Програмні засади NSDAP і PNF (1919–1921)

прогрес

Українська історіографія вивчення італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму практично не висвітлює питання про природу динаміки розвитку програмно-ідеологічних засад Національної фашистської партії Італії (PNF) та Націонал-соціалістичної партії Німеччини (NSDAP) у 1919 – 1921 роках, тоді як зарубіжні дослідники присвячували цьому аспекту окремі монографічні дослідження. Для дослідження італійського фашизму в цьому розрізі класичною є монографія американського дослідника А. Грегора “Фашизм і девелопменталістська диктатура” (1979) та італійського вченого Е. Джентіле “Фашизм як політична релігія” (1990). Існують також успішні спроби узагальненого аналізу ідеологічних засад NSDAP і PNF у контексті феномену так званого генеричного фашизму, прикладом яких є дослідження ізраїльського історика З. Стернхелла “Народження фашистської ідеології: від культурного бунту до політичної революції” (1994).

З огляду на сучасний стан опрацювання вказаної проблеми в Україні, завданнями даної роботи є вивчення ґенези та еволюції програмно-ідеологічних чинників PNF і NSDAP у порівняльному аспекті. У загальних термінах програма політичної партії може бути визначена як спосіб поетапної організації діяльності для реалізації певних цілей, який відображає ставлення партії до суспільно-політичних проблем. А саме:

1. економічного устрою, засад і форм суспільного виробництва і подальшого розподілу та обміну благами;

2. засад і форм організації суспільного життя;

3. структури публічних інститутів;

4. боротьби чи співпраці політичних сил у важливих для суспільства питаннях [1, c.184].

Програма Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії була затверджена 24 лютого 1920 року на загальних партійних зборах, під час яких партія отримала нову назву (у 1919 – 1920 роках організація існувала як Німецька робітнича партія), та озвучила своє ставлення до актуальних на той час питань політичного процесу [2, c. 146]. Майже непоміченою залишилась частина виступу Гітлера, яка стосувалася програмних тез діяльності організації, підготована спільно з провідними діячами NSDAP – А. Дрекслером та економічним експертом Г. Федером – саме ці тези стали офіційно затвердженою програмою партії. Програма складалася із 25 коротких положень, які носили гостро проблемний та полемічний характер, віддзеркалюючи основні ідеологічні засади партії: реваншизм, великодержавний німецький націоналізм, ідеї расової однорідності, сильний антибуржуазний та антикапіталістичний пафос, державницька ідея, солідаризм, революційні засади соціальної справедливості. Публічна презентація програмних положень NSDAP 24 лютого 1920 року не отримала значного суспільного резонансу не лише в масштабах мюнхенського політичного істеблішменту, але й в середовищі радикальних націонал-патріотичних організацій міста. У 1922 році з’явилася праця партійного теоретика А. Розенберга “Сутність, основи та цілі Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії”, а у 1927 році партійним видавництвом було видано окрему брошуру “Програма NSDAP та її світоглядний фундамент” з детальним коментарем Г. Федера. Метою цих публікацій було поглиблення інтерпретації основних програмних засад партії та конструювання ширшого світоглядного контексту на основі концептуального фокусування інновацій в соціально-економічній та соціально-духовній сферах. Загалом цільову аудиторію “25 пунктів” NSDAP можна охарактеризувати в термінологічному контексті поняття “нижчий середній клас”, оскільки її соціально-економічні та соціально-психологічні параметри в реаліях повоєнної Німеччини найбільш адекватно сприймалися саме цією категорією населення. В структурі програми можна виділити наступні тематичні блоки: зовнішньополітичний, расово-політичний, соціально-економічний, державно-правовий та культурно-політичний [3, c. 11].

Зовнішньополітичний блок програми передував усім іншим та був представлений пунктами 1 – 3: “1. Ми вимагаємо об’єднання всіх німців на основі права народів на самовизначення у Велику Німеччину. 2. Ми вимагаємо рівноправності для німецького народу нарівні з іншими націями та відміни положень Версальського та Сен-Жерменського мирних договорів. 3. Ми вимагаємо територій та земель (колоній) для утримання німецького народу та розселення надлишкового населення”. Якщо перші тези апелювали до загальнонаціональної психоемоційної фрустрації, викликаної поразкою у війні та втратою статусу великої світової держави, то останній пункт мав передусім аграрно-економічний характер та орієнтувався на розширення бази німецького сільського господарства, що опинилося в системній кризі. Аналогічним чином відновлення сировинно-експортного колоніального потенціалу позиціонувалося в інтересах широких верств міського населення, яке постраждало від тривалої нестачі продуктів харчування та товарів першої необхідності.

Расово-політичний блок програми NSDAP містив найбільше інноваційних положень, стверджував примат принципу крові при визначенні німецького громадянства та фіксував чітке розмежування населення Німеччини за правовим статусом відповідно до національної приналежності. У порівнянні з програмами інших політичних рухів та партій Німеччини досліджуваного періоду, що аналогічним чином експлуатували расово-етнічну проблематику, підхід NSDAP вирізняється інтегральною послідовністю та чіткістю формулювань. Особливо важливим постає питання збалансування населення держави за національним складом та припинення неконтрольованої імміграції представників чужинських груп [3, c. 15]: “4. Громадянином держави може бути лише той, хто належить до німецького народу. Належність до народу визначається кровною спорідненістю з німецькою нацією, незважаючи на конфесійну приналежність. Таким чином жоден єврей не може належати до німецького народу. 5. Особи, що не є громадянами держави, можуть проживати на території Німеччини як гості, на правах іноземців. 6. Право брати участь у вирішенні питань управління державою та прийняття законів належить лише громадянам Німеччини. Тому ми вимагаємо, щоби всі громадські посади будь-якого рівня – державні, обласні та муніципальні – займали лише громадяни Німеччини. Ми боремося проти корумпованої парламентської практики зайняття посад з точки зору партійності, без огляду на характер чи здібності. 7. Ми вимагаємо, щоби держава в першу чергу зайнялася питаннями працевлаштування та життя громадян Німеччини. Якщо неможливо забезпечити все населення Німеччини, то особи, що належать до чужинських націй (негромадяни держави), підлягають виселенню. 8. Будь-яка подальша імміграція ненімецького населення повинна бути призупинена. Ми вимагаємо, щоби всі особи не німецького походження, що емігрували до Німеччини після 2 серпня 1914 року, негайно були змушенні покинути територію держави” [3, c. 16].

Соціально-економічний блок програми NSDAP, представлений пунктами 10 – 17, фокусувався на проблемах скасування нетрудових доходів та знищення процентного рабства, безжального вилучення прибутків, зароблених від війни, націоналізації всіх усуспільнених дотепер промислових трестів, участі робітників в розподілі прибутків великих підприємств, значного збільшення пенсійного забезпечення. Особливий акцент звертався на важливість “створення здорового середнього класу та його збереження, негайної передачі великих магазинів в комунальну власність, здачі їх в оренду за низькими цінами дрібним виробникам, суворого контролю за тим, щоби дрібним виробникам надавалася підтримка на всіх рівнях: на державному, обласному та муніципальному”, а також “проведення земельної реформи, що відповідає національним інтересам, прийняття закону про некомпенсоване вилучення землі для суспільних потреб, ануляції процентів по закладних зобов’язаннях на землю, заборону спекуляції землею”. До інновацій державно-правового блоку слід зарахувати вимогу про запровадження смертної кари, мотивовану пунктом 18 (“Ми вимагаємо оголосити безжальну боротьбу проти кожного, хто своєю діяльністю шкодить інтересам суспільства. Ми вимагаємо запровадити смертну кару для тих, хто вчинив злочин проти німецького народу, лихварів та спекулянтів та ін., незалежно від положення в суспільстві, релігійної чи расової приналежності”), вимогу про заміну “римського права, що служить матеріалістичному світовому порядку, німецьким народним правом” (пункт 19) [3, c. 18]. Також важливою була вимога “ліквідації контрактної армії та створення народного війська” (пункт 21), що прямо суперечила міжнародним зобов’язанням Німеччини, проте відображала прагнення широких прошарків суспільства та об’єктивну необхідність відновлення стратегічного статусу інституту збройних сил в державі. Потужна гуманістично-соціальна складова була закладена у вимогах, що стосувалися реформи освітньої галузі Німеччини та були висвітлені в пункті 20 програми NSDAP: “Щоби забезпечити кожному здібному та старанному німцеві можливість одержати вищу освіту та зайняти керівну посаду, держава повинна турбуватися про ґрунтовну розбудову нашої системи народної освіти. Програми всіх навчальних закладів повинні бути приведенні у відповідність до вимог практичного життя. З самого початку розвитку свідомості дитини школа повинна цілеспрямовано виховувати в учнів розуміння ідеї держави. Ми вимагаємо, щоби особливо обдаровані діти бідних батьків, незважаючи на їхнє положення в суспільстві чи професію, отримували освіту за рахунок держави”. Егалітарно-солідаристський пафос соціально-виховної функції доступної освіти для населення, інструменталізований у контексті поняття расово однорідної національної спільноти, відіграв значну роль у позиціонуванні NSDAP як надкласової політичної сили. Пункт 21, що стосувався демографічних проблем і питання материнства, було сформульовано наступним чином: “21. Держава повинна дбати про оздоровлення народу: забезпечити піклування матерям та дітям, заборонити дитячу працю, покращити фізичну форму населення шляхом запровадження обов’язкових спортивних та ігрових заходів та підтримки клубів, що займаються спортивним розвитком молоді”. Окрім безпосередньої функції забезпечення здоров’я нації, таке формулювання імпліцитно мало на меті емансипацію жіноцтва, оскільки вперше в політичній практиці Німеччини виносило проблему материнства в статус проблемної орієнтації партійної програми.

Культурно-політичний блок програми NSDAP відкривався вимогою нормування та регулювання загальнонаціонального інформаційного простору Німеччини з метою очищення його від анти-німецької пропаганди та інспірованої іноземними державами дифамації. Основний акцент концептуальної новели NSDAP робився на приведення у відповідність правового статусу засобів масової інформації з національністю їх власників чи інвесторів: “23. Ми вимагаємо законної політичної боротьби проти політичної брехні та її розповсюдження в пресі. З метою створення німецької преси ми вимагаємо, щоб: а) всі редактори та співробітники газет, які виходять німецькою мовою, були німцями б) ненімецькі газети повинні отримувати особливий дозвіл від уряду та не можуть друкуватися німецькою мовою в) особам ненімецького походження було заборонено в законодавчому порядку мати фінансову частку в діяльності німецьких газет, або впливати на них. В разі порушення цієї норми така газета повинна бути закрита, а іноземці, що беруть участь в її діяльності, депортовані г) газети, які виступають проти суспільного блага, мусять бути заборонені”. Більш широка вимога стосувалася державної легітимації боротьби суспільства проти мистецьких та літературних течій, які могли бути охарактеризовані як дегенеративні та спрямовані на підрив здорової свідомості народної спільноти. [3, c. 19]. Ставлення NSDAP до релігійного питання було сформульовано надзвичайно нестандартно, зважаючи на те, що партія діяла в регіоні, де традиційно переважав ортодоксальний католицизм (Баварія) з незначними протестантськими анклавами (Франконія). У пункті 24 було сказано: “Ми вимагаємо свободи всіх релігійних віросповідань в межах держави, поки вони не загрожують її існуванню та не виступають проти моральності та моральних почуттів германської раси. Партія як така стоїть на позиції політичного християнства, не зв’язуючи себе з жодним віросповіданням в конфесійному плані. Вона поборює єврейсько-матеріалістичний дух всередині нас та поза нами і переконана, що тривале одужання нашого народу може бути досягнуте всередині на основі принципу верховенства суспільного блага над особистим”. Подібну позицію слід інтерпретувати в контексті прагнення побудови загальнонаціональної політичної сили, не обмеженої конфесійними поділами, проте об’єднаної консенсусними морально-етичними цінностями.

Проблема реформування державного устрою стисло висвітлювалась в останньому пункті програми NSDAP, де передбачалося створення сильної централізованої державної влади із вагомою роллю парламенту та створенням регіональних палат представників станів і професій. Останній елемент, витриманий в дусі ідей німецько-австрійського корпоративізму, передбачав перенесення частини повноважень виконавчої влади від державного центру в регіони, зміщуючи акцент від федералізації держави до спеціалізації та диференціації виконавчої гілки влади.

Еволюція націонал-соціалістичного руху, який у 1925 – 1926 роках трансформувався у масову політичну партію нового типу, обумовила появу альтернативних підходів до формулювання основних засад партійної програми. Найпотужніша в ідейно-теоретичному розрізі платформа, пов’язана з опозиційним до мюнхенського партійного центру угрупованням братів Штрассерів і низкою гауляйтерів Північно-Західної Німеччини, зазнала критики Гітлера та була відхилена. Вищим статутним органом NSDAP – загальними зборами членства (фактично 657 членів партії, переважно з мюнхенського осередку) – 22 травня 1926 року текст партійної програми у канонічному вигляді 25 пунктів було оголошено незмінним.

На відміну від націонал-соціалістичного руху, якому в питаннях визначення програмно-ідеологічних засад був одразу притаманний ригористичний редукціонізм, методологічний монізм і радикалізований догматизм, італійський фашизм здійснив доволі серйозну програмно-ідеологічну еволюцію за короткий період часу (1919 – 1921). Систематична робота із розробки програмних засад фашистського руху в Італії тривала з моменту установчих зборів 23 березня 1919 року в Мілані, зокрема під час колективних обговорень, що відбувалися між 1 та 13 квітням, 6 – 7 та 10 травня, 1 і 7 червня 1919 року. В результаті було укладено “Програму бойових загонів” (“Programma dei Fasci di Combattimento”), опубліковану 6 червня 1919 року на сторінках часопису Б. Муссоліні “Il popolo d’Italia”. У її розробці брали участь провідні діячі міланської організації, що в питаннях світоглядових орієнтирів представляли різні суспільно-політичні течії, які рельєфно відобразились в характері програми: революційний націонал-синдикалізм, політичний футуризм та продуктивістський синдикалізм. Фактично цей текст представляв широкому загалу передвиборчу програму фашистів до парламентських виборів, що мали відбутися у листопаді того ж року. Серед політичних вимог маніфесту згадувались наступні положення: 1) загальне рівне пряме виборче право для громадян віком від 18 років 2) пропорційна виборча система на основі регіональних списків 3) виборче право для осіб жіночої статі 4) визнання та представництво на урядовому рівні Національних Рад, створених за секторами економіки 5) ліквідацію верхньої палати парламенту – сенату. До національних Рад планувалося залучати робітників, технічних спеціалістів та роботодавців. У числі вимог в сфері трудової та соціальної політики уряду фашисти закликали встановити 8-годинний робочий день, залучити представників трудящих прошарків до управління промисловістю, реорганізувати транспортну систему країни, переглянути проект закону про страхування від інвалідності, зменшити пенсійний вік від 65 до 55 років. Щодо проблем військового будівництва, які гостро стояли на порядку денному через демобілізацію та перехід країни до мирного життя, фашистський маніфест пропонував запровадити національну міліцію із короткою строковою службою та виключно оборонними завданнями, націоналізацію підприємств військово-промислового комплексу, та активну змагальницьку зовнішню політику, іманентно мирну за спрямованістю. Торкаючись фінансово-економічної сфери, фашисти виступали за впровадження прогресивного оподаткування капіталу, передбачаючи майбутню “часткову експропріацію” недобросовісно накопичених капіталів, за експропріацію власності релігійних згромаджень, перегляд всіх контрактів на державні військові замовлення та секвестрацію 85% військових прибутків приватних підприємств на користь держави [4]. Таким чином, в цілому фашистський маніфест відповідав радикальним соціалістичним тенденціям італійського політикуму, використовуючи традиційну популістичну риторику та проблемну орієнтацію лівих політичних сил країни. Республіканські настрої більшості керівного складу фашистського руху та особисто Б. Муссоліні були завуальовано представлені тезою про необхідність скликання Національної Асамблеї, формальним завданням якої було вирішення майбутньої форми правління, реальним-ймовірне скасування монархії. Автором важливої тези про “часткову експропріацію”, як і джерелом загальної антикапіталістичної риторики і фразеології, був анархосиндикаліст А. Де Амбріс, учасник експедиції Г. Д’Аннунціо для захоплення Фіуме та автор конституції цього невизнаного міста-держави. Світський та антиклерикальний характер положення про секвестр майнових активів релігійних згромаджень, під якими в Італії малась на увазі виключно католицька Церква, викликав позитивну реакцію масонських організацій, які користувалися традиційним впливом в італійському політикумі з часів Дж. Гарібальді. В цілому, програма, що була результатом творчості міланського інтелектуального центру фашистського руху, повністю не відображала позиції інших місцевих осередків, оскільки не торкалася низки актуальних суспільно-політичних проблем, які були джерелом суспільної напруги в регіонах Італії, зокрема питання приналежності Фіуме, яке фашисти успішно експлуатували у повсякденній агітаційній роботі. Загальну характеристику програми фашистів зразка літа 1919 року можна визначити через революційно-синдикалістську ідеологічну матрицю в поєднанні з елементами республіканського демократичного соціалізму та лібералізму.

Доктринальне оформлення зміни програмних засад фашистського руху та відхід від надто радикальних елементів проблемної орієнтації лівого спрямування започаткував другий загальний конгрес, що пройшов у Мілані 24 – 25 травня 1920 року. Прийняті на конгресі “Постулати фашистської програми” виступали проти “політичного паразитизму” та “дегенерації боротьби робітничого класу”, позитивно характеризуючи “трудову буржуазію”. Важлива теза стосувалася оголошення питання про майбутній державний устрій (а отже і евентуальне скасування монархії) другорядним порівняно з питанням про матеріальні і моральні перспективи нації. Дражливе питання про скасування сенату та скликання загальнонаціональних установчих зборів було взагалі вилучене. Таким чином спостерігався відхід від безкомпромісної республіканської позиції, який викликав певні розбіжності між делегатами конгресу. Однак, слід відзначити найважливіший теоретико-методологічний елемент концепції політичної діяльності Б. Муссоліні – так званий “проблемізм”, що зосереджував увагу на гостро актуальних суспільно-політичних питаннях без чітких критеріїв їх оцінювання та навмисному униканні деталізованих програмних механізмів, що в результаті забезпечувало високу адаптативність фашистcької програми до потреб конкретної політичної ситуації.

У листопаді 1921 року було проведено з’їзд, на якому фашистський рух було офіційно трансформовано в національну фашистську партію Італії (PNF). Програма PNF складалася із 11 підрозділів, кожен із яких мав власну назву (“Основи”, “Держава”, “Корпорації”, “Основи внутрішньої політики”, “Основи зовнішньої політики”, “Основи фінансової політики та економічна відбудова країни”, “Основи соціальної політики”, “Освітня політика”, “Правосуддя”, “Національна оборона”, “Організація”). Коротко викладемо їх зміст [5]. В підрозділі “Основи” наводилось фашистське означення нації як органічного трансцендентного феномену та держави як політично-юридичного інституту, який виступає матеріальним оформленням буття нації в поточній реальності світу. У підрозділі “Держава” пропонувалося розділити повноваження парламенту як виразника загальнонаціональних інтересів та Національних Технічних Рад як виразників інтересів окремих груп населення за професійною ознакою. Подібне розмежування обґрунтовувалось фашистським принципом підпорядкування структури публічних інститутів інтересам національної спільноти та їх конкретним представницьким потребам. Відтак у структурно-функціональному аспекті програма PNF чітко декларувала примат суспільно корисних функцій над структурно-інституційною складовою. У підрозділі “Корпорації” викладалися основи фашистського розуміння корпоративізму та чіткі практичні кроки для їх реалізації-запровадження восьмигодинного робочого дня, прийняття соціально-орієнтованого законодавства, представництво трудівників в органах управління підприємствами усіх форм власності, створення умов для розвитку дрібних форм власності тощо. Підрозділ “Основи внутрішньої політики” передбачав гармонізацію приватних і публічних інтересів з потребами національного організму задля відновлення авторитету державної влади як такої. Підрозділ “Основи зовнішньої політики” стверджував пріоритет інтересів Італії як спадкоємиці латинської цивілізації в басейні Середземного моря та заперечував адекватність основоположних принципів Ліги націй геополітичній ситуації в світі та інтересам національних держав. Різко виступаючи проти будь-яких проявів інтернаціоналізму, фашизм наголошував на важливості економічної та культурної експансії з метою реалізації національних інтересів. Найоб’ємніший підрозділ програми PNF “Основи фінансової політики та економічна відбудова країни” містив перелік чітких та однозначних заходів, що стосувалися як реформ в галузі цивільного права та податкового законодавства, так і конкретно-практичних економічних ініціатив у галузі державного регулювання економіки. У підрозділі “Основи соціальної політики” стверджувалась важлива соціальна функція приватної власності, що, однак, не повинна суперечити наявності інших форм власності – колективної, державної, муніципальної тощо. Освітня політика PNF зосереджувалась на проблемі ліквідації неписьменності, створенню ефективної системи загальнообов’язкової середньої освіти, реформуванні вищої освіти та уніфікації навчальних програм. Підрозділ “Юстиція” стосувався значною мірою реформи пенітенціарної системи Італії, тоді як підрозділ “Національна оборона” відходив від попередніх фашистських уявлень про народну армію та стверджував необхідність створення збройних сил на основі призовної системи та професійного офіцерського корпусу. Останній підрозділ висвітлював проблеми внутрішньої організації Національної фашистської партії Італії.

Підсумовуючи, слід відзначити схожий категорично-імперативний характер структури програмних документів фашистського та націонал-соціалістичного рухів та підкреслити тривалішу еволюцію програми Національної фашистської партії Італії. За спектром проблемної орієнтації вони були практично ідентичні з урахування відмінностей в актуальній проблематиці політичного процесу Німеччини та Італії. Значною відмінністю була присутність расово-політичного блоку в програмі NSDAP за відсутності такої проблематики в програмі PNF та специфічна деталізація фінансово-економічних реформ у програмі італійського фашизму. Оголошення партійної програми NSDAP “незмінною” рішенням вищого статутного органу партії у 1926 році мало квазі-релігійний характер і об’єктивно демонструвало раціоналізовано-сакральний вимір буття політичного феномену як заперечення духовних реалій модерну. Максимально прагматичне і нетрадиційно толерантне позиціонування NSDAP стосовно актуального конфесійно-релігійного поділу Німеччини закладало передумови до конструювання універсальної духовно-об’єднавчої платформи на засадах позитивного християнства. Синкретизм та значна адаптативність програм NSDAP і PNF закладали серйозний потенціал до пристосування програмних документів до актуальних потреб суспільства із подоланням класових соціополітичних поділів, що в майбутньому уможливило успіх вказаних партій.

1. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем, Львів: Тріада плюс, 2004. -650 с.
2. Kershaw I. Hitler. 1889 – 1936: Hubris. – London: Penguin Books. – 2001. – 845 p.
3. Feder G. Das Programm der NSDAP und seine weltanschauliche Grundgedanken. – München: Franz Eher Verlag, 1935. – 65 S.
4. Il Popolo d’Italia, 6 giugno 1919.
5. Programma e statuti del PNF. – Roma: Beltrino, 1921. – 56 p.

Юрій Михальчишин

Залишити відгук