інших політичних завдань “еліти”, яка є насправді класом суспільних паразитів. Така політика тільки заважає виживанню і розвитку народу. Створення справжньої народної спільноти, об’єднаної єдиною волею, неможливе в умовах, коли суспільство розділене на класи і касти, що означає нерівноправність, утиск прав трудящих – всіх українців фізичної і розумової праці, а значить цілого народу. Таким чином, буржуазна за суттю, теорія соціальності шкодить розвитку нації, її інтересам, а отже суперечить меті націоналізму.

8. доц. Надя Гуркало:
   28 Грудня, 2010, 11:40

   Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.
   Основними з них є дві:
   кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої – капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).
   На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.
   Типи такі: традиційні (село)- для України протягом усього тривалого періоду був характерний традиційний тип суспільства. Проте, вже на початку ХІХ ст. Україна, як і інші країни Східної Європи, втягується в погоню за усіма цивілізаційними благами, і усе це відбувається завдяки активній соціалізації традиційного суспільства. Очевидно, що соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. Саме на цьому перехідному етапі у процесі спільної діяльності і спілкування формувалася, таке явище як українська соціальність – культура мислення і культура почуттів, культура духовного життя і культура поведінки, у рамках збереження традиційних укладів життя в умовах активного переходу до індустріалізації. Тепер ми можемо собі уявити таку економічну модель країни, яка функціонує в двох вимірах: по-перше – це архаїзми традиційного суспільства (село) і по-друге – поява індустріальних міст (Донецьк, Харків тощо).
   Доіндустріальні (місто – заводи) – визначальним чинником розвитку є сільське господарст¬во, а головними інститутами – церква та армія. В індустріаль¬ному суспільстві – промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному – інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.
   і постіндустріаль. , для доіндустріального суспільства, яке ще називають традицій¬ним, визначальним чинником розвитку є сільське господарст¬во, а головними інститутами – церква та армія. В індустріаль¬ному суспільстві – промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному – інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.

   Політична соціалізація нерозривно пов’язана з набуттям так званих „політичних прав”, тобто прав, пов’язаних з участю у прийнятті рішень стосовно інституційної основи спільного життя, або, іншими словами, участю у структурі політичної влади. Так зрозумілі політичні права необхідно відрізняти від ліберальних громадянських прав, пов’язаних з приватною автономією індивіда та певними гарантіями невтручання держави, а також від соціальних прав, тобто прав на справедливий розподіл благ. У сучасному демократичному (або такому, що орієнтується на стандарти демократії) суспільстві ці три групи прав складають нерозривну єдність, характеризуючи державу як „правову” (ліберальні права), „демократичну” (політичні права) та „соціальну” (соціальні права). Проте такий симбіоз аж ніяк не був запрограмований історично. І ліберальні (громадянські) і соціальні права можуть бути предметом політики (сфера якої конституюється політичними правами), проте вони не імплікують політичних прав як таких. Більше того, ліберальні та політичні права можуть вступати у конфлікт. Приватна автономія може стати на перешкоді автономії політичної, тобто на перешкоді праву та здатності приймати участь у державних справах (про сутність та наслідки цього конфлікту для сучасного суспільства докладніше йтиметься нижче).
   З історичної точки зору ліберальні права передували політичним, а соціальні права утвердилися останніми: „спочатку негативні права на свободу були доповнені демократичними правами, потім соціальні права знову доповнили ці два класичних види основних прав, причому таким чином, що все більш широкі кола населення крок за кроком набували всю повноту своїх прав як членів держави”. У домодерній Європі ліберальні права прокладали собі шлях, насамперед, через обмеження можливостей королівського втручання у різноманітні сфери „приватних” (як персональних, так і станово-корпоративних) інтересів. Що стосується прав політичних, то ними володіли лише наближені до короля верстви аристократії та придворної адміністрації, причому володіли, як правило, у фактичному сенсі успадкованих можливостей впливу на хід державних справ. В цьому сенсі сфера політики домодерного світу охоплювала лише вузький прошарок привілейованого населення – шляхтичів, які за підрахунками Ф.Броделя складали від 2% до 10% суспільства залежно від країни, жителів привілейованих міст та духовенства. Модернізація Європи і Нового світу нерозривно пов’язана з поступовим та невпинним розширенням кола співпричетних політиці. Поступово політичні права набули „третій” та „четвертий” стани. Були зняті майнові, освітні та інші соціальні цензи щодо участі у виробленні державних рішень. До участі у виборах були допущені жінки.
   Де шукати витоки такого масштабного, унікального з історичної точки зору поширення сфери політики майже на всі прошарки дорослого населення? Відповідь на це питання, так чи інакше, була б відповіддю на загальне питання розвитку європейського феномену політики. Проте складність і недостатня дослідженість цієї теми дозволяють нам лише дуже конспективно її окреслити, використовуючи для цього деякі класичні схеми. Одна з таких схем (для зручності назвемо її „соціологічною”), утверджується в працях М.Вебера та вдосконалюється в роботах величезної кількості соціологів, істориків та філософів. Йдеться, насамперед, про значення протестантизму та релігійних війн в перспективі секуляризації європейського суспільства та, в решті решт, утворення нової, світської системи легітимації влади, що дозволило залучити до сфери політики широкі верстви населення. Протестантизм секуляризував суспільне життя, провівши чітке розмежування між „внутрішньою” сферою віри та „зовнішньою” сферою розуму. „Позиція Лютера сягає своїм корінням вчення про „подвійність істини”, розвинутого авероїстами у ХІІІ сторіччі й радикалізованого Окамом. Більшість прихильників цього вчення використовували його для відстоювання відносної самостійності раціонального (внутрішньомирського) філософування”. У своєму трактаті „Про світську владу” Лютер обґрунтовує наявність „двох ладів” – „духовного” та „світського” й, відповідно, двох систем права – „божественного” та „природного”. Секуляризація „зовнішньої” сфери розуму означала, водночас, й секуляризацію політичного життя. Звичайно цей процес вступав у конфлікт із формами легітимації „старого режиму”, які брали свій початок ще у середньовічних теоріях про божественний характер влади монарха. Отже протестантські уявлення так чи інакше делегітимували монархічну владу, і, накладаючись на інтенсивний розвиток „нового шляхетства” („буржуазії”) ця делегітимація так чи інакше ставила під сумнів взагалі всю соціальну систему домінування станово-родового суспільства та сакрально освяченої монархії. Принциповий момент полягає у тому, що від певного часу протестантські цінності активності, заощадливості, поміркованості і заснований на них спосіб життя починають сприйматись як більш виправдані, більш гідні людського життя
   [27.12.2010 22:05:26] Юля: Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.
   [27.12.2010 22:05:49] Юля: На початок Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури.
   [27.12.2010 22:06:12] Юля: десь в середину У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці, які є основними складовими культурних систем. Вони називаються елементами, або рисами культури. Ними можуть бути речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (школи, вузи, спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо), і самі ідеї (еволюції, адаптації, відносності, національної самосвідомості), які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, інтелектуальні напрями

Залишити відгук