“Пивний путч” і “Похід на Рим”

Проблема реалізації антисистемними політичними партіями підривної стратегії у боротьбі за владу потребує комплексного вивчення з врахуванням наявного історичного досвіду в контексті зростання протестного потенціалу соціально-політичних рухів. Підготовка збройного націонал-соціалістичного перевороту в 1923 році проаналізована в низці спеціалізованих досліджень, серед яких найвагомішими є праця Д. Дорнберга [8], Г. Гордона [11] та надзвичайно масштабному збірнику документів за редакцією Е. Дойерляйна [7]. Процес підготовки та проведення фашистського “маршу на Рим” висвітлено в численних спогадах очевидців і активних учасників перевороту, а також у наукових монографіях повоєнної доби, зокрема, щоденнику І. Бальбо [4], праці Р. Фаріначчі [9] та монографії А. Літтелтона [13]. У вітчизняній літературі це питання практично не висвітлене. З огляду на сучасний стан опрацювання вказаної проблеми в Україні, метою даної роботи є характеристика ґенези та реалізації силових сценаріїв захоплення політичної влади Націонал-соціалістичною робітничою німецькою партією (NSDAP) і Національною фашистською партією Італії (PNF) у порівняльному аспекті.

Для цього слід реалізувати наступні завдання: проаналізувати причинно-наслідковий перебіг підготовки та здійснення націонал-соціалістичного та фашистського збройних заколотів, а також з’ясувати їх наслідки.

У 1923 році завдяки досягненню широкої публічності в Мюнхені NSDAP користувалася, на додачу до підтримки дотеперішніх впливових симпатиків, своєрідним авторитетом безкомпромісного світоглядового руху, який обумовлював прихильне ставлення окремих представників баварського істеблішменту. Зокрема, йдеться про позитивно-нейтральне ставлення баварського міністра юстиції Ф. Гюртнера, а також про таємне сприяння колишнього поліцай-президента Е. Пенера та начальника політичної поліції В. Фріка. Використання інноваційних пропагандистських технологій, проведення викличних масових протестних акцій, застосування терору проти ідеологічних опонентів спричинили зростання ваги й авторитету NSDAP, роблячи націонал-соціалістичний рух одним із центрів кристалізації аморфних регіональних антиліберальних та антикомуністичних сил.

За результатами конференції лідерів парамілітарних формувань Німеччини, яка відбулась 4 лютого 1923 року в Берліні, Е. Рьом у контакті з генералом Е. фон Людендорфом ініціював створення “Робочої співдружності патріотичних воєнізованих організацій”, до якої на правах колективного членства увійшли загони SA, “Прапор райху” і “Союз Оберланд” [12, c. 33]. Співдружність також співпрацювала з об’єднанням “Патріотичних союзів Мюнхена” і воєнізованими організаціями Нижньої Баварії. Кожна організація делегувала до колективного органу управління свого представника з правом голосу; керуючим справами співдружності було обрано колишнього міністра юстиції Баварії Х. Рота, а військове керівництво перебрав підполковник Г. Крібель, який мав контакти з Е. фон Людендорфом. Фактично NSDAP втратила монопольне право контролю над штурмовими загонами SA, оскільки А. Гітлер виконував лише функції політичного представника “Робочої співдружності патріотичних воєнізованих організацій”, яка координувала свої дії з баварським командуванням райхсверу. В очікуванні повномасштабного військового конфлікту з державами Антанти і початку бойових дій на території окупованої франко-бельгійськими військами Рурської області, райхсвер планував мобілізувати до своїх лав вишколені парамілітарні формування. Відповідно підготовка бойовиків SA, “Прапору райху” і “Союзу Оберланд”, як і інших баварських організацій, що не увійшли до співдружності, весною і влітку 1923 року здійснювалась під керівництвом офіцерів регулярних збройних сил. Мілітаризація загонів SA призвела до їх трансформації з партійної охоронної структури у повноцінні воєнізовані формування. Цей процес відбувався під проводом нового командира SA Г. Ґьорінга (1893 – 1946) замість лейтенанта Й. Клінцша, якого 11 травня 1923 року разом із своїми інструкторами відкликав Г. Ерхардт. Під час Першої світової війни Ґьорінг воював у військово-повітряних силах, збив 22 ворожих аероплани і у званні капітана в 1918 році командував знаменитою ескадрильєю “Ріхтгофен”, ставши кавалером престижного ордена “Pour le merite”. Після війни він працював впродовж деякого часу на авіаційних фірмах скандинавських країн, студіював право в Мюнхенському університеті, а у 1922 році вступив до лав NSDAP, і, володіючи приватним капіталом, увійшов до оточення А. Гітлера. У ході реорганізації SA, здійсненої Г. Ґьорінгом, було диференційовано організаційну структуру (з’явилися “штурмові сотні” (“Sturmkompanien”), “штурмові батальйони” (“Sturmbataillonen”) і “штурмові полки” (“Sturmregimentern”) і створено головне командування штурмових загонів (“SA-Oberkommando”) [12, c. 34]. Паралельно штурмові загони виводились з-під юрисдикції місцевих осередків NSDAP і отримували статус особливої організації всередині націонал-соціалістичного руху, здобуваючи домінуючу позицію відносно політичного керівництва парторганізацій. З огляду на тимчасову монополію баварського командування райхсверу на використання штурмових загонів, А.Гітлер наполіг на створенні у серпні 1923 року елітного формування для особистої охорони фюрера під командуванням Й. Берхтольда, який отримав назву “Ударний загін Гітлера” (“Stosstrupp Hitler”).

Незручний симбіоз із райхсвером і обмеження, накладені на прояви автономної політичної активності, стимулювали лідерів “Робочої співдружності патріотичних воєнізованих організацій”, зокрема націонал-соціалістичного компоненту, до проведення демонстративних публічних акцій. 15 квітня 1923 року в околицях Мюнхена відбулись військові навчання, на яких найбільший контингент виставили штурмовики SA, після чого баварському уряду було висунуто ультиматум припинити політичні переслідування, інспіровані федеральним центром [16, c. 93]. Скандал, викликаний цією подією, підсилився оприлюдненням таємних наказів Е. Рьома, у яких перераховувались офіцери діючої армії, що взяли участь в навчаннях як члени “Прапору райху”. У результаті Рьом був змушений публічно відмовитись від керівництва цією організацією, тим часом активізувавши діяльність у президії “Робочої співдружності патріотичних воєнізованих організацій”. Коли 1 травня 1923 року Соціал-демократична партія спільно з профспілками вирішила відзначити день солідарності трудящих великим мітингом за межами Мюнхена, А. Гітлер потрактував це як провокацію і розпочав підготовку до силової протидії “червоним”. Всупереч забороні генерала О. фон Лоссова кілька тисяч штурмовиків SA і їх колег із “Робочої співдружності патріотичних воєнізованих організацій” озброїлись гвинтівками з арсеналів райхсверу, не зустрічаючи опору військових, які були впевнені в координації дій із цивільними. Провокуючи зіткнення з соціал-демократами і розстріл їх мирної демонстрації, Гітлер прагнув підштовхнути командування райхсверу до активних дій, проте він не врахував реальних настроїв лідерів парамілітарних організацій. Не наважившись зайняти Мюнхен силами воєнізованих формувань, лідери співдружності провели 1 травня маневри за межами міста, а до кінця дня через небажання конфронтації з райхсвером А. Гітлер був змушений віддати наказ здати зброю на склади [1, c. 158]. За фактом незаконних дій мюнхенська прокуратура порушила проти Гітлера кримінальну справу, однак розслідувати її до логічного завершення не встигла. 17 травня 1923 року А. Гітлер виступив перед студентами в місті Ерланген, запросивши представників студентських корпорацій і братств взяти участь у святкуванні “Німецького дня” у Нюрнбергу. На мітингу 2 вересня 1923 року кількість студентів у одностроях братств, які марширували разом із штурмовиками SA, перевищила всі сподівання, а наступного місяця в Ерлангені було створено організацію студентів-націонал-соціалістів [10, c. 37]. Раніше студентські братства регіону віддавали перевагу членству у воєнізованій організації “Союз Оберланд”, тож цей факт позначив певну нову тенденцію у симпатіях студентства.

Влітку 1923 року на фоні поглиблення кризових процесів в Німеччині (соціально-економічний колапс, спричинений гіперінфляцією і крахом політики пасивного опору окупації Рурської області) в Баварії викристалізувалися дві амбівалентні тенденції у стратегії, обраної середовищем воєнізованих організацій. З одного боку існував блок “синьо-білих” баварських сепаратистів (О. Піттінгер і його парамілітарний союз, принц Рупрехт, частина баварського уряду), з іншого боку виділявся радикальний альянс під проводом генерала Е. фон Людендорфа (угруповання офіцерів Е. Рьома, “Прапор райху”, “Союз Оберланд”, SA), який розглядав Баварію як плацдарм для “походу на Берлін” і встановлення нового уряду. Власне кажучи, інтегрування націонал-соціалістичних штурмових загонів у коаліцію фон Людендорфа відбувалося незалежно від позиції А. Гітлера через колосальний престиж генерала у націонал-патріотичному середовищі. На святкуванні “Німецького дня” в Нюрнберзі 2 вересня 1923 року, де виступав Е. фон Людендорф, зібралося близько 100000 осіб, серед яких було 3000 представників SA, “Союзу Оберланд” і “Прапору райху” [12, c.38]. Для реалізації спільної політики вказані організації об’єднались у “Німецький бойовий союз” (“Deutschen Kampfbund”), військовим керівником якого став довірений представник фон Людендорфа підполковник Г. Крібель, а керуючим справами – представник NSDAP М.Е. фон Шойбнер-Ріхтер. Завдяки наполяганням Е. Рьома, який хотів компенсувати своєму особистому другові А.Гітлеру його підпорядковане становище, 25 вересня 1923 року відбулась нарада лідерів союзу. На нараду прибули Г. Крібель, лідер “Прапора райху” А. Хайсс, керівник “Союзу Оберланд” Ф. Вебер, командир SA Г. Ґьорінг, лідери NSDAP А. Гітлер і М.Е. фон Шойбнер-Ріхтер [1, c. 168]. Обрання Гітлера політичним лідером “Німецького бойового союзу” узгоджувалось з рішенням Рьома вийти з-під контролю райхсверу і розпочати активні наступальні дії з метою здобуття політичної влади. Задеклароване урядом Г. Штреземана 24 вересня припинення кампанії пасивного опору в Рурській області було потрактоване радикально налаштованими політичними силами як зрада національних інтересів і спровокувало наростання революційних тенденцій по всій Німеччині. В Баварії 26 вересня уряд О. фон Кніллінга призначив Г. фон Кара генеральним державним комісаром із надзвичайними повноваженнями, після чого останній призупинив відрахування у федеральний бюджет, вивів 7-му баварську дивізію із підпорядкування Берліна і дозволив харизматичному лідеру праворадикалів Г. Ерхардту організувати “прикордонну сторожу” для захисту територіальних меж регіону. 27 вересня 1923 року райхспрезидент Ф. Еберт запровадив на всій території Німеччини надзвичайний стан і тимчасово передав всю повноту виконавчої влади міністру райхсверу Гесслеру, що здійснював свої повноваження через командуючих військовими округами. Однак в Баварії командувач 7-го військового округу генерал О. фон Лоссов оголосив про підпорядкування виключно генеральному комісару Баварії Г. фон Кару, тож після відмови фон Лоссова та фон Кара впровадити на території Баварії заборону на вихід у світ “Völkischer Beobachter” міністр райхсверу 20 жовтня 1923 року відправив генерала фон Лоссова у відставку. Відтак баварський уряд О. фон Кніллінга призначив фон Лоссова командувачем збройними силами на території Баварії. У Райнській області і Пфальці розвинулись серйозні сепаратистські рухи, в Тюрінгії та Саксонії до влади прийшли коаліційні уряди комуністів і соціал-демократів, у фортецях Кюстрін і Шпандау 1 жовтня спалахнув путч “чорного райхсверу”-таємних військових частин, які майор Б.Бухрукер повів на Берлін, але був зупинений регулярними підрозділами. Впродовж жовтня відбувалися великі маневри баварських підрозділів райхсверу, які готувалися, мобілізувавши сили парамілітарних формувань, перейти до активних дій відповідно до обставин. Проте А. Гітлер і його оточення вирішили перехопити ініціативу шляхом превентивного збройного путчу, експлуатуючи харизму фон Людендорфа і спираючись на потенціал підконтрольних Е. Рьому формувань. Імпульсом для спонтанного виступу стало повідомлення про заплановане на 8 листопада зібрання представників баварської еліти, яке гіпотетично могло проголосити самостійність регіону.

У розпорядженні командування “Бойового союзу” знаходилося близько 4000 озброєних і вишколених райхсвером бойовиків, із яких 1500 припадало на штурмовиків SA (таким чином, націонал-соціалістичні воєнізовані загони були другими за чисельністю після формувань “Союзу Оберланд”) [12, c. 43]. Під час виступу Г. фон Кара у залі пивного ресторану “Бюргербройкеллер” увечері 8 листопада 1923 року А.Гітлер із групою штурмовиків SA на чолі з Г. Ґьорінгом увірвався в приміщення, і, зробивши постріл з пістолета, оголосив присутнім про початок національної революції. Посилаючись на повалення федерального і баварського урядів, Гітлер запропонував Г. фон Кару, командувачу військового округу О. фон Лоссову і начальнику поліції Г. фон Зайссеру добровільно приєднатись до революційного виступу, на що вони погодились під психологічним пресингом. Був сформований тимчасовий національний уряд, посаду райхсканцлера у якому обійняв А. Гітлер, головнокомандуючого збройними силами – генерал Людендорф, військового міністра – генерал фон Лоссов, міністра внутрішніх справ – фон Зайссер, міністра економіки – Г. Федер. На регіональному рівні розподіл посад передбачав призначення фон Кара державним намісником Баварії, Е. Пенера – прем’єр-міністром земельного уряду, націонал-соціаліста В. Фріка – начальником поліції. У розпорядження новоствореного уряду перейшло юнкерське піхотне училище Мюнхена під командуванням Г. Россбаха (лідера однойменного “фрайкору”) і Р. Вагнера, тоді як бойовики “Прапору райху” під проводом Е. Рьома зайняли штаб військового округу. Ударна група штурмовиків SA на чолі з Й. Берхтольдом увірвалася до приміщення соціал-демократичної газети “München Post” і знищила її типографію [15, c. 268] (за цю акцію 28 квітня 1924 року мюнхенський суд засудив близько 40 членів загону до строків ув’язнення від 1 року та 3 місяців до 2 років), а також заарештувала соціал-демократичних членів магістрату.

В ніч з 8 на 9 листопада розпочалася протидія заколоту, організована Г. фон Каром, О. фон Лоссовим і Г. фон Зайссером, які оголосили про те, що напередодні діяли під загрозою застосування насильства, а відтак прийняті спільно з А.Гітлером і Е. фон Людендорфом рішення не мають жодної юридичної сили. До Мюнхена було стягнуто низку військових частин і поліцейських підрозділів для ліквідації заколоту; у штаб-квартирі мюнхенської поліції було заарештовано В. Фріка, Е. Пенера і майора Гюнляйна, через що А.Гітлер втратив зв’язок із центром повстання. Бойовикам “Союзу Оберланд” не вдалося захопити казарми райхсверу, тож довелося обмежитись блокадою і вступити в переговори; відбувалась втрата темпу заколоту і перехоплення ініціативи супротивником. Володіючи чисельною перевагою та маючи достатньо кулеметів і гармат, загони SA і їх союзники не мали чіткого плану дій, контролюючи на ранок 9 листопада тільки один берег р. Ізар, яка розділяє Мюнхен на дві частини. Прагнучи провести рекогносцировку і мобілізувати населення на захист заколотників, основні сили під проводом А. Гітлера, Е. фон Людендорфа, Ф. Вебера, Г. Крібеля і М.Е. фон Шейбнер-Ріхтера вирушили на другий берег, роззброївши поліцейський блок-пост [1, c. 203-204]. Коли колона озброєних бойовиків на чолі з Гітлером і Людендорфом наблизилась до “Зали Героїв”, на Одеонплатц її зустрів кордон поліції. У перестрілці загинуло 14 націонал-соціалістів, вогнепальні поранення отримав командуючий SA Г. Ґьорінг; при штурмі підрозділами райхсверу штабу військового округу, який відбувався майже одночасно, було вбито двоє бійців “Прапору райху” [15, c.269]. Впродовж кількох годин путч було придушено, хоча поведінка населення Мюнхена і слабка лояльність частин райхсверу свідчили, що за кращої організації і координації дій він мав би серйозні шанси на успіх. Декретом Г. фон Кара від 9 листопада 1923 року припинялась діяльність націонал-соціалістичної партії і парамілітарних організацій SA, “Союз Оберланд” і “Прапор райху”, відбулися обшуки в офісах NSDAP і арешти її керівництва.

Судовий процес проти керівників і учасників збройного заколоту 8-9 листопада 1923 року тривав з 26 лютого до 1 квітня 1924 року; на лаву підсудних, окрім А. Гітлера, потрапили: генерал Е. фон Людендорф, В. Фрік і Е. Пенер, підполковник Г. Крібель (як військовий керівник “Бойового союзу”), лейтенант Брюкнер (як командир мюнхенського “штандарту” SA), лейтенант Вагнер (як ініціатор бунту юнкерського училища), доктор Ф. Вебер (як лідер “Союзу Оберланд”), капітан Е. Рьом (як лідер “Прапору райху”) і прийомний син фон Людендорфа лейтенант Пернет (як зв’язковий між генералом і юнкерами). За звинуваченням у державній зраді до п’яти років ув’язнення засудили А. Гітлера, Г. Крібеля, Е. Пенера і Ф. Вебера; за посібництво у вчиненні державної зради до 1 року й 3 місяців ув’язнення було засуджено В. Фріка, Р. Вагнера, Е. Рьома, лейтенантів Брюкнера і Пернета; генерала Е.фон Людендорфа було виправдано [15, c. 272]. Згодом вироки було значно пом’якшено. На окремому судовому процесі 28 квітня 1924 року було засуджено до різних строків ув’язнення 40 бійців із ударного загону SA “Адольф Гітлер”, і серед них ад’ютанта фюрера Ю.Шауба. Провал запланованого путчу та арешт лідерів NSDAP загальмували поширення націонал-соціалізму на кілька років, в кінцевому рахунку змусивши партію відмовитись від ідеї силового захоплення влади.

В Італії реалізація підривної стратегії боротьби за владу, натомість, виявилась значно актуальнішою через серйозну підтримку фашизму різними прошарками суспільства. Після засідання центрального комітету Національної фашистської партії Італії у Мілані 13 серпня 1922 року керівництво фашистських парамілітарних структур розгорнуло інтенсивну діяльність з метою перетворення “сквадризму” із конгломерату воєнізованих загонів із локальною ідентифікацією у жорстко ієрархізовану структуру, інструментальна функція якої полягала у збройному поваленні існуючого ладу. Процес реорганізації фашистських “сквадр” розпочався на початку 1922 року, коли було створено “Директиви з організації фашистських загонів”, що регламентували принцип організаційної побудови за зразком регулярної армії. Використовуючи історичну спадщину Давнього Риму, фашисти присвоювали воєнізованим підрозділам назви “центурій”, “когорт” та “легіонів”; чотири “сквадри” (від 20 до 50 осіб кожна) утворювали “центурію”, чотири “центурії” – “когорту”, чотири “когорти” – “легіон” [3, c. 271]. Командні посади заміщались шляхом виборів, відповідно до своєрідного демократичного елементу в субкультурі “сквадризму”, однак новий “Регламент дисципліни фашистської міліції”, опублікований 3 жовтня 1922 року, скасовував виборність офіцерів і встановлював жорстко ієрархізовану систему відносин. Реорганізовані у єдину систему фашистської партійної міліції, “сквадри” перейшли під верховне командування генерала Еміліо Де Боно (1866 – 1944) [2, c. 118]. Представник консервативних кіл військової еліти, Де Боно тривалий час був не більше, аніж симпатиком фашистського руху (формально вступив до лав PNF лише восени 1922 року [14, c. 46]), тож його призначення на посаду командувача партійної міліції було наслідком ситуативного компромісу. Партійне керівництво розраховувало, що вибір авторитетного військового-професіонала допоможе зняти антагонізм у стосунках між “сквадризмом” і верхівкою збройних сил та покращити імідж фашистських бойових загонів. У військовому середовищі, близькому до фашистів, нараховувалось чимало офіцерів, що симпатизували партійній програмі та спрямованості фашистського політичного терору на стабілізацію країни. Однак при виборі кандидатури командувача міліції наприкінці літа 1922 року виявилося, що генерал Гандольфо не зможе обійняти посади через сімейні проблеми, а кандидатура генерала Капелло була неоднозначною з огляду на його позицію у міжфракційних конфліктах всередині фашизму. Характерно, що кандидатуру Аттіліо Теруцці, якого вважали креатурою Італо Бальбо, було відхилено під приводом небажаності поєднання функцій заступника генерального секретаря партії та командира бойових загонів [6, c. 215]. Таким чином не було допущено ситуації, за якої в одних руках одночасно концентрувалася б влада над партійним апаратом та його воєнізованим авангардом.
Фактично восени 1922 року у середовищі фашистського керівництва оформились дві платформи, що репрезентували діаметрально протилежні стратегічні підходи до здобуття влади фашистською партією. “Легальну” течію представляли Дж. Ачербо, Г. Барончіні, Д. Ґранді та М. Рокка, а “повстанську” – І. Бальбо, М. Бьянкі та Р. Фаріначчі, тоді як Б. Муссоліні зайняв вичікувальну позицію, схиляючись на користь того угруповання, яке змогло б запропонувати найбільш реалістичний план дій. Протягом серпня та вересня 1922 року операції фашистських воєнізованих загонів із залученням серйозних сил мали місце в околицях Терні та Чівітавеккь’ї – місцевостей, розташованих на підходах до столичного Риму, що вважалися традиційними оплотами соціалістичних впливів. Італо Бальбо планував провести повторну “пацифікацію” міста Парми у другій половині жовтня, однак отримав наказ Б. Муссоліні не розпорошувати сил та готуватися до важливих подій [5, c. 174]. На початку жовтня 1922 року фашистські “сквадри” з області Венеція-Джулія та Ломбардії окупували міста Тренто і Больцано, паралельно викликавши відставку тамтешніх урядових комісарів [13, c. 79-81]. У цьому випадку значну роль відіграли міркування престижу фашистської партії, адже італійське суспільство традиційно надавало великого значення стану справ у провінції Альто-Адідже (Південний Тіроль) із німецькомовною меншиною. Використавши патріотичні почуття італійського населення, яке побоювалося сепарації Альто-Адідже і приєднання області до Австрії, фашисти під приводом “наведення порядку” фактично взяли ситуацію під свій контроль та поставили під сумнів владу уряду Л. Факта. У той же час було вироблено та оприлюднено статут фашистської міліції, до складу якої входили реорганізовані “сквадри” на чолі із генеральним командуванням, яке представляли Е. Де Боно, Ч. Де Веккі та І. Бальбо.

Б. Муссоліні, провівши оперативний аналіз політичної ситуації, яка складалася в Італії восени 1922 року, та розцінивши динамічну конфігурацію політичних суб’єктів як екстремально сприятливу, через день після зустрічі із Г. Д’Аннунціо, 12 жовтня розіслав повідомлення про нараду лідерів фашистської партії та міліції. Остаточне рішення розпочати реалізацію мобілізаційного плану, кульмінацією якого б став “похід на Рим”, було прийняте під час зустрічі, що відбулась 16 жовтня 1922 року в Мілані. На нараду прибули, окрім Б. Муссоліні, генеральний секретар партії М. Бьянкі, його заступник А. Теруцці, командувач фашистської міліції Е.Де Боно, провідні командири воєнізованих загонів І.Бальбо та Ч.Де Веккі, генерали у відставці Фара та Чеккеріні, а також лідер фашистів у провінції Романья У. Ільйорі [6, c. 229-230]. Після того, як Муссоліні виступив із характеристикою політичної ситуації та мотивував необхідність негайного переходу до фази активних дій з повалення уряду Л. Факта, розпочалась гостра дискусія. Слід відзначити, що існує певна невизначеність щодо деталей висвітлення ходу міланської зустрічі, спричинена суперечливими свідченнями першоджерел (до яких належать насамперед щоденник І. Бальбо, мемуари Ч. Де Веккі, спогади Ч. Россі) [6, c. 230-231]. Під час дебатів проти позиції Б. Муссоліні висловилися генерали Де Боно, Чеккеріні і Фара, а також Де Веккі – як професійні військовики вони вважали неадекватною бойову підготовку фашистської міліції для масштабної конфронтації з армійськими і поліцейськими силами, що була неминучою при спробі державного перевороту. Активними прибічниками ідеї “походу на Рим” були І. Бальбо (провідний “польовий командир” фашистських “сквадр”) та М. Бьянкі (фактичний координатор організаційної роботи партії). На 20 та 21 жовтня у Флоренції було призначено розширену нараду командирів фашистської міліції в окремих зонах, яких було виділено 12 (10 на континентальній території Італії та 2 на островах) на основі основних чотирьох. Загальний план перевороту було сформульовано у наступних тезах [5, c.20]:
1. Мобілізація та захоплення офіційних будівель в основних містах держави. 2. Концентрація фашистських загонів в Санта-Марінеллі, Перуджі, Тіволі, Монтеротондо, Вольтурно. 3. Ультиматум уряду Л. Факта стосовно складення повноважень. 4. Вступ до Риму та опанування за будь-яку ціну будівель урядових міністерств; у разі поразки в сутичках з урядовими військами – відступ в райони центральної Італії до резервів, сконцентрованих в Умбрії. 5.Формування фашистського уряду в одному з міст центральної Італії; швидке зосередження фашистських формувань в долині річки По та повторна акція проти Риму до переможного завершення.

24 жовтня 1922 року в Неаполі розпочав роботу національний Конгрес PNF, а увечері того ж дня відбулася вирішальна нарада керівництва фашистської партії та лідерів воєнізованих формувань. У приміщенні готелю “Vesuvio” зібралися Б. Муссоліні, М. Бьянкі, І. Бальбо, Е. Де Боно, Ч. Де Веккі, А. Теруцці, Д. Бастіаніні та А. Стараче для розробки детального плану “походу на Рим” і захоплення влади в Італії [6, c. 228-230]. В ніч з 26 на 27 жовтня мав приступити до роботи спеціальний верховний координаційний орган збройного повстання – так званий квадріумвірат у складі І. Бальбо, Ч. Де Веккі, Е. Де Боно та М. Бьянкі із штаб-квартирою в м. Перуджа. Загальна мобілізація фашистської міліції призначалася на початок 27 жовтня, а 28 жовтня планувалося розпочати захоплення життєво важливих об’єктів у найбільших містах північної та центральної Італії. У другій фазі передбачалося розпочати власне похід на Рим, для чого слід було зосередити три ударні групи фашистів у Сан Марінелла, Тіволі та Монтеротондо, через які проходили магістральні дороги, що вели в серце італійської столиці. Як свідчив у щоденнику Італо Бальбо, фашистські “сквадри” отримали наказ уникати де тільки можна збройних сутичок із армійськими частинами, використовуючи натомість засоби агітації у націонал-патріотичному дусі [4, c. 195]. У разі відмови уряду Л. Факта подати у відставку фашистські штурмові загони повинні були зайняти приміщення урядових міністерств у Римі. Загалом “похід на Рим” із точки зору військової і технічної підготовки слід розцінити як колосальний блеф фашистського керівництва. Чимало парамілітарних підрозділів не прибули вчасно до збірних пунктів через транспортні негаразди, а сконцентровані поблизу Риму загони були легко озброєними та відчували нестачу харчів. Тривалі осінні дощі ускладнили і без того непросте становище “чорносорочечників”. У Римі було розквартировано гарнізон регулярної армії силою в 12000 багнетів під командуванням рішучого та досвідченого генерала Е. Пуглієзе, що у разі отримання відповідного наказу міг організувати оборону столиці. Ще у вересні 1922 року Пуглієзе організував встановлення блок-постів на важливих автошляхах, що вели до столиці, та залізничних лініях у її околицях. Однак психологічний тиск, спричинений масовою мобілізацією фашистів, виявився чинником, який паралізував волю центральних органів влади до опору. Напередодні історичних подій, 19 жовтня 1922 року генерал Е.Пуглієзе отримав наказ міністра оборони, що одночасно вимагав не допустити проникнення фашистських загонів із інших міст до столиці Італії та забезпечити неможливість збройних сутичок військових підрозділів із фашистами, оскільки це неминуче призвело б до початку громадянської війни. Якщо похід на Рим міг завершитися катастрофою для непідготовлених до конфронтації із регулярною армією “чорносорочечників”, то у регіонах фашисти впевнено здобували контроль над ситуацією. Використовуючи апробовану досвідом 1921 – 1922 років тактику “окупації” міст, “сквадристи” енергійно атакували префектури, поліцейські відділки, залізничні станції, приміщення пошти і телеграфу, редакції антифашистських газет та профспілки.

В неформальній столиці фашистського руху, Мілані, події розвивалися відносно спокійно. Вночі 27 – 28 жовтня редакція “Il popolo d’Italia” була укріплена барикадами та зайнята добірним загоном силою в 70 “сквадристів” під командуванням Е. Гальбіаті з огляду на приготування правоохоронних органів; низка сутичок виникла в різних районах Мілану, зокрема поблизу казарм фінансової гвардії та берсальєрів. Із точки зору військової стратегії фашистське повстання не досягло поставленого завдання – захоплення найважливіших міст країни, адже не кажучи про Рим, Мілан, Турін та Геную, фашистська міліція не змогла захопити владу навіть у Болоньї, де традиційно користувалася значним впливом. Проте у регіонах центральної та північної Італії, особливо в аграрних провінціях, фашистам вдалося успішно застосувати досвід “окупації” міст та опанувати життєво важливу інфраструктуру. У місті Перуджа префект добровільно склав повноваження і здався фашистам, натомість у Флоренції “сквадристам” вдалося лише ізолювати префектуру від зовнішнього світу та захопити телеграф і залізничний вокзал. Органи влади в Пізі зберегли контроль над префектурою, однак фашисти безперешкодно сконцентрували сили для подальшого опанування міста; подібним чином події розвивалися у багатьох населених пунктах провінції Тоскана, де фашистські бойовики заволоділи армійськими арсеналами. У долині річки По фашисти не зустріли серйозного опору у жодному місті, окрім Болоньї. Найбільшу активність виявив керівник фашистської організації у Кремоні Роберто Фаріначчі, який ще в липні 1922 року намагався силовим шляхом захопити виконавчу владу. Штурмові загони Фаріначчі разом із пізанськими фашистами фактично першими приступили до початку збройного повстання, припинивши електропостачання для створення паніки. Перебравши під свій контроль префектуру Кремони, Фаріначчі довелося відбивати штурм армійського підрозділу; втративши вісьмох бойовиків убитими та тринадцятьох пораненими, фашисти були змушені залишити поле бою до прибуття підкріплень. Події в Кремоні стали найбільш кривавим епізодом фашистського повстання, не в останню чергу через особисті амбіції Р.Фаріначчі, що прагнув продемонструвати власну компетентність та лідерські якості [13, c. 85].
Опівдні 29 жовтня до Мілану надійшла телеграма про призначення королем Віктором Емануїлом ІІІ Б. Муссоліні на посаду прем’єр-міністра Італії, увечері того ж дня Муссоліні виїхав до Риму, 30 жовтня отримав аудієнцію в глави держави та розпочав формування персонального складу нового уряду. Наказ про демобілізацію фашистських “сквадр” було опубліковано 31 жовтня 1922 року на сторінках “Il popolo d’Italia” за підписами чотирьох “квадріумвірів”, проте більшість загонів в околицях Риму фактично відмовились його виконувати та залишилися в зайнятих ними пунктах в очікуванні прибуття Б.Муссоліні. На прохання армійського генерала та адьютанта короля А.Чіттадіні, один із лідерів фашистів, що знаходились в Римі, Д.Гранді, був змушений особисто виїхати назустріч колоні фашистських бойовиків під проводом Дж.Боттаі з метою зупинити її та завадити вступити до столиці. Пізніше було прийняте компромісне рішення, що дозволило фашистським колонам увійти до Риму 31 жовтня 1922 року для участі в параді біля Вівтаря Батьківщини, дефілюючи в присутності Б.Муссоліні та Віктора Емануїла ІІІ, з умовою організованого виведення загонів із столиці до ночі того ж дня. В цілому, фашистський “сквадризм” не виявив масштабних ексцесів протягом перших днів після “маршу на Рим” та не вдався до прогнозованих репресій проти політичних опонентів фашизму.

Порівняльний аналіз націонал-соціалістичного “пивного путчу” та фашистського “походу на Рим” дозволяє стверджувати існування двох принципово відмінних планів державного перевороту в контексті реалізації аналогічних підривних стратегій. Націонал-соціалістичний збройний заколот в Мюнхені мав суто регіональний та великою мірою превентивний антисепаратистський характер і був доволі обмежений за масштабами протистояння. Натомість італійський фашизм реалізував широкомасштабний план блокування та силового тиску на органи влади в загальнонаціональному вимірі, домігшись капітуляції правлячого режиму за рахунок масової підтримки заколоту. Невдача мюнхенського путчу Гітлера – Людендорфа обумовила перехід націонал-соціалізму від путчистської підривної до легалістичної змагальницької стратегії, що перевело боротьбу за владу в електоральний вимір. Натомість італійський фашизм, володіючи досвідом змагальної участі у виборах до парламенту в 1921 році, успішно реалізував підривну стратегію приходу до влади, змусивши пануючі еліти до компромісу демонстрацією сили.

Література:

1. Гейден К. Путь НСДАП. Фюрер и его партия. – Москва: Яуза, 2004. – 576 с.
2. Залесский К. Кто был кто во Второй Мировой войне. Союзники Германии. – Москва: АСТ, 2003. – 492 с.
3. Нольте Э. Фашизм в его эпохе. – Новосибирск: Сибирский Хронограф, 2001. – 586 с.
4. Balbo I. Diario del 1922. – Milano: Mondadori, 1932. – 214 p.
5. Chiurco G. Storia della rivoluzione fascista. – Firenze, 1929. – Vol.III. – 658 p.
6. De Felice R. Mussolini il fascista. La conquista del potere 1921-1925. – Turin: Giulio Einaudi, 2001. – 802 p.
7. Deuerlein E. Der Hitler-Putsch. – Bayerische Dokumente zum 8./9. November 1923. -Stuttgart: Deutsche Verlags-Anstalt, 1962. – 760 s.
8. Dornberg J. Hitlers Marsch zur Feldherrnhalle: München, 8 und 9 November 1923. – München: Langen Müller, 1983. – 400 s.
9. Farinacci R. Storia della rivoluzione fascista. La marcia su Roma. – Cremona, 1937. – 453 p.
10. Giles G.J. Students and National Socialism in Germany. -Princeton: Princeton University Press, 1985. – 384 p.
11. Gordon H. Hitlerputsch 1923 : Machtkampf in Bayern, 1923 – 1924. – Frankfurt-am-Main: Bernard & Graefe, 1971. – 580 s.
12. Longerich P. Geschichte der SA. – München: Verlag C.H. Beck, 2003. – 298 s.
13. Lyttelton A. The Seizure of Power. Fascism in Italy 1919-1929. – London: Weidenfield and Nicholson, 1973. – p.85
14. Rossini G. Il delitto Matteotti tra il Viminale e l’Aventino. – Bologna: Il Mulino, 1966. – 1040 p.
15. The Years of Struggle 1918-1933 // Nazi Conspiracy and Aggression. – District of Columbia: US Government Printing Office, 1946. – Vol V. – p. 260-280.
16. Werner A. SA: “Wehrverband”, “Parteitruppe” oder “Revolutionsarmee?. – Erlangen-Nürnberg, 1964. – 583 s.

Юрій Михальчишин

коментарів 12

1. haidamaka:
   10 Листопада, 2008, 21:08

   чи не час написати книгу?

2. Сергій Лис:
   11 Листопада, 2008, 00:26

   Погоджуюсь із Гайдамакою.

3. Терорист:
   11 Листопада, 2008, 10:45

   Приєднуюся до Гайдамаки, хоча і розумію, що все, як завжди, впирається в фінанси…

   Як на мене, сучасна ситуація в Україні більше нагадує ситуацію 20-х років минулого століття в Німеччині. За виключенням об’єднання правих сил, як це не сумно визнавати…

   Від коректора 🙂

   1. головнокомандуючого збройними силами-генерал Людендорф, військового міністра-генерал фон Лоссов, міністра внутрішніх справ-фон Зайссер, міністра економіки-Г. Федер
   2. Е. Пенера-прем’єр-міністром земельного уряду
   націонал-соціаліста В. Фріка-начальником поліції.
   3. контролюючи на ранок 9 листопада тілько один берег р. Ізар
   4. фашистське повстання не досягло поставленого завдання-захоплення найважливіших міст

4. Іван Бодхідхарма:
   12 Листопада, 2008, 20:09

   По суті я розумію що ось це і є висновком – перехід націонал-соціалізму від путчистської підривної до легалістичної змагальницької стратегії, що перевело боротьбу за владу в електоральний вимір. (Юрій Михальчишин)Однак сама стаття далась важко.Як каміння тягати…Та було корисно.Дякую.

5. Нахтігаль:
   13 Листопада, 2008, 01:51

   Завжди радий допомогти в самоосвіті.

   Проте не зовсім зрозумілі натяки щодо труднощів прочитання статті – вона написана доволі доступно, повірте.

   Головний висновок такий: одні хлопці спробували, і в них не вийшло, але їм зробили не дуже боляче, тож вони отримали другий шанс і наполегливою працею досягли мети, а інші хлопці в іншому місці спробували, і в них вийшло, але їм по великому рахунку ніхто не перешкоджав, тож вони нікому не робили боляче.

6. Іван Бодхідхарма:
   13 Листопада, 2008, 13:15

   А ще, деякі з тих хлопців спробували перевести боротьбу за владу в електоральний вимір.За підкол дякую і за відповідь теж.Тепер без жартів… а от дійсно, чому б не спробувати видати книгу?

7. Нахтігаль:
   13 Листопада, 2008, 13:25

   Без жартів – організація у нас неприбуткова, можна навіть сказати бідна. Тому доведеться або гламурну наречену при грошах завоювати, або в бандіти йти.

8. Сергій Лис:
   13 Листопада, 2008, 19:05

   Краще іти в бандіти. Згадаєм веселі 90-ті! А, Нахтігаль? 😉

9. haidamaka:
   16 Листопада, 2008, 17:04

   2Лис: почнем з того що візьмемо під контроль базар десь на Півдні Київщини 🙂

10. Сергій Лис:
    17 Листопада, 2008, 19:30

    А рядом там бензоколонка, а звідти недалеко до центральних магазинів і супермаркетів…
    Ето наша карова і ми єйо доєм!

11. Лазур:
    17 Червня, 2009, 23:16

    гарна статття !!!

12. В.Їжак (літ.псевдо В.Мовчана), Харків:
    10 Березня, 2013, 13:20

    Читав уважно і все думав: а ДЛЯ ЧОГО таке примітивне Політиканство на сайті нібито Ідеологічному?
    Коли вже в кінці побачив “Джерела” статі, зрозумів звідки “вєтєр дуєт”. Та це ж Масковская Жиріновщинна! Прикро, що чимало коментаторів повелося, почавши мріяти звичайним харцизством. О люди, чи Ви не зрозуміли досі, КОМУ була потрібна “Гражданская война” в Україні; ХТО був натхненником роззброєння “Поліської Січі” Т. Бульби-Боровця?!
    “Хто ми? Чиїх батьків діти? За що закуті?” !
    Та за те закуті, що вчилися так як накажуть, а не так як треба!
    Зараз, з подарунком мені сином Інтернету, обережно дуже перекладаю сучасною мовою “Благодарного Еродія”, щоб Самвидавом розкидати всім спраглим. Невже ніхто не зрозумів, що і в “Гайдамаках” Кобзаря, і в Еспанії Гемінґвея (якого в СеРе СеРі “шили” в комуністи дебільно) одна Ідея:
    Поперед того, як брати зброю та робити революції, треба дуже добре знати:
    1)чого ти хочеш досягти; що заважає, треба усунути;
    2) хто твій Друг, що прикриє спину; хто твій Ворог;
    3) якими засобами ти досягатимеш Мету, чи не зашкодиш ти своєю “занадтістю” (чи навпаки – “тихою водою”)ще малосвідомому майбутньому Другові та взагалі Наступним Поколінням на Рідній Землі.
    Вже залишав відкритою свою адресу, пишіть, будемо сперечатися та рости вгору Без Партєців.

Залишити відгук