Від поліцейського до революціонера: Вальтер Штеннес

Націонал – революційний часопис. Дискурс Ватри – це відгомін руху маршируючих колон, які готуються до рішучого штурму та Великої Пригоди. На горизонті дня сьогоднішнього – Українська Реконкіста, завтра небокрай освітять вогні Європейської Революції, післязавтра ми перевертатимемо Всесвіт.
 
Ватра. Націонал – революційний часопис
 

Від поліцейського до революціонера: Вальтер Штеннес

Вальтер Штеннес народився 12 квітня 1895 року в містечку Фюрстенберг у Вестфалії в родині держслужбовця, яка користувалась певними впливами в громадському житті країни (дядько Вальтера був кардиналом католицької церкви в Кьольні). Після чотирирічного навчання в народній школі 1 квітня 1905 року Вальтер був зарахований до королівської прусської кадетської школи Бенсберг, звідки перевівся до знаменитого кадетського корпусу Берлін-Ліхтерфельде, де кувались елітні офіцерські кадри імперії. Після здачі випускних екзаменів 1914 року в серпні отримав офіцерське звання та у складі полку прусської королівської гвардії вирушив на Західний фронт. Активна участь в бойових діях у Франції, зухвалі нічні рейди на нічийну землю, організація успішних патрулювань і засідок принесли Штеннесу заслужені бойові нагороди: Залізний хрест першого класу в травні 1915 року, Лицарський хрест дому Гогенцоллернів з мечами в червні 1917 року, Хрест за бойові заслуги землі Ліппе, Ганзейський хрест за бойові заслуги та срібний значок за поранення в 1918 році. Через непростий характер та складні стосунки з вищестоячими командирами Штеннес просувався службовою драбиною надзвичайно повільно, незважаючи на фронтові заслуги. Лише в 1917 році він став ад’ютантом 1-го батальйону в рідному полку та полковим ад’ютантом після кривавих боїв другої половини 1917 року в так званому “виступі Лаффо”, де вся дивізія та прусська гвардія в цілому були практично винищені. У вересні 1918 року після важких оборонних боїв осінньої кампанії, останньої для армії вмираючої імперії, Штеннес отримав звання обер-лейтенанта, а в листопаді після підписання перемир’я разом із полком відступив у Вестфалію для демобілізації. Поразка у тривалій війні, що мобілізувала всі сили нації, падіння імперії та соціал-демократична революція на фоні голодуючих промислових міст занурили Німеччину в хаос, який спричинив справжню громадянську війну. Не маючи бажання та можливості повернутись до цивільного життя, в різних куточках країни кадрові військові та ідеалістичні молоді офіцери фронтового покоління гуртували навколо себе демобілізованих вояків і студентсько-робітничу молодь у добровольчі загони для підтримки правопорядку, захисту територіальної цілісності та ліквідації антидержавних збройних формувань. Вальтер Штеннес став одним із десятків талановитих молодих командирів, які по-справжньому розкрили свої організаційні та особистісні здібності після повернення з фронту, очоливши новостворений “фрайкор” у проблемному шахтарському регіоні. За неповних два місяці, отримуючи фінансову допомогу від штабу армійського корпусу в Мюнстері, який опинився посеред свавільної стихії рад робітничих і солдатських депутатів без надійних частин, Штеннес навербував близько п’яти сотень добровольців. “Фрайкор Гакетау” створювався під прикриттям добровольчого формування прикордонної охорони та увібрав в себе велику частину кадрових офіцерів і сержантів демобілізованого полку, в якому Штеннес служив ад’ютантом, а також молодих добровольців з навколишніх сіл, які не потрапили під військовий призов. На озброєнні “фрайкор” мав навіть кілька мінометів і батарею легких польових гармат.

Вперше “фрайкор Гакетау” було задіяно в середині січня 1919 року, коли бійцям Штеннеса довелось проводити арешти особливо розперезаних рад солдатських і робітничих депутатів в околицях Мюнстера. Відтак “фрайкор” став свого роду аварійною бригадою в охопленому прокомуністичними настроями промисловому регіоні, де з одного боку велась потужна агітація лівих сил, з іншого – здійснювався постійний моніторинг розквартированих в Райнській області окупаційних військ Антанти. Спершу довелось ліквідовувати страйк в шахтарському містечку Гамм, де бійці “фрайкору” були змушені не лише охороняти правопорядок, але й самотужки спускатися в шахти, рятуючи їх від затоплення, і працювати під землею, аби регіон не залишився без тепла та світла. Аналогічним чином складалась ситуація в Дюссельдорфі, Бьорі та Реклінгаузені, куди озброєний “добровольчий корпус” вирушав, стабілізувавши ситуацію в черговому населеному пункті. Головною заслугою Штеннеса стало уникнення кровопролиття при ліквідації страйків, що було нелегкою справою у пролетарських урбанізованих агломераціях, де не бракувало ані складів зброї, ані марксистської пропаганди, ані фізично здорових робітників, ані комінтернівських провокаторів. По-справжньому скромний подвиг “фрайкору Гакетау” можна було оцінити через рік, коли у боях з Рурською Червоною армією було вибито до ноги не один “добровольчий корпус”.

В липні 1919 року Штеннесу довелось не лише попрощатись з рідною Вестфалією, але й змінити амплуа, перепрофілювавшись на офіцера елітних поліцейських сил спецпризначення. Влітку 1919 року за рішенням прусського міністерства внутрішніх справ і федерального міністерства оборони в Берліні було створено поліцію сил безпеки для забезпечення правопорядку в умовах фактичної громадянської війни та локальних конфліктів. Особовий склад поліції сил безпеки формувався за допомогою “фрайкорів”, найбільш активних під час зимових вуличних боїв з комуністами у столиці – Гвардійської стрілецько-кавалерійської дивізії та полку Райнгарта, а також висококваліфікованих фахівців довоєнної політичної поліції. Вперше поліція сил безпеки застосувала силу в січні 1920 року, коли райхстаг було взято в облогу багатотисячним натовпом протестувальників під час парламентських дебатів з приводу закону про фабричні і заводські ради. Після спровокованих (як припускають, ліворадикальними екстремістами) заворушень поліцейські сили безпеки відкрили вогонь на ураження, вбивши 42 особи та поранивши кілька сотень пікетувальників. Поліція сил безпеки в Берліні носила сіро-зелені однострої, запозичені в Гвардійської стрілецько-кавалерійської дивізії, офіцери якої укомплектували штаби нової структури, внаслідок чого отримала неофіційну назву “зелена поліція”, на відміну від традиційної поліції, одягненої в однострої синього кольору. “Зелена поліція” організовувалась як різновид внутрішніх військ і розквартировувалась у казармах, маючи армійську структуру та важке озброєння: трьом поліцейським командуванням з власним штабом підпорядковувалось по 6 рот та 1 технічній роті. Технічна рота мала на озброєнні кулемети, гранатомети, вогнемети та бронеавтомобілі, формуючи останній мобільний резерв на випадок надзвичайних ситуацій. Кожен район Берліна охоронявся відділом “зеленої поліції”. Для захисту урядового кварталу та забезпечення роботи уряду в умовах масових заворушень при 1-му відділі поліцейських сил безпеки капітана О. Фон Кесселя було сформовано роту спеціального призначення. Командиром 8-ї роти поліцейського спецназу, розквартированої в елітному районі Шарлоттенбург, з 1 серпня 1919 року було призначено оберлейтенанта Вальтера Штеннеса, який привіз до столиці ядро свого випробуваного в боях “фрайкору” з Вестфалії. Аналогічні елітні формування поліцейських сил безпеки з’являються у другій половині 1919 року в інших регіонах Пруссії, очолені яскравими особистостями з не менш яскравими біографіями. До прикладу, в Дюссельдорфі роту спецпризначення очолив капітан Еміль Рамсхорн (народився 17 березня 1892 року, учасник Першої світової війни, з 1916 року – в російському полоні), ветеран 3-ї бригади морської піхоти фон
Льовенфельда та кампанії “добровольчих корпусів” в Прибалтиці у 1919 році. Покинувши службу в поліцейському спецназі в березні 1923 року, долучився до створення армійських таємних резервних формувань “чорного райхсверу” та взяв участь у заколоті цих частин в жовтні 1923 року. З 1932 – депутат парламенту від NSDAP, командир унтергрупи SA “Верхня Сілезія”, згодом – поліцай-президент Сілезії, розстріляний під час “ночі довгих ножів” у 1934 році.

“Зелена поліція” також залучалась до несення прикордонної служби на кордонах Німецької республіки, зокрема в Східній Пруссії, де до її офіційних завдань входила боротьба з нелегальним транспортуванням добровольців і боєприпасів в Прибалтику. На території Литви та Латвії німецькі добровольчі формування під загальним командуванням генерала фон дер Гольтца спершу вели напружену кампанію проти більшовиків, заблокувавши “червоним” вихід в Європу та врятувавши незалежність нових країн Балтії. Проте в другій половині 1919 року німецькі добровольці були змушені воювати проти прибалтійських армій, які отримали підтримку Антанти та поклали за мету витіснити вчорашніх союзників назад до Німеччини. Обурені такою ситуацією та позицією берлінського уряду, який через тиск з Версалю був змушений визнати перебування “фрайкорів” на Балтиці незаконним, німецькі “добровольчі корпуси” об’єднались з білогвардійською Західною Російською армією та розпочали відчайдушну боротьбу не на життя, а на смерть. Останній наступ “фрайкорів” і білогвардійців, які відкинули чисельно переважаючі прибалтійські армії, підтримані з моря англійським флотом, захлинувся в крові, осінньому бездоріжжі, та через постійний брак матеріальних засобів. Використовуючи службове становище, Штеннес і його окремі колеги фальсифікували залізничні накладні, аби через кордон з Литвою оточеним ворогами німецьким загонам потрапляли життєво важливі вантажі, включно з свіжонадрукованими грошима для виплати грошового забезпечення.  Після завершення кампанії та успішної евакуації “фрайкорів” взимку 1919 року з Прибалтики Штеннеса в числі інших було нагороджено престижною неофіційною нагородою – Балтійським хрестом 1-го класу. Ветерани цього локального конфлікту, з досвідом нестандартних для уявлень Першої світової війни бойових дій, на відміну від регулярних військ останніх місяців війни відрізнялись небувалою згуртованістю, ініціативністю, чіткими антидемократичними настроями, здоровою агресією та готовністю до чину в ім’я ідеї.

Угодовська політика демократичних еліт, які під тиском Антанти покинули німецькі “фрайкори” напризволяще,  та переконливо продемонстрована в ході боїв у Прибалтиці та Сілезії можливість реваншу за поразку у світовій війні, наштовхували об’єднаних спільним досвідом ветеранів (доволі молодого віку) на думку про силовий варіант порятунку Батьківщини. Саме “балтійці”, покинуті власним урядом напризволяще, після несподіваного повернення до Німеччини стали авангардом поширення націонал-революційних настроїв у збройних силах та висунули нову командну еліту, альтернативну старій кайзерівській, що програла війну та проґавила революцію. Антидержавна позиція уряду Ваймарської Німеччини, який послідовно виконував взяті перед Антантою зобов’язання, провокувала зростаючу популярність агресивних і молодих командирів “фрайкорів” серед регулярних армійських підрозділів, які згідно Версальського миру потрапляли під неминуче скорочення. З 250000 вояків німецький райхсвер мав бути скорочений до 100000, а всі добровольчі формування, створені в період 1918 – 1919 років, мали бути розпущені.  Зі зрозумілих причин, командний і рядовий склад “добровольчих корпусів”, які винесли на собі основний тягар боротьби за збереження територіальної цілісності та конституційного ладу в Німеччині, як і армійська еліта, не збирались здаватись без бою пацифістам. Запропоновані варіанти демобілізації й повернення до цивільного життя в почесному статусі заслужених безробітних особливого ентузіазму в цього контингенту не викликали, що неминуче провокувало силову розв’язку.

Штеннесу довелось зіграти не останню роль під час так званого путчу Каппа–Люттвіца, – відчайдушної спроби реакційних правоконсервативних еліт використати бойовий потенціал народженої “фрайкорами” націонал-революційної армії для реваншу над Ваймарською демократією. Вночі 12 березня 1920 року на Берлін вирушила розквартирована в околицях 2-га бригада морської піхоти Германа Ерхардта, маючи на меті захопити столицю та ліквідувати антинаціональний політичний режим. Головнокомандувач райхсверу генерал-полковник фон Зеект прикинувся сфінксом і на прохання уряду вивести на вулиці Берліна підпорядковані йому регулярні частини для блокування заколотників і ліквідації путчу, відповів сакраментальним “війська по своїх не стріляють”. Дивовижним чином, створена для захисту конституційного ладу якраз у подібних ситуаціях, поліція сил безпеки не лише не поворухнула пальцем на виконання наказів уряду, а з великим ентузіазмом приєдналась до путчу. Коли о 7-й годині ранку 13 березня головна ударна сила путчу – бригада морської піхоти Ерхардта – досягла Шарлоттенбурзького мосту, її зустріли два автомобіля з офіцерами поліції сил безпеки, серед яких були командир роти спецпризначення лейтенант Штеннес і офіцер розвідвідділу фон Кессель. Вони повідомили Ерхардта, що, виконуючи статутні завдання з охорони правопорядку, про всяк випадок взяли під контроль найважливіші об’єкти міста, і спільно з бійцями його бригади готові до наведення порядку в державі. Саме офіцери “зеленої поліції” підібрали на своїй автомашині політичного лідера путчу Вольфганга Каппа та колишнього поліцай-президента Берліну фон Ягова й доправили їх від Бранденбурзьких воріт до зайнятої їхніми бійцями райхсканцелярії. Проблеми розпочались із відсутності наказу на арешт законного німецького уряду, який успішно виїхав з Берліну до Дрездена, а потім, побоюючись розправи бійців тамтешніх “добровольчих корпусів”, втік до Штуттгарта. Прикрою несподіванкою для енергійного та агресивного Штеннеса була відсутність координації дій лідерів путчу та бажання здійснити революцію “в білих рукавичках” – особливо шоковий ефект справила історія про відмову Ерхардта силою отримати ключі від золотих сховищ райхсбанку. Мотивуючи свої дії системою офіцерських “понять” часів кайзерівського морського флоту, Ерхардт залишив путчистів без золотовалютних резервів, контроль над якими міг стати частиною успішної ліквідації страйку службовців і робітників. Залишившись без світла та води, Берлін поринув у хаос, чим скористались комуністи, озброївши фабричних робітників і розпочавши вуличні бої в окремих районах. Спецпідрозділ Штеннеса був змушений ліквідувати збройні виступи лівих екстремістів в Шарлоттенбурзі та Шьонеберзі, де було атаковано елітну офіцерську штурмову роту бригади Ерхардта. Війська, на які розраховували путчисти, не виявили бажання до активних дій, а кілька фанатично налаштованих підрозділів на зразок бригади Ерхардта погрожували розпочати репресії проти цивільного населення. Ерхардту довелось вивести основну ударну силу путчу з Берліну, залишивши решту військ. Щоправда, він запропонував Штеннесу як активному учаснику перевороту виїхати під захистом своїх багнетів, але той відмовився. Після 5 днів напруженої боротьби різнобіжних політичних сил путч завершився крахом та втечею лідерів закордон (В. Капп виїхав до Швеції, Г. Ерхардт – до Угорщини). Проте вакуум влади та інерція загальнонаціонального страйку, підтриманого профспілками та політичними партіями, переросли в масові заворушення, якими скористались ліворадикальні екстремісти для підготовки збройних заколотів. Законний соціал-демократичний уряд, що повернувся до Берліну, відбувшись легким переляком, виявив на вулицях масу фактично некерованих військових підрозділів, незаконні робітничі воєнізовані формування та самопроголошену комуністичну “республіку Вайсензеє” у передмісті столиці.

Парадоксально, але факт: рота поліції спецпризначення під командуванням Штеннеса виявилась єдиним підрозділом, готовим до виконання наказів з відновлення правопорядку. За домовленістю з чиновниками нового міністерства внутрішніх справ – комісаром Пруссії з громадської безпеки Г. фон Бергером – рота Штеннеса провела операцію з ліквідації самопроголошеної комуністичної “республіки” та роззброїла кілька ультралівих бандформувань. В обмін на лояльність Северінг забезпечив Штеннеса політичним “дахом” під час розслідування перебігу подій попередніх тижнів. Коли ж командири п’яти рот поліції сил безпеки, намагаючись реабілітуватись за бездіяльність проти путчистів, спробували самотужки заарештувати Штеннеса на початку квітня 1920 року, спецпідрозділ виступив на захист свого командира. Після провалу путчу у розмові з своїми підлеглими 28 березня 1920 року розлючений Штеннес висловився буквально наступним чином: “Для проклятого хрунівського німецького народу я не поворухну більше ані пальцем. Піду на англійську службу”. Дивовижна річ, але саме ця фраза, а не тісна взаємодія з Ерхардтом і його бригадою чи участь в розстрілах червоних повстанців спливла під час пізнішого дисциплінарного розслідування проти Штеннеса, коли він був змушений виправдовуватись, нібито сказав фразу про “хрунівський народ” у стані сильного хвилювання перед розлюченим натовпом. 12 червня 1920 року Штеннес отримав звання капітана поліції і присвятив два наступних роки вишкільній роботі та охороні громадського порядку. Вишкіл поліцейської роти спеціального призначення в Берліні отримав високу оцінку іноземних делегацій, які приїжджали для обміну досвідом (зі Стокгольму та Копенгагена), та викликав різке невдоволення контрольної комісії Антанти, котра вважала подібні спецпідрозділи порушенням умов Версальського миру. Періодично під командуванням Штеннеса рота виїздила за межі столиці – в Померанію, Сілезію та Східну Пруссію – для ліквідації заворушень. У вільний від роботи час Вальтер з товаришами по службі в цивільному одязі періодично організовував невеликі патріотичні акції. Зокрема, проводив покладання вінків на могили Бісмарка та Фрідріха Великого у річниці їхніх днів народжень, здійснював акції прямої дії проти пропаганди пацифізму та антинаціональних ідей. Після неодноразових попереджень адміністрації кінотеатру на фешенебельній вулиці Курфюрстендамм, у якому демонструвався антивоєнний фільм, Штеннес з друзями одягнули чорні смокінги з білими гвоздиками в петлицях, аби не переплутатись в темряві, та влаштували бешкет під час сеансу.

Крім доволі невинних витівок, влітку 1920 року Штеннес заснував таємну праворадикальну організацію, до якої увійшло 50–60 бійців його роти, що проводили таємні нічні засідання та здійснювали фізичні розправи над непатріотично налаштованими громадянами. В червні 1921 року трапився неприємний інцидент, який поклав кінець поліцейській кар’єрі Штеннеса – покінчив життя самогубством один із фельдфебелів роти спецпризначення, відповідальний за секретний грошовий фонд, з якого фінансувались послуги платних агентів та інформаторів. Нестача становила близько 200000 марок, проте винуватців їх зникнення не було встановлено. Медійний розголос навколо самогубства був спричинений підозрами щодо виконання ротою поліції спеціального призначення незаконних функцій політичної контррозвідки та збору відомостей про ліві та ліберальні політичні сили. З’явилась інформація про не обліковані запаси важкого озброєння та амуніції, які зберігались в казармах роти Штеннеса, проте не були виявлені жодною перевіркою, а також наявність позастатутних відносин між особовим складом на ґрунті підозр у неправильних політичних симпатіях. Незважаючи на те, що специфічна репутація Штеннеса і наявність відданого ядра офіцерів, згуртованих навколо нього, тривалий час допомагали йому виходити сухим із води, такий стан справ не міг тривати вічно. Відсторонений на час одного з численних розслідувань від виконання обов’язків, Штеннес вирішив не випробовувати долю; на початку 1922 року його роту було розформовано наказом міністра внутрішніх справ К. Северінга.

28 лютого 1922 року Штеннес закінчив службу в силах поліцейського спецназу та вийшов у відставку, і вже за кілька днів влаштувався на посаду менеджера з продажу в металургійну компанію Ломана. З березня і до кінця 1922 року Штеннес займався бізнесовою діяльністю, хоча протягом усього цього періоду відставному капітану поліції надходили серйозні пропозиції працевлаштування. Так, відомий німецький олігарх Вернер фон Сіменс запропонував Вальтеру стати вихователем його дітей в прусській традиції, а не менш успішний промисловець Стіннес-молодший запросив Штеннеса працювати тілоохоронцем свого батька Гуго Стіннеса, власника велетенського концерну. Однак Штеннес відповідав на всі пропозиції ввічливою відмовою і продовжував офісно-менеджерське життя в умовах гіперінфляційної кризової економіки. Повернутись до звичної активності його змусила агресія франко-бельгійських військ на початку 1923 року, коли складна внутрішньо- та зовнішньополітична ситуація мобілізувала патріотів Німеччини з досвідом бойових дій. Вийшовши на Штеннеса через знайомства часів служби в роті поліції особливого призначення, представники райхсверу неофіційно залучили досвідченого і політично надійного офіцера до створення таємної резервної армії.

Зважаючи на загрозу територіальній цілісності з боку Франції та Бельгії на заході (вторгнення в Рурську область та наявність окупаційних військ Антанти в Райнській зоні) та Польщі з Чехословаччиною на сході (анексія Судетської області, неодноразові спроби анексувати Сілезію), німецьке військове командування на власний страх і ризик вирішило зміцнювати національну безпеку держави. Користуючись від’їздом з Німеччини союзної військової контрольної комісії, яка моніторила обороноздатність країни з метою недопущення її відновлення, керівництво райхсверу розпочало створення допоміжних структур, в яких центральна роль неформально належала воєнізованим націонал-революційним організаціям і активістам. Якщо на заході це були законспіровані диверсійно-розвідувальні групи, то на сході, де 100000-й райхсвер не міг розраховувати на успішну оборону кордонів з Польщею, створювались таємні резерви для підтримки регулярної армії в разі війни. Замасковані під добровольчі, допоміжні та технічні тимчасові підрозділи, формування так званого “чорного райхсверу” створювались по всій території Німеччини при військових округах, але особливих масштабів цей процес досягнув у 3-му військовому окрузі (Берлін–Бранденбург), де “чорний райхсвер” став фактично автономною структурою під сильним впливом антиваймарських політичних настроїв. Від військового округу координацією “чорного райхсверу” в регіоні займався начальник штабу 3-ї дивізії підполковник Т. Фон Бок (майбутній фельдмаршал, командувач групи армій “Центр” під час операції “Барбаросса”). На практиці, діючи на основі приватних угод, формування “чорного райхсверу” тут очолювали відставний майор Бруно Ернст Бухрукер та обер-лейтенант у відставці Пауль Шульц – Бухрукер займався зв’язками з правоконсервативними політичними та бізнесовими колами в Берліні, а Шульц – безпосередньою бойовою підготовкою та матеріальним забезпеченням. Офіційно такі формування мали займатись збором та утилізацією залишків військових матеріалів і боєприпасів, насамперед у Верхній Сілезії, що залишились із часів бойових дій, проте насправді вони присвячували свій час інтенсивному військовому вишколу. Проживаючи у казармах райхсверу, отримуючи харчі, грошове забезпечення, однострої та зброю за казенний рахунок, підрозділи “чорного райхсверу” в Берлін–Бранденбурзі мали власних офіцерів та проводили чотири- і шеститижневі курси для молоді з праворадикальних організацій регіону. Перш за все, йшлося про студентсько-фізкультурний союз “Hochschulring”, молодіжні організації “Bismarckbund” (молодіжка Німецько-національної народної партії) та “Bismarck-Orden” (молодіжка Німецько-національної партії свободи, відкололась від “Bismarckbund”), воєнізовану консервативно-революційну організацію “Werwolf” (в період максимального злету нараховувала до 50000 членів на території Німеччини), молодоконсервативний парамілітарний “Jungdeutschen Orden” (володів багатотисячним членством та серйозним інтелектуальним ресурсом), спортивний союз “Olympia”, молодіжну організацію “Stahlhelmbund” (структурний підрозділ найбільшої у Ваймарський період воєнізованої організації “Сталевий шолом”). Ядро найбоєздатнішого в Німеччині “чорного райхсверу” в східному прикордонному регіоні, силою до 2000 бійців, складали молоді офіцери “фрайкорів”, переважно учасники кампанії 1919 року в Прибалтиці, що формували сили постійної готовності, яких доповнювали близько 18000 вишколених упродовж весни та літа 1923 року добровольців. На початку вересня 1923 року ці сили складали 4 полки по 3 батальйони в кожному (всього до 12000 бійців) та 4 окремих батальйони (в Кюстріні, фортеці Шпандау та форті Ханеберг біля аеродрому Берлін–Штаакен). Батальйоном в форті Ханеберг командував Вальтер Штеннес під псевдонімом “капітан Штумпф”, у розпорядженні якого окрім стрілецької зброї, були міномети, ручні гранати та вибухівка у великій кількості з армійських арсеналів. Один із учасників вишколу в батальйоні Штеннеса пізніше згадував, що по його завершенні капітан звернувся до курсантів із заключним словом, в якому подякував усім за ентузіазм та попередив, що розголошення відомостей про тренувальний центр може закінчитись дуже сумно.

Тим часом як “чорний райхсвер”, присвятивши весну та літо 1923 року напруженій бойовій і політичній підготовці, став реальною збройною силою, лише частково підконтрольною офіційним інстанціям, події в Німеччині розвивались карколомними темпами. Окуповане іноземними військами промислове серце країни, Рурська область, важким тягарем лягло на економіку Німеччини, мільйони людей опинились без роботи, а небачена гіперінфляція поставила на коліна не лише пролетаріат, а й потужний досі середній клас. Уряд В. Куно, який об’єднав усі політичні сили та економічні еліти для організації кампанії пасивного опору в окупованій зоні, пішов у відставку 12 серпня 1923 року, а на зміну йому прийшла широка коаліція (католицька партія Центру, Соціал-демократична партія, Демократична партія та Німецька народна партія) під проводом Г. Штреземана. Новий кабінет 26 вересня оголосив про припинення пасивного опору через загрозу економічного колапсу, викликавши загальнонаціональну хвилю обурення. В сухому підсумку завершилась поразкою без перебільшення героїчна боротьба цивільного населення, трудових колективів, фінансово-промислових груп, спеціальних диверсійних підрозділів і небайдужих патріотів проти франко-бельгійських окупантів в Рурі. В ході опору загинуло 132 німецьких громадян, 11 було засуджено трибуналами окупаційних військ до смерті (1 приведено у виконання), винесено 5 довічних вироків та велику кількість тюремних строків і штрафів, депортовано 150000 цивільних мешканців, завдано збитків на суму в 3,5 мільярдів золотих марок (у перерахунку на довоєнні ціни). Дивовижним чином, окупація іноземними загарбниками індустріального осердя Німеччини призвела до спалаху національної свідомості серед заводського пролетаріату, що у своїй масі вирізнявся раніше орієнтацією на класову боротьбу і світову марксистську революцію, однак став пліч-о-пліч з бійцями “фрайкорів”, які три роки тому нещадно пацифікували Рур від “червоних”. Неминучість нової революції пронизувала всі сфери суспільного життя Німеччини, і незрозумілим залишалось лише питання про географічну локалізацію та ідеологічне забарвлення першого удару революційних сил проти Системи задля порятунку нації і держави від внутрішньої та зовнішньої окупації. Комуністи, врахувавши уроки своїх провальних заколотів 1919 та 1920 років, зосередились на підготовці революції в Центральній та Північній Німеччині, базуючись на частково підконтрольних лівих коаліційних урядах в Тюрінгії та Саксонії та збройному підпіллі в Гамбурзі. Імперські націоналісти та консервативні націонал-патріоти відреагували тотальною мобілізацією. В Баварії місцевий уряд правих консерваторів у відповідь на припинення спротиву в Рурі оголосив надзвичайний стан і розпочав переведення підрозділів збройних сил під баварське командування, на додачу запросивши на допомогу легендарного заколотника капітана Ерхардта, який переховувався в Австрії від демоліберального правосуддя. В околицях міста Кобург Ерхардт зосередив озброєні загони бойовиків з підконтрольних йому структур (насамперед – “Вікінга”), загальною чисельністю до 6000 багнетів, які мали зустріти ймовірне вторгнення “червоних” робітничих загонів.

Вальтер Штеннес, відіграючи не останню роль в створенні таємної резервної армії, не залишився осторонь мобілізаційної лихоманки, що охопила усі радикальні патріотичні середовища Німеччини від баварських сепаратистів до націонал-більшовиків в очікуванні неминучої революції та можливого реваншу за поразки останніх років. Ще наприкінці серпня 1923 року в Мюнхені відбулась таємна нарада лідерів німецьких революційних організацій, які володіли певним силовим ресурсом і були чітко налаштовані на реалізацію антисистемної стратегії приходу до влади шляхом низки паралельних збройних виступів. На нараді були присутніми генерал Еріх фон Людендорфф (герой війни, патріарх антидемократичних сил), Адольф Гітлер (лідер націонал-соціалістичного руху), майор Ернст Бухрукер та капітан Вальтер Штеннес (обидва – представники “чорного райхсверу”). Результатом переговорів було спільне рішення розпочати національну революцію восени 1923 року заколотом військових гарнізонів на півночі країни, використовуючи вплив та потенціал “чорного райхсверу”, який мав бути підтриманий виступом підконтрольних Гітлеру штурмових загонів в Баварії.

Виступ на півночі мав початись підйомом по тривозі чотирьох окремих батальйонів “чорного райхсверу” та спеціальних частин, мобілізації підготованих курсантів, блокади лояльних уряду гарнізонів та концентрацією навколо Берліна. Марш на столицю Німеччини мав завершитись державним переворотом і створенням уряду національного порятунку з представників патріотичних партій, військовиків і національно орієнтованих промисловців. Сигналом до початку операції стала інформація про видачу ордера на арешт Бухрукера та лейтенанта Пауля Шульца, якими небезпідставно зацікавились правоохоронні органи, поширена серед заколотників вдень 30 вересня 1923 року.  Бухрукер виїхав з Берліна до Кюстріна, де ввечері вивів з фортів три роти “чорного райхсверу”, які мали блокувати армійський гарнізон. Штурмова група під командуванням лейтенанта Ганса Гайна, в недалекому майбутньому одного з провідних командирів SA, увірвалась в кюстрінську комендатуру, проте перший успіх путчистів виявився також останнім. Коливання Бухрукера і відсутність чітких наказів щодо відкриття вогню змусили командира однієї з рот “передумати” та повернутись під армійське командування, попередньо заарештувавши штурмову групу Гайна. Встановивши артилерію на мосту через річку Варту, армійські підрозділи змусили заколотників скласти зброю до обіду 1 жовтня. Загалом спроба Бухрукера змусити капітулювати регулярний гарнізон в Кюстріні зазнала невдачі, а прибулі на допомогу з Целендорфу групи праворадикальної молоді були блоковані стягнутими з Франкфурта-на-Одері військами. Командири підрозділів “чорного райхсверу”, не поінформовані про перебіг подій,  виявились дезорганізованими – в Дьоберітці повсталу частину “чорного райхсверу” швидко роззброїли, а в цитаделі Шпандау путчистам вдалось протриматись кілька годин. Важко озброєний батальйон Штеннеса, оточений численними силами поліції та армійськими підрозділами, здався після тривалих переговорів, виторгувавши за складення зброї без опору право почесного відступу з форту Ханеберг. Відсутність реакції націонал-соціалістів на жовтневий путч “чорного райхсверу” кюстрінські заколотники однозначно потрактували як зраду з боку Адольфа Гітлера та небажання співпрацювати з конкурентами на революційному полі.

Після провалу націонал-більшовицького Кюстрінського путчу 14 повстанців постали перед надзвичайним трибуналом в Коттбусі за звинуваченнями в державній зраді; під час слухання справи випливли тісні зв’язки групи путчистів з лідерами Німецько-національної партії свободи (DVFP) відставним майором В. Хеннігом, лейтенантом у відставці Г. Аллеманом і депутатом райхстагу Р. Вулле, які мали серйозні контакти з фінансово-промисловими групами. Лідер повстання майор у відставці Ернст Бухрукер був засуджений до 10 років ув’язнення та 100 мільярдів марок штрафу, відставний майор Ф. Герцер отримав 2,5 років в’язниці, обер-лейтенант Г. Гайн (майбутній группенфюрер SA) – 8 місяців і т.д. Однак фактичні керівники бунтівного “чорного райхсверу” (капітан Вальтер Штеннес, оберлейтенанти фон Зенден, Гуткнехт, Рафаель, фон Позер, Шьолер та інші) перед трибуналом в Коттбусі так і не з’явились, як і найагресивніший ініціатор виступу – обер-лейтенант Пауль Шульц. Щоправда, Шульцу все ж довелось відповідати за численні позасудові ліквідації та атентати таємного праворадикального суду “феме”, організатором і виконавцем яких він був. Щодо Штеннеса, то він розважливо перечекав кілька невизначених місяців, після чого використав наявні знайомства та вступив на службу в інформаційний відділ міністерcтва оборони, який неявно виконував також контррозвідувальні функції. Працюючи в міністерстві, Штеннес знайшов час для опанування професії пілота, пройшовши льотні курси (у той час аналогічним хобі захопились багато молодих ветеранів війни та зіркових представників націонал-революційного руху – зокрема Ернст Юнгер і Ернст фон Заломон).

На початку 1927 року Штеннес розпочав предметно контактувати з середовищем NSDAP і за згодою Гітлера очолив незначні за чисельністю штурмові загони NSDAP на сході Німеччини. Якщо в окремих прикордонних областях, з огляду на сильні антипольські та антикомуністичні настрої, націонал-соціалісти доволі легко рекрутували прихильників (Силезія), то загалом в східному регіоні розбудова партії та штурмових загонів відбувалась проблематично. Із всіх територіально підпорядкованих Штеннесу формувань SA найскладніша та водночас найдинамічніша ситуація складалась в столиці Німеччини, де націонал-соціалістам часто протистояли, окрім сильних комуністичних і соціал-демократичних воєнізованих формувань, ультраконсервативні та респектабельні парамілітарні структури на зразок “Сталевого шолому”. Якщо на початку грудня 1926 року берлінська поліція оцінювала кількість штурмовиків SA в межах 1200 чоловік, то реально в той же час на пропагандистський марш через “червоний” мікрорайон Нойкьольн націонал-соціалісти вивели всього 280 активістів. Подібним чином, коли за поліцейськими оцінками чисельність SA в Берліні у квітні 1928 року сягнула двох тисяч, насправді в столиці діяло вісімсот “брунатносорочечників”. Однак після організації пропагандивної та вишкільної роботи динаміка набору членства стала цілком позитивною: в кінці 1930 року в берлінських SA налічувалось 2200–2300 активних штурмовиків; за п’ять місяців (з середини травня до середини жовтня) 1930 року кількість членства SA в Бранденбургу зросла з 1100 до 2300 бійців (щоправда, в тому ж регіоні в той же час в лавах ультраконсервативного “Сталевого шолому” налічувалось 20000 членів). Справжній вибух в динаміці зростання SA в Берліні та Бранденбурзі припадає на період з листопада 1931 по квітень 1932 року, коли чисельність “брутатносорочечників” збільшилась з 9000 до 27000. Соціально-економічна криза, що вразила Німеччину наприкінці 1920-х років, дзеркально відображалась на соціальному статусі SA, куди вступали переважно молоді люди, мотивовані ідеалізмом і відчаєм через занепад Батьківщини. У лютому 1931 року Штеннес рапортував у Мюнхен, що в берлінських “штандартах” SA до двох третин членства були безробітними. Типовий берлінський штурмовик походив не з бандитських районів на зразок Александер-пляц, а із тихих західних околиць, був робітником – як правило, неодруженим, мав до 25 років. Саме такий контингент формував одні з найагресивніших парамілітарних формувань, які діяли в кризових політичних реаліях німецької столиці в умовах жорсткого пресингу. Після кількох резонансних масових зіткнень штурмовиків SA в Берліні з комуністичними бойовиками з травня 1927 року по березень 1928 року берлінськими правоохоронцями діяльність штурмових загонів була оголошена незаконною, відтак їх активність напівлегально протікала в форматі роботи спортивних секцій і туристичних клубів.

З липня 1927 року до 1 квітня 1931 року Штеннес обіймав посаду командувача сил SA в гау Берлін, а також на всьому Сході Німеччини (група “Схід”, згодом обергрупи І та ІІ), відповідно – заступника Головного командира SA по Сходу (OSAF-Stellverteter-Ost). Проте до лав Націонал-соціалістичної партії він вступив на півроку пізніше, аніж до SA, написавши відповідну заяву 20 грудня 1927 року за наполяганнями берлінського гауляйтера Пауля Йозефа Геббельса. Одним із перших своїх розпоряджень він звільнив із займаної посади командира берлінських штурмових загонів – агресивного та досвідченого Курта Далюге за носіння бойової нагороди часів війни, якої останній насправді не отримував. Цим Штеннес заробив для себе небезпечного ворога, котрий відзначався доброю пам’яттю та хорошими зв’язками в партійному апараті, допомагаючи свого часу Геббельсу взяти під контроль берлінську партійну організацію силовими методами. З 1929 року Далюге очолив охоронні загони SS в Берліні та став вести постійне спостереження за Штеннесом і його штабом. З перших тижнів членства в партії у Штеннеса виникли непорозуміння з керівником окружної партійної організації Берлін–Бранденбургу Йозефом Геббельсом, який намагався підпорядкувати собі штурмові загони, звівши їхню роль до припартійної охоронно-силової структури. Претензії цивільного Геббельса віддавати накази в спеціалізованій сфері досвідченим людям, загартованим у бойових діях та правому терористичному підпіллі, які складали кістяк командної еліти SA, провокували серйозний конфлікт. Штеннес дав зрозуміти Геббельсу, що авторитет останнього особисто його, м’яко кажучи, не вражає.

В середовищі кадрів штурмових загонів SA, особливо в Центральній та Східній Німеччині, формувалась окремішня метаполітична субкультура, пов’язана з поняттями “справжнього соціалізму” та “чинного соціалізму”. Ветеран бригади Ерхардта та терористичної організації “Консул”, а відтак командир штурмовиків у Саксонії, Манфред фон Кіллінгер писав у своїй брошурі “SA в ілюстраціях та розповідях”: “наш соціалізм є також етичним поняттям, він означає прагнення зацькованої, розгубленої людини знайти прихисток у своїй Батьківщині, чого йому не може дати існуюча Система, яка попри свої пацифістські установки не гарантує права власності. Кожному – свою власність. Селянину – його господарство, продавцеві – його магазин, робітникові – його робоче місце, службовцеві – його зарплату. Це і є власність”. В оточенні Штеннеса існувала група впливових і досвідчених командирів SA, які активно цікавились питаннями соціальних перетворень і стояли на антикапіталістичних націонал-революційних позиціях: Ернст Ветцель – командувач SA в Берліні та начальник штабу Штеннеса, Курт Кремзер, якому підпорядковувались загони SA в Сілезії та Хорст Вессель – лідер агресивного берлінського підрозділу штурм–5, що діяв у криміногенному комуністичному житловому масиві.

Участь SA у проведенні передвиборчої кампанії напередодні виборів до райхстагу у вересні 1930 року відзначалась посиленим навантаженням на штурмові загони і погіршенням їх фінансового стану. В якості компенсації Командуючий SA Ф. фон Пфеффер на зустрічі з А. Гітлером 1 серпня висунув вимогу про включення кандидатів від штурмових загонів у прохідну частину передвиборчих списків партії. Незважаючи на те, що фон Пфеффер визнав непорушність сформульованого Гітлером принципу про непоєднуваність представницького мандату і командної посади в SA, радикально налаштовані лідери штурмовиків не відмовились від своїх вимог. Фрондерську групу очолив командир штурмових загонів у Східній Німеччині Вальтер Штеннес, який 2 і 3 серпня провів у Берліні наради підпорядкованих йому вищих офіцерів SA, висунувши три кандидатури на парламентські вибори. До вимог Штеннеса про надання квоти місць у райхстазі штурмовим загонам приєднались ще двоє заступників Верховного командуючого SA, після чого 12 серпня Ф. фон Пфеффер подав заяву про відставку. Спроба Штеннеса провести переговори особисто з Гітлером у Мюнхені завершилась невдачею через відмову фюрера націонал-соціалістичного руху  дискутувати із запропонованих проблем. Реакцією на ігнорування позиції керівництва штурмових загонів партійною верхівкою став надзвичайний з’їзд прихильників Штеннеса у Берліні, на якому було прийнято рішення призупинити співпрацю з партійними організаціями. По суті йшлось про повстання штурмових загонів проти партії. Насамперед берлінські загони SA відмовлялися від проведення організованої передвиборчої агітації і пропаганди, охорони мітингів і маніфестацій у разі відмови включити двох кандидатів від SA у виборчі списки і усунути з посади Й. Геббельса, який уособлював диктатуру партійного апарату та займав провокаційну позицію. Серйозність намірів Штеннеса було продемонстровано 30 серпня 1930 року, коли берлінські штурмовики застрайкували і відмовились охороняти націонал-соціалістичний мітинг у велетенському “Палаці спорту”, зібравшись на загальні збори у іншому пункті. Наступного дня після наради східнонімецьких командирів SA стався конфлікт, який переріс у площину силового розв’язання із представниками охоронних загонів SS, що підтримували партійне керівництво. В ніч з 30 на 31 серпня бійці 4-го, 31-го та 33-го штурмів під загальним лідерством командира першого штандарту Еріха Дьобріха, скориставшись поїздкою гауляйтера Й. Геббельса до Бреслау, захопили приміщення його берлінської штаб-квартири і влаштували погром, застосувавши силу до бійців SS, посилаючись на “зміну охорони” згідно письмового наказу Штеннеса. Порядок вдалося відновити лише за допомогою поліції. До Берліна довелося терміново виїхати Адольфу Гітлеру, який особисто вів переговори з групою В. Штеннеса для ліквідації конфлікту. 1 вересня 1930 року на зборах берлінських штурмовиків (близько 2000 присутніх із загальної кількості 2000 берлінських і 2300 бранденбурзьких штурмовиків) було оголошено, що Верховним командуючим штурмових загонів SA і охоронних загонів SS призначається особисто Гітлер, якому складається окрема присягу на вірність, а у фінансовому забезпеченні діяльності SA передбачено серйозні зміни. Зокрема, кожен член NSDAP зобов’язувався сплатити одноразовий збір у 20 пфенігів на користь штурмових загонів, з тією ж метою вдвічі збільшувався вступний внесок в партію, і врешті-решт, половина виборчих фондів місцевих груп NSDAP переходила у розпорядження SA. Однак питання про резервування квоти для представників SA у виборчих списках партії знімалося з порядку денного, закладаючи таким чином фундаментальну амбівалентність пріоритетів командування SA і верхівки NSDAP. Хоча берлінська криза, що представляла найбільш серйозну загрозу для зриву виборчої кампанії націонал-соціалістів, минула, аналогічні процеси проходили в інших регіонах Німеччини. Для прикладу, формування SA в місті Ауґсбург на ґрунті фінансових конфліктів звернулися з петицією до А. Гітлера, вимагаючи відставки місцевого гауляйтера під загрозою погрому партійних офісів. У ситуацію втрутились командуючий SS Генріх Гіммлер і Йозеф Дітріх (майбутній командир елітного підрозділу “Лейбштандарт Адольф Гітлер”), запобігши насильницьким діям сторін.

Втім, берлінські штурмовики, незважаючи на врегулювання конфлікту, не приховували свого ставлення до керівництва окружної партійної організації, демонстративно відмовляючись вітати Йозефа Геббельса організаційним салютом.

Після сенсаційного результату NSDAP, отриманого на парламентських виборах 14 вересня 1930 року (18,2% голосів виборців та 107 мандатів), в націонал-соціалістичному русі відбувся неформальний розподіл на прихильників легального курсу захоплення влади та адептів революційного шляху. Публічну позицію революційно-повстанської групи, яка, природно, концентрувалась навколо середовища командирів SA, озвучив Штеннес – декларуючи неприйняття процесу “буржуазного переродження партії”, він вимагав “активних дій”, в дусі “подій 1918, 1920 і 1923 років”. Восени 1930 року загони SA нараховували близько 60000 членів по всій території Німеччини, і, усвідомлюючи себе силою, здатною на більше, аніж розклейка плакатів і роздача газет, ставили амбітні цілі. У берлінському друкованому органі Націонал-соціалістичної робітничої партії “Der Angriff” Штеннес опублікував низку статей, у яких стверджував, що штурмові загони мали стати авангардом національної революції – єдино можливого шляху приходу націонал-соціалізму до влади,  що неодмінно передбачав збройне повстання. Легальний курс боротьби безкомпромісно захищали А. Гітлер і Г. Ґьорінг, окрилені успіхом на осінніх парламентських виборах; при цьому Гітлер виступав в партійній пресі проти неназваних провокаторів, які підбурювали SA до радикальних дій.

Серйозним підґрунтям для нової конфронтації стала територіальна реорганізація SA, здійснена новим Начальником Штабу – Ернстом Рьомом, якого Гітлер терміново відкликав з болівійських джунглів, аби навести лад після відставки фон Пфеффера. Внаслідок перерозподілу зон відповідальності з-під контролю Штеннеса в східнонімецькому регіоні було вилучено штурмові загони Східної Пруссії, міста Данціґ, Мекленбургу й Альтмарку, після чого Штеннес виступив з різкою критикою стратегії Рьома. Зокрема, він дорікнув фінансовими проблемами на фоні значних інвестицій в фешенебельну штаб-квартиру NSDAP в Мюнхені, котра суперечила революційному іміджу робітничої партії. Щобільше, берлінське оточення Штеннеса негативно ставилось до Рьома через чутки про його сексуальну орієнтацію, яка нібито була притаманною також низці фаворитів нового Начальника штабу. Існували також суттєві розбіжності з приводу бачення майбутнього збройних сил Німеччини після переможної націонал-соціалістичної революції. Якщо Франц Пфеффер фон Заломон та Ернст Рьом притримувались ідеї злиття штурмових загонів SA та райхсверу в масову народну армію, то Вальтер Штеннес, маючи добрі контакти з кадровими офіцерами, віддавав перевагу елітному професійному війську. В той же час Штеннес поважав Рьома як талановитого штабіста і пізніше навіть висловлював думку, що якби той був живий, то війна б ніколи не почалась у 1939 році з огляду на об’єктивну неготовність Німеччини.

Ізоляція верхівки штурмових загонів від легітимної практичної політичної діяльності призвела до переорієнтації її частини на виключно позапарламентські методи боротьби як основу стратегії націонал-соціалістичного руху. Агресивна риторика берлінського командування SA і групи В. Штеннеса посилилась у лютому–березні 1931 року, супроводжуючись новою хвилею вуличного насильства. Виступаючи перед мюнхенськими штурмовиками 7 березня 1931 року, А. Гітлер був змушений спростовувати закиди в пасивності, наголошуючи на перспективах ліквідації політичних опонентів після приходу до влади конституційними методами. Надзвичайний урядовий декрет від 28 березня 1931 року передбачав можливість заборони антиконституційних політичних об’єднань і припинення їхньої діяльності, що загрожувало легальному статусу NSDAP. 1 квітня Ернст Рьом видав наказ про відсторонення Штеннеса та переведення на номінально престижну посаду начальника 1-го відділу Штабу SA в Мюнхені. У відповідь на цей “першоквітневий жарт” Штеннес зібрав нараду берлінських командирів SA, які прийняли рішення про ігнорування наказу; тим часом на зборах керівництва NSDAP і вищих командирів SA у Ваймарі Гітлер прийняв рішення про відставку Штеннеса, про що повідомив телеграфом.  У відповідь 1–2 квітня Штеннес оголосив про розрив із мюнхенським керівництвом NSDAP і перебрав на себе обов’язки лідера націонал-соціалістичного руху в Берліні і Східній Німеччині. Після сутичок із загонами SS штурмовики SA вдруге захопили штаб-квартиру NSDAP і редакцію партійного часопису “Angriff”, який вийшов за редакцією В. Штеннеса із критичною статтею, де мюнхенське угруповання звинувачувалося у корумпованості співпрацею з фінансовим капіталом. Штеннес закидав Гітлеру відмову від революційного курсу та намір принести SA в жертву перспективі легального приходу до влади, а також зраду соціалізму через переорієнтацію на захист капіталу всупереч інтересам середнього класу, селянства і пролетаріату. Проголосивши революційний і соціалістичний курс, Штеннес тимчасово взяв під контроль штурмові загони SA в Берліні, Шлезвіг-Гольштайні, Силезії і Померанії. Однак, збунтувавшись, штурмовики автоматично втрачали членство у NSDAP і фінансове забезпечення, тож перспективи повстання обмежувались наявними грошовими ресурсами.

Разом із Штеннесом від NSDAP і SA відійшли адьютант командувача SA-Схід Вальтер Ян; командувач SA в Берліні гауштурмфюрер Ернст Ветцель (колишній командир берлін-бранденбурзького “Фронтбанну”); лейтенант у відставці, екс-адьютант легендарного Ерхардта Герберт Янтцон; гауштурмфюрер Йозеф Фельтйенс (командувач SA в провінції Бранденбург) та його адьютант Ганс-Ейтель Фрідріх, три з чотирьох командирів берлінських штандартів і два з трьох бранденбурзьких, низка лідерів штурмових батальйонів і сотень зі своїми бійцями, а також штабні адміністративно-організаційні командири. Серед прихильників Штеннеса слід відзначити відомих яскравими і відчайдушними акціями прямої дії бойовиків, чий авторитет був надзвичайно високим не лише серед націонал-соціалістів, а й серед ширшого спектру націонал-революційних середовищ. Наприклад, борець із проявами неправильної сексуальної орієнтації Вальтер Бергманн, учасник атентату проти міністра закордонних справ Ратенау Ернст Вернер Техов, терорист Ганс Густерт, який здійснив невдалу спробу замаху на екс-райхсканцлера Шейдемана та ін. У Берліні в окремих штандартах SA Штеннеса підтримали до 30% штурмовиків разом зі своїми командирами, особливо у західних районах столиці (штурм 4 – Вільмерсдорф, штурм 31 – Шарлоттенбург-північ, штурм 32 – Бойссельштрассе) та окремих східних районах: Кройцберг (штурм 27 – Гьорліцський вокзал) та Панков (штурм 8 – Розенталь), тоді як окремі підрозділи виявились особливо прогітлерівськи-налаштовані, наприклад штандарт V в цілому та штурм 5 (Фрідріхсгайн) зокрема. Неочікувану відданість Гітлеру виявив командир штурмових загонів в Саксонії, герой кампанії в Сілезії 1921 року, вихідець із бригади Ерхардта з націонал-революційними поглядами – Манфред фон Кіллінгер, який був у добрих особистих стосунках з Штеннесом. Загалом із NSDAP на заклик Штеннеса вийшло близько 1500 партійців в Берліні та близько 2000 в провінції Бранденбург.

Не обмежившись агресивною та брутальною статтею в націонал-соціалістичному офіціозі “Völkischer Beobachter”, через п’ять днів Геббельс звернувся за допомогою до берлінської поліції, з якою до того часу сам мав серйозні проблеми у зв’язку з хуліганськими діями та наклепами на правоохоронні органи в пресі. За підтримки озброєних поліцейських Геббельсу вдалось відбити в Штеннеса приміщення редакції газети “Angriff”. До широкомасштабної зачистки долучили “важку артилерію” в особі Германа Ґьорінга, знаменитого пілота-винищувача, головного командира SA під час листопадового путчу 1923 року, депутата райхстагу, одруженого з гламурною шведською аристократкою. Призначений партійним “верховним політичним комісаром Сходу”, Гьорінг розпочав серію кадрових репресій в обласних партійних організаціях та підрозділах SA в регіоні, користуючись силовою підтримкою Курта Далюге. Саме від Гьорінга залежало прийняття остаточного рішення у всіх випадках виключення запідозрених у симпатіях до Штеннеса з партії; крім того, до 12 квітня 1931 року всі вищі командири SA на Сході Німеччини включно до рівня командира сотні (штурму) повинні були в письмовому вигляді підтвердити лояльність А. Гітлеру. Окремі штурми було розпущено, аналогічна доля спіткала всі резервні формування SA в Берліні, куди записували членів партії, що через вік (вище 40 років) чи зайнятість за місцем роботи не могли брати активну участь у повсякденній діяльності загонів. Очевидно, вплив Штеннеса і його команди у вищевказаних формуваннях був настільки високим, що організатори зачисток вважали за краще не ризикувати, перестраховуючись від неприємностей. Необхідність “реорганізації” (тобто заміни командних кадрів надійними і лояльними Мюнхену керівниками) призвела до тимчасових серйозних проблем, оскільки вакантні командні посади довелось заповнювати часто неготовими до нових обов’язків штурмовиками молодого віку. Однак до липня 1931 року ситуація стабілізувалась таким чином, що новопризначене командування могло відрапортувати в Мюнхен свої гарантії щодо відсутності подальших масових переходів в лави прихильників Штеннеса. До проводу SA в регіоні прийшло угруповання агресивних і дієвих командирів, які, однак, не мали власних цілісних політичних поглядів, і стали лояльним інструментом Ернста Рьома й Адольфа Гітлера. В ході реорганізації SA, яку здійснив Ернст Рьом після заколоту Штеннеса, було враховано уроки самостійної діяльності регіональних лідерів та змінено командну структуру. Новий Начальник Штабу ліквідував посади п’яти заступників Верховного командувача SA (і Вищого командувача SA в Австрії) та підлеглих їм гауштурмфюрерів (які очолювали штурмові загони на території звітності обласних партійних організацій), запровадивши замість них територіальний поділ на 10 груп та 2 окремі унтергрупи. Таким чином, було обмежено автономію вищих командирів SA та понижено їх статус. Згадуючи події весни 1931 року та аналізуючи причини дивовижно швидкої стабілізації конфліктної ситуації на користь Гітлера, Штеннес надзвичайно скептично відгукувався про особисті якості останнього. Зокрема, йому належать слова: “якщо чиясь харизма відіграла важливу роль у придушенні заколоту, то це була харизма оберлейтенанта Пауля Шульца”.

30 квітня 1931 року Штеннес заснував власну націонал-революційну організацію, що стояла на платформі революційного антибуржуазного націонал-соціалізму, під назвою “Націонал-соціалістичний бойовий рух Німеччини” (NSKD). Внаслідок переговорів у червні–липні 1931 року NSKD Штеннеса об’єднався з “Чорним фронтом” Штрассера-молодшого. Отто Штрассер, у свою чергу, ще в липні 1930 року вивів із лав NSDAP близько 5000 членів партії, об’єднавши їх у “Бойову спілку революційних націонал-соціалістів”, проте кількість його прихильників до кінця 1930 року скоротилась майже вдвічі через проблеми з фінансування діяльності. Ядром організації та силовим ресурсом стали штурмовики берлінських SA, які демонстративно зберегли свої однострої та символіку. У створенні “Націонал-соціалістичного бойового руху” Штеннесу допомагали регіональні командири східнонімецьких SA Герман Тітьєнс, Ганс Люстіг і Курт Кремзер, колишній командир “добровольчого корпусу” та герой Кюстрінського путчу, відставний майор Ернст Бухрукер, колишній ад’ютант Гіммлера та правий терорист Ганс Густерт, націонал-революційний публіцист і ветеран правого підпілля Фрідріх-Вільгельм Гайнц, дисидент-націонал-соціаліст Отто Штрассер та інші. У квітні – травні 1931 року група Штеннеса випускала власну газету під назвою “Робітники, селяни, солдати”, проте через фінансові труднощі проект довелося згорнути (у 1932 році вийшло кілька номерів газети з модифікованою назвою). У 1931 році в форматі щотижневої газети також друкувалось видання “Націонал-соціалістичний понеділковий листок”, редакторами якого почергово виступали Фрідріх-Вільгельм Гайнц, Бруно Фріке (заступник Штеннеса в командуванні SA Берлін–Бранденбург, який привів близько 3000 бійців під знамена бунтівного командира) та публіцист з терористичним стажем Гартмут Плаас. Протистояння між новим керівництвом SA під проводом Пауля Шульца і старим керівництвом під командуванням Вальтера Штеннеса також набувало форм прямого фізичного конфлікту, у якому загалом постраждало до 500 осіб з обидвох сторін. Знайомі з часів “чорного райхсверу” та “Кюстрінського путчу”, Шульц і Штеннес були однаково безстрашними та безкомпромісними бійцями, і хоча чисельно прогітлерівські штурмовики переважали опонентів, часто силова перевага опинялась на боці бойовиків Штеннеса, серед яких були надзвичайно авторитетні та спроможні особистості. Звинувачуючи нове, лояльне Гітлеру та Рьому керівництво берлінських SA в гомосексуалізмі, люди Штеннеса жорстко атакували супротивників. Так, у червні 1931 року кілька сотень штурмовиків під командуванням Вальтера Бергмана прослідкували, як в одному з берлінських кафе відпочивали Карл Ернст і Пауль Рьорбайн, негайно заблокувавши вихід і влаштувавши штурм з метою їх фізичного покарання. Ернсту довелось викликати телефоном бійців 12-го “штурму”, але перш ніж вони встигли прибути на місце, Бергмана і його людей затримала поліція – доволі нелогічний спосіб розв’язання конфліктів між антисистемними революціонерами.

У серпні 1931 року між Штеннесом і Штрассером виникли тертя, внаслідок яких у вересні шляхи двох організацій остаточно розійшлися. Відсутність фінансування протягом осені 1931 року спричинила занепад “Націонал-соціалістичного бойового руху” та відтік членства, внаслідок чого до грудня організація Штеннеса перестала бути серйозним чинником політичного процесу. Більшість бунтівників, окрім вищих командирів берлінських SA, протягом наступного року з тим чи іншим успіхом намагалась повернутись у лави NSDAP.

Навідміну від братів Штрассерів, після розриву з Гітлером Штеннес неодноразово зустрічався з лідером NSDAP у залі суду. Так, 8 травня 1931 року Гітлера та Штеннеса було викликано до берлінського суду в якості свідків у справі про стрілянину за участі штурмовиків особливо активного та агресивного штурму–33 у листопаді минулого року, в якій було поранено трьох членів Компартії. Слідство цікавилось у Гітлера значенням терміну “оперативні загони”, який використовував Штеннес у своїх свідченнях та станом справ із дотриманням легального статусу NSDAP та відсутності при партійних структурах нелегальних бойових груп. Штеннеса опитували з приводу існування, зокрема в Берліні, оперативних загонів, озброєних вогнепальною зброєю, при штурмових загонах SA для силових акцій проти політичних опонентів чи замовних політичних убивств. Зі зрозумілих причин, Гітлер і Штеннес не бажали надмірно заглиблюватись у делікатні подробиці, тому в принципі давали схожі свідчення.

Ще один процес був пов’язаний із позовом Гітлера до Штеннеса в 1931 році через використання словосполучення “націонал-соціалістичний” у назві організації “Націонал-соціалістичний бойовий рух Німеччини”, що лідер NSDAP розцінив як порушення прав інтелектуальної власності. Суд підтримав позов та заборонив використання вказаних слів у публічній діяльності організації. Врешті-решт, в січні 1932 року Штеннес подав на Гітлера до суду за наклеп в формі постійних публічних звинувачень, нібито Штеннес був агентом правоохоронних органів. Суд першої інстанції берлінського району Моабіт виніс вирок, відповідно до якого Гітлер повинен був виплатити Вальтеру Штеннесу 1000 марок компенсації за публікацію в “Völkischer Beobachter”, або ж провести півтора місяці за ґратами. Гітлер подав апеляцію до вищої інстанції, яка зменшила розмір компенсації до 300 марок, і як альтернативу запропонувала 2 тижні арешту, проте лідер націонал-соціалістів не вгамувався і подав чергову апеляцію до вищого апеляційного суду Німеччини, який виправдав його та поклав компенсацію судових витрат на Штеннеса.

Після приходу А. Гітлера до влади Штеннеса було затримано у травні 1933 року бійцями SA, що функціонували в ролі допоміжної поліції, та доправлено до імпровізованого слідчого ізолятора “Колумбія-хаус” на території аеропорту Темпельгоф. Комендантом закладу був офіцер SS Отмар Тойфль, близький до группенфюрера Курта Далюге, який доклав всіх зусиль, аби створити давньому ворогу далеко не курортну атмосферу. Свідченням цього є спроба самогубства, до якої вдався холоднокровний екс-лідер східнонімецьких штурмовиків. На щастя, дружина Штеннеса Хільде, відома своєю вродою та знайомствами, зуміла потрапити на прийом до Германа Ґьорінга, який керував поліцією на території Пруссії та одночасно мав звання группенфюрера SA. Завдяки втручанню Ґьорінга Штеннеса було переведено з казематів “Колумбія-хаус” у звичайний ізолятор до того, як слідчі-аматори в брунатних сорочках встигли завдати йому серйозних клопотів із здоров’ям. У вересні 1933 року його було звільнено з-під арешту за умови виїзду поза межі Німеччини. В результаті Штеннес отримав можливість виїхати до Китаю разом із групою німецьких військових фахівців-контрактників, щасливо уникнувши значно масштабнішої “зачистки”, під яку потрапили представники командної еліти SA влітку 1934 року.

Якщо Штеннес пережив “ніч довгих ножів” абсолютно безболісно, то його колишні опоненти з числа лояльних Гітлеру у 1930 – 1931 роках командирів штурмовиків практично всі полягли в кривавій хвилі гітлерівських репресій проти соціал-революційного крила штурмових загонів. Герой битви при Аннабергу 1921 року Ганс-Петер фон Гайдебрек та молоді группенфюрери Карл Ернст і Едмунд Гейнес (всі – депутати парламенту, чого безуспішно домагався для SA Штеннес) були розстріляні есесівцями без суду й слідства; группенфюрер і поліцай-президент Потсдаму граф Вольф Генріх фон Хелльдорф врятувався завдяки аристократичним знайомствам; легендарний бойовик і терорист, опальний начальник штабу райхсляйтера NSDAP з оргпитань Пауль Шульц вижив після організованого “розстрілу при спробі втечі” під Берліном тільки тому, що був розумний і вмів добре бігати. Вершиною абсурду, який коївся у ті дні, став наступний випадок. Есесівець Отмар Тойфль, що “вибивав” із Штеннеса “свідчення” про “підготовку замаху на Ернста Рьома” та “контакти з радянським посольством”, був розстріляний з формулюванням…“прихильник Вальтера Штеннеса” (!).

У Китаї Штеннес, подавши рекомендаційний лист від славетного генерала фон Людендорффа, став начальником служби безпеки китайського націонал-революційного лідера генераліссимуса Чан Кайші (1887 – 1975), займаючись питаннями фізичної охорони та контррозвідувальним забезпеченням в період 1934 – 1940 років. Зокрема, наприкінці 1936 року Штеннес разом із дружиною Чан Кайші ефективно та без зайвих втрат розв’язав проблему, що виникла після арешту генераліссимуса одним із впливових та амбітних армійських генералів, який контролював війська в Манчжурії. Велику частину часу поза ставкою Чан Кайші Вальтер Штеннес проводив у Шанхаї – прообразі мультикультурних мегаполісів сучасності, де активно діяли розвідувальні служби провідних держав світу, відтак оперативно налагодив із ними практично-ділові контакти. Співпрацюючи з англійською, британською та американською розвідкою та постачаючи таємну інформацію стосовно військового потенціалу та планів Японії в регіоні, Штеннес регулярно поповнював свій особистий бюджет. У 1939 році йому довелось також познайомитись з резидентурою НКВС на Далекому Сході, яка активно цікавилась подіями в Китаї з точки зору перспектив ескалації японської агресії – в обмін на інформацію, аналогічну здобутій для західних спецслужб, Штеннес отримав можливість безперешкодного транзиту територією СРСР до Європи. До 1949 року – поразки та евакуації націоналістичних китайських військ на Тайвань – Штеннес виконував функції радника Чан Кайші з питань розвідки, після чого повернувся до Німеччини, де проживав як приватна особа до своєї смерті 18 травня 1989 року, вирізняючись активними націоналістичними та антикомуністичними поглядами.

Опинившись в умовах розвинутої демократії, Вальтер Штеннес виявився достатньо холоднокровним і креативним, аби заявити про претензії на статус постраждалого від націонал-соціалістичного режиму та отримати при цьому відповідну грошову компенсацію. Після судової тяганини та кількох апеляцій в 1957 році німецький федеральний суд відхилив заяву Штеннеса.

Юрій Михальчишин

Версія для друку Версія для друку

Відгуків: 4

  1. Толя:

    Дуже цікаво так пізнавально. Дякую!
    Думаю, суть даного уроку в перемозі, незважаючи на серйозні конфлікти. Порівнюючи з українським сьогоденням, в чому секрет успіху тієї перемоги ідеї, попри всі чвари всередині руху?

  2. Толя:

    мабуть, в критичній масі німців, що воліли перемоги.

  3. зореслав кумпан:

    а може не у критичній масі,а у сптупені концентрації людей,які поставили собі за мету змінити оточуючу дійсність

  4. Батяр:

    Файно! Де можна купити таку книжку?

Залишити відгук




 
Хмарка тем
cтецько ідея нації інша європа бандера бойко геббельс друга світова коновалець липа маланюк мартинець міхновський наші нахтігаль оун ольжич онацький паволіні пеленський розбудова нації розенберг рьом снпу соціал-націоналізм сціборський січові стрільці теліга чин шпенглер штикало штрассер юнгер агітпроп антисистемна партія більшовизм ван ден брук герої журналістика класики консервативна революція культура марат мистецтво націонал-соціалізм націоналізм неофашизм ностальгія першоджерела протестний рух путч революційний націонал-соціалізм революція регіоналізм релігія робесп'єр соціал-націоналіст соціальність соціалізм теорія третій шлях український погляд фашизм футурологія штурмовики історія
Ватра, 1933-2017

Матеріали сайту є вільні для розповсюдження за умови посилання (для мережевих ресурсів - гіперпосилання) на джерело: www.vatra.cc

Електронна скринька редактора: redaktor [з] vatra.cc

Експорт (RSS): дописи та відгуки

Календар
Травень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031