Олена Теліга. “Партачі життя”

Націонал – революційний часопис. Дискурс Ватри – це відгомін руху маршируючих колон, які готуються до рішучого штурму та Великої Пригоди. На горизонті дня сьогоднішнього – Українська Реконкіста, завтра небокрай освітять вогні Європейської Революції, післязавтра ми перевертатимемо Всесвіт.
 
Ватра. Націонал – революційний часопис
 

Олена Теліга. “Партачі життя”

Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п’єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках – своїми динамічними творами.

Академії, ювілеї на честь наших героїв – так, і це все потрібно. Може, не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу – тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст.

Але поза масами, що лише здалеку дивляться на недосяжні взірці, маємо ми цілі ряди людей, які можуть безпосередньо стикатися з ними або їх чинами та творчістю, і тому мають власне це важне і відповідальне завдання: насвітлювати яскраво і правдиво ці постаті і, перебираючи від них їх думки і ідеї, закріплювати їх у житті і в масі.

Та звичайно ті, що стоять тут же у підніжжі небосяжної вежі або ще ліпше – вигідно лежать коло неї, ніколи не в стані побачити її найвищого шпиля. Для цього вони мусять не лише випростуватися і підняти догори голови, а часом і зійти на якесь підвищення. Так, для того щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів, людям, що можуть стикатися з ними, – треба бодай трохи піднятися до їх рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги. Бо недаремно сказав Т.Карляйль у своїх нарисах «Герої і героїчне в історії», що «потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку герої перейдуть для світа, а що найважніше – і для нації – майже безслідно».

Ці слова великого англійця є для нас завжди актуальними. Бо ніде, як у нас, не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі, бо довкола стояла суцільна маса льокаїв, яка кидалася помагати не їм, а «правдивим панам» в знаках наведення. Маса, яка не могла їх зрозуміти, і сміливі вчинки яких видавалися цій масі не героїчними, а дикими і безглуздими, нечемними і небезпечними. Бо льокай, по словах того ж Карляйля, не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього. Це ж цілком ясно. З професійною прецизністю він правильно оцінить його клясове походження і маєтковий стан, зауважить непоголене обличчя, стоптані черевики чи навіть відірваний вішак, але ніколи не зуміє побачити якоїсь риси вийнятковости, яка перекреслює всі ці дрібниці, і ніколи не зуміє, стоючи коло нього, побачити його головокружної височини.
Тому були у нас лицарі абсурду і власне така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужістю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому-то тими лицарями абсурду були у нас не лише герої Базару, Крут, Білас і Данилишин, а й такі постаті, як Шевченко, Міхновський, Олена Пчілка, Франко і Леся Українка, сучасники яких, – і то не темна маса, а найближче оточення, інтелігенти, – або не розуміли цілої їхньої величі, або – що було ще далеко гірше – навіть розуміли і, захоплюючися ними, не могли позбутися своєї льокайської психіки. Завдяки їй вони боялися одвертою підтримкою цих героїчних і адорованих ними одиниць викликати недовір’я і охолодження до себе свого зненавидженого «пана». І та порода хитрих льокаїв, що широко розчиняла двері перед героєм і била йому земні поклони, коли того не бачили пани, та не пізнавала його і гнала в шию, коли хтось з тих панів був присутній, – була, безперечно, більш огидна і більш небезпечна, аніж ті виразно окреслені, тупі раби, що справді не відчували, з ким мають до діла і, незалежно від ситуації, дерев’яно, але щиро виконували свій обов’язок – не звертати уваги, гнати.

Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кількох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії, – партачами життя.

Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто: культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито.

Коли ми придивимося ближче і докладніше до постаті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом – і героїзму, і цивільної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивільної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.

Не так тії вороги, як добрії люди -
І окрадуть жалуючи, плачучи осудять, -

обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жалуючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареагувати на це відразу ж – що він вважав нормальною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим.

«Бачити щось злого і не втручатися, – пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, – цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити – і не покарати».
Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, – те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Прощати ж за когось, маючи можливість стати в його оборону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак – «Проповідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже – передусім Шевченка.

Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається.

Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б’ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б’ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.

Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.
І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі – і з глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.

І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя.
Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому – якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів – і з енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.
Річ зрозуміла, що люди такого типу не змогли зрозуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків, мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким.

Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка плакали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а – що важніше – відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової творчости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтримувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише – найбільше – добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчинки, і їх авторитет.

Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою думкою і гострим язиком жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопоманство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверховною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товариством, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.
Адже ж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом – безперечно, не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві.

Адже ж, по словах його дослідника, деякі люди почували себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з запаленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.
Наприклад, у Києві в 1846 році Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полум’яні вірші, і то читав з чуттям і запалом.

Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді? Думаєте, що це було захоплення і схвилювання? Може, велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка? Нічого подібного.

Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій. «Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хто-небудь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості, звичайно, поспішили розійтися. А з ними – хвала Богу – і Шевченко».

Цілком натурально, що ті, для яких найважливішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людьми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стверджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.

Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись дрібні й заіржавілі стріли обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому що вона була скерована проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кімнатах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда, сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати.

Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним у своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння.

Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шевченка? Смертю? Засланням? Тортурами? Нічого подібного. Лише кривим оком якогось зверхника чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охолодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розуміли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.

Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні.

Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети?
То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов і за яке йому колись будуть ставити пам’ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти.

То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.

То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об’єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки.

Але вміння говорити в очі гірку правду – це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводитися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як замість людини, повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні.

Або під час якогось великого прийняття не варто голосно лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на благальні погляди господині дому.

Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже, ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.
Цивільну відвагу мав Міхновський. Під час якогось процесу, де він виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, адорований тодішнім суспільством, по походженню українець, із висловами захоплення і простягнув свою руку, щоб познайомитися. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і – сховавши свою руку за спину – коротко і ясно заявив: «я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міхновського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертався до цього випадку і почав цікавитися українськими справами. Річ майже певна, що якби в своєму житті він натрапив би на ще кілька таких нетактовних заховань, українська література збагатилася б ще одним талановитим письменником.
Цивільну відвагу завжди мала Олена Пчілка, виявляючи її на кожному кроці, викликаючи здивування оточення і, здається, іноді навіть чоловіка.

Це вона з подиву гідною впертістю перекладала підручники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою, яка калічила душі молоді. Це вона завзято говорила в очі правду усім двоєдушним землякам, переслідуючи їх за моральне фарисейство. Це вона в Полтаві, на святі Котляревського, зігнорувала заборону наддніпрянцям виступати з українськими привітаннями і лише одна говорила у своїй мові, своєю відвагою фактично заткнувши горло присутній владі.

І чи ж дивно, що власне така мати дала своїй нації Лесю Українку, у якої цивільна відвага і погорда до партачів життя теж сягає найвищого шпиля. Великою цивільною відвагою вже була сама тематика її творчости, яку всі тоді не розуміли і переслідували, як екзотичного драпіжного звіря на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму. Зрештою, не розуміючи добре її творчости, партачі життя підсвідомо відчували цілу її погорду, що жила в ній, до таких, як вони.
Адже ж «Одержима» в поемі Лесі Українки більше, як ворогів Месії, в якого вірує, ненавидить його обережних і пасивних приятелів, не лише тих, що його розпинали, а й тих, що могли спати, коли він готувався до свого хресного шляху. З огидою оглядає вона сплячих учнів Христа в Гетсиманському саду, в тяжку для нього ніч, яку він самітньо переживає, час від часу безрезультатно звертаючися до своїх учнів. І для них у неї є лише такі слова:

Ви, сонне кодло. Світло опівночі
Не будить вас? Вам заграва кривава
Очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наляг на груди
І зморою душив вас без кінця,
Мені сто раз від вас миліші гади,
Бо в них таки либонь тепліша кров…
Каміння у пустині відкликалось
Потрійною луною, але ці
Не обізвуться, ні, дарма надія.

Людей, що в такий спосіб вірують в якусь ідею, ані Одержима, ані Леся Українка не можуть вважати своїми однодумцями, хоч би Бог, якому вони молились, і був той самий. Мало того, Леся Українка разом з Одержимою не вірить, що найвища самопожертва героя може щось змінити в такій юрбі, де навіть найближчі учні його сплять, коли він має гинути.

Для цієї самої юрби воскреснуть?
На це, либонь, не стало б і Месії.

Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка – великі взірці цивільної відваги. Але майже кожний їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі не лише з боку партачів життя, а й з боку діяльних та лагідних земляків. Коли ми розглянемо спогади Чикаленка, Русової, Королева Старого, то побачимо, що сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї. Адже ж Міхновського за його оригінальний, рішучий спосіб реагування Чикаленко на щодесятій сторінці називає позером і актором, але ці епітети можна ще вважати компліментами в порівнянні з іншими. Характерник в своїх цінних епізодах пише, що за часів нашої революції в українських часописах «Боротьба», «Народна воля» та «Робітнича газета» просто обкидають болотом Міхновського і кількох інших за те, що вони мали свою думку, були самостійниками і до соціялістичної партії не належали.

Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофобство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто:
«Ми недоцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань. Ми її вважали шовіністкою в найбільшім значенні цього слова».

Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямолінійности. Неправильні всі наші мрії та надії на міжнародні зв’язки. Ось перед нами український нарід в абсолютній самоті душиться під московським настирливим знущанням, гине в ім’я ідеалу московської культури. Правду каже Донцов – в історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць.

Приблизно так само більшість сучасників ставилася і до геніяльної дочки Олени Пчілки – Лесі Українки. Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому в «Краківських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Не гарна, зле вдягнена, без смаку, і з дивними ідеями: в той час, коли всі хотіли лише трохи освіти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху – боротьба за цей нарід і його цілковите визволення.
Але оскільки Софія Русова при кінці життя зрозуміла все творче, що колись недоцінювала в Олени Пчілки, то Королів Старий не зрозумів Лесі Українки й досі, кажучи, що вона, цей символ безкомпромісової збройної боротьби за повне життя націй і людини, – лише заперечила старі шляхи, але не вказала нових.

В той спосіб приймала наша еліта поступовання і творчість відважних одиниць. Річ зрозуміла, що навіть таке відношення оточення не могло стримати ці одиниці від впертого формування життя і мистецтва на свій спосіб. Бо це ж вони робили в протилежність партачам не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потреби. Але оскільки зрозуміння оточення, головним чином його найвищої верстви, не було необхідним для духового зросту і творчости тих одиниць, то воно було, безумовно, необхідним для того, щоб вся та творчість, весь цей новий, глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас.

Люди з найближчого оточення, це ж були ті, які могли запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освітлювати тими свічками всі закутки…Могли черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі, а вони не раз старалися всіма силами гасити той вогонь та засипати джерело і тоді змагалися так завзято, що і їм можна було б сказати те, що сказав Данилишин українцям-селянам, коли вони по довгому цькуванню схопили своїх героїв.
«Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи».
Але в той час, коли правдивих пророків наше громадянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбільшою підтримкою оточувало пророків фальшивих, приймаючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила.

Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом, аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесности супроти своєї нації і своїх товаришів – закликали до боротьби і змагання, до великих пристрастей і почувань. Вони закликали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти. Лише найближче оточення лишалося майже глухе. І тоді з’явився Великий Партач, незрівняний деструктивний талант, майстер свого цеху – Володимир Винниченко. Великий партач життя, політики і передусім душ нашої молоді, почав кидати в юрбу свої нові думки, які ця юрба легко приймала, як легшим є до прийняття примітивному смаку фальшивий діямант, аніж дорогоцінна перла, як приємнішим циганський романс, ніж музика Бетховена.

У творця нового життя – великі пристрасті і почування, за які варто віддати життя. У Великого Партача – теж пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи.

У творця життя – боротьба і змагання за все, отже, і за хліб щоденний; у Винниченка – соняшна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю або віддаватися своїм пристрастям.
І, нарешті, замість правдивого самоцвіту творців життя – великої чесности супроти своєї батьківщини і супроти своїх – найбільш блискучий фальшивий клейнод зі збірки Винниченка, його незрівняна теорія чесности з собою, яку, як кредо, прийняли тисячі наших інтелігентів, а зокрема студентів і гімназистів старших кляс.

Цю чесність з собою наша молодь певного періоду всмоктала в себе блискавично, мов губка. Та і як було не всмоктати, коли така чесність з собою абсолютно ні до чого не зобов’язувала, легко і приємно розв’язувала всі питання і ще до того дозволяла почувати себе новою людиною революційного типу.

Наприклад, ледве заходило питання, чи йти, замість на виклад, до кіна – «чесність з собою» обов’язково давала стверджуючу відповідь. Таку саму відповідь діставалося на питання, чи переходити до чужого середовища, бо там вигідніше, чи кидати жінку з місячною дитиною або нареченого напередодні шлюбу. Натомість на питання – як віддати приятелеві позичені гроші, – чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг.

Ця винниченківщина, яка штовхала нашу молодь на бездоріжжя аморальности, безхребетности та цинізму, так міцно в’їлася в осередок нашої еліти, так була визнана один час «новим свіжим повітрям», що людей, які таким повітрям не хотіли дихати, вважали опортуністами, як опортуністами вважали не раз тих, які творили справді нову душу нації, наприклад, Леся Українка, Донцов. Закидаючи їм назадницький шовінізм, перестарілу чесність або варварську жорстокість у боротьбі за свою батьківщину.

Великий Партач талановито і прецизійно гнув спини людям, яких вже почали випростовувати великі творці. Для цього він послуговувався цілою галереєю героїв, які приваблювали своїм неробством, скажемо – еротикою, та найголовніше, браком будь-яких принципів, що, як відомо, нікому життя не полегшують.

Але в цілій цій менажерії опинився один тип, цілком неподібний до інших, а передусім до самого Винниченка. Глибока симпатична постать, зроджена в уяві письменника у тяжку хвилину твердого переконання, що якби він, Володимир Винниченко, в своїй молодості зустрів колись відважного і безкомпромісового, який би взяв його за комір і вдарив пару разів по фізіономії – у переносному чи й фактичному значенні, – то він, Винниченко, може, не став би великим партачем, лише великим майстром життя.

З цієї глибокої нездійсненої туги зродилася постать твердого, як криця, відважного в своїх поглядах старого Сосенка, що в повісті «Хочу» плює у фізіономію автопортретові Винниченка, письменникові Халепі, говорить йому в обличчя багато гіркої правди, навертає його на свою віру, а навернувши, – підтримує його, мов рідного сина.
Та коли Винниченко лише випадково, в тяжку хвилину, відчув своєю руїнницькою душею, якою безкомпромісовою людиною мусить бути той, хто змагається за якусь ідею і хоче її затвердити в житті, остільки Хвильовий, один з правдивих борців за нову людину, відчував цю правду все життя, аж до смерти.

Поруч з великими майстрами життя – Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим – Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розумів і відчував цілою своєю істотою, що творити або помагати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя має виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад всякі свої інтереси. Він зрозумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль – використовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні прихильники будуть кидати тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї або розсаджувати її динамітом зі звичайної глупоти, не орієнтуючися, чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.

А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві, коли не переродити їх душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді, коли боротьба буде скінчена.

Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою революцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна романтика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися.
Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крутнув все і знов поставив найгірші речі на своє старе місце, але натомість не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.
Хвильовий, як і його Мар’яна в «Завулку», побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишився незмінний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи ІІ і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна – Зінов’єва, кажучи в своє оправдання: «Що ж, він хоч і жид, але хороший».

Він побачив, як визначні діячі і діячки комуни на збори, для людей – вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в довгі шляфроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише про те, де і що видрати для себе.

Так, революція відгула вже десь у бур’янах і почався черговий тріюмф партачів життя. Того не могла знести ні Мар’яна, ні сам Хвильовий.

І ось тоді, мабуть, під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітнього ходження по кімнатах, прийшов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціяльної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з конкретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїстичних інтересів та поширити їх обрії.
Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою небезпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару в чоло. Але він рішив рятувати похилу душу свого народу і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плугів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рівень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки або прозу на взірець безсмертного «Сатани в бочці».

Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак цивільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміливости осягнув він у своїй останній повісті – «Вальдшнепи», де висміяв дерев’яність «Кавалерів Червоного Прапору» і устами героїні Аглаї одверто виголосив ідею національної романтики.

Цієї сміливости було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для Соняшного Сталіна. А головне – він би жив, жив…
Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг лишатися в ньому на те, щоб його партачити. Він творив його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше – волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як правдивий, великий мистець – він не помилився. Вистрілом у свою голову він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.

Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового під час пізнішої, ще більшої нагінки оскаженілого ворога.

Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, вертається і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах нашої молоді.

Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших ворогів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.

Теліга О. Партачі життя //Теліга О. Збірник . – Детройт – Нью-Йорк – Париж, Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977. – С.105-120.

Про авторку: Олена Теліга (1906 – 1942) – українська соціал-націоналістка, революціонерка, одна з найвидатніших українських поетес ХХ століття. На еміграції мешкала у Чехословаччині та Польщі. Виступала з музичними номерами в нічних клубах, згодом — вчителька початкових класів.  Членкиня ОУН.  З 1941 року працювала в культурній сфері у Києві. Розстріляна німецькими органами безпеки за участь в націоналістичному підпіллі.

Версія для друку Версія для друку

Відгуків: 20

  1. Терорист:

    Сильно!!!

  2. Нахтігаль:

    Авторка–надзвичайно потужна, от в чому річ…….

  3. Іван Бодхідхарма:

    (То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.)Важлива думка.

  4. Нахтігаль:

    О, які люди завітали……
    Ласкаво просимо.

  5. Терорист:

    Іванко, раді вітати!

  6. noch:

    глупо давить на историю, пытаясь заполнить ниши национальной самоидентификации. чистой воды манипуляция идеалами и именами.
    много укр. деятелей культуры а особенно Хвильового, я очень ценю и люблю, а с Телигой никогда в жизни не была согласна. как в прочем и с ее современными представителями во главе с Ющенком,
    давайте все деньги отправим на возвышения монументов в миллион долларов, а пенсионеров без хлеба и сахара оставим, нам то не привыкать ведь.
    как она это назвала? “цивiльна вiдвага”?
    может в то время это было актуально, но не сегодня товарищи, и не сейчас. спасибо за внимание

  7. Нахтігаль:

    Пенсіонери повинні мати гідні соціальні стандарти і не більше. І вже аж ніяк не вирішувати замість працюючих людей, як жити і розвиватись країні шляхом голосування на виборах, де їхні голоси купуються за мішечок гречки. Це перше.

    Ющенко гнилий лібераст і пішов в історію з ганьбою, а Олена Теліга націоналістка та вічно жива героїня національного опору, яку ми пам’ятатимемо завжди. Це друге.

    Вовки свиням не товариші. Це третє й головне.

    До побачення.

  8. Маринка:

    Сильно, не залишилося таких патріотів як вона. Шкода, що лінгвістичного аналізу немає =//

  9. Нахтігаль:

    А навіщо Вам ще й лінгвістичний аналіз?

  10. Фріц Теофіл:

    Я впевнений, якби Олена Теліга жила в наш час, її б чекала доля, яку вона передрікала Шевченкові, коли б він жив в двадцятому столітті. І якщо Шевченкові серйозно б складнило життя зникнення “безжурного степового гостинства”, то Телізі в наш час було б дуже важко через брак соратників. Зате вона б точно не зікнулася з нестатком партачів життя…
    Її чекала б доля Ющенка, з тією лише різницею, що в ній би “розчарувалися” одразу. Олена – Воїн і Майстер Слова, але ніколи вона не була видатним економістом, тож надій на ковбаси, які самі ростуть на деревах, на неї ніхто б не покладав. Спільне між ними – мужність, воля, розум, аристоратизм духу, готовність і здатність покласти своє життя за Україну. Те, що ой як не люблять партачі життя!
    Хто був би першим її ворогом в наш час? Ворог в неї був би той самий – московська “охранка” і наші зрадники. А якщо точніше, стосовно зрадників? Звичайно, так званий “проросійский”, а точніше антиукраїнський табір. Звичайно, тимошисти – пастухи “умовних патріотів”, читачів “ВВ” і “Свободи”, а також адептів т.н. “меншого зла”. Ще й сама Леді Ю приревнувала б її до своєї закаляної булави ” української Жанни Д”Арк “. А ще деякі наші “націоналісти”, мета і мрія яких – потрапити до Ради, щоб торгувати там своєю “золотою акцією” а-ля Литвин. Поряд з її справжністю, їхня фальш різала б і найневибагливіше око.

  11. Нахтігаль:

    Та ти упоротий……..

  12. Юрій:

    Дякую, суперовий коментар 7. І за статтю О.Теліги, безумовно. Вічна тема, була і буде…Тому і розраховувати на демократію нічого (до речі, Нахтігале, завдяки тобі, Ватрі і коментарям тут – на демократію, лібералізм і багато чого ще погляди змінилися).

  13. Фріц Теофіл:

    В оригінальній статті немає ніякого жирного шрифту в місці про портрет Зінов’єва.

  14. Нахтігаль:

    А у нас є. У нас багато чого є.

  15. Богдан Львів:

    Гарно написано! І не для іноземців, як і не для туземців – для Людей написано!

  16. Весна:

    Моєму здивуванню вже немає меж, мене ніби в найдобрішому розумінні цього слова, вбито наповал. Все тут бездонно правдиво, велично і жертовно, все заради кращої долі України. Для того, щоб почути спів Соловейка, не потрібно робити розтин цієї чудесної пташки, потрібно зробити розтин власного вуха. І чому я раніше не читала творчості цієї чудесної поетеси – Олени Теліги. Дякую!

  17. Asaris:

    Хто зараз може писати такі статті? Я не кажу – по таланту, я кажу – по щирості. І по причетності до долі України. Без задніх слів, без жодних “лазєєчек”, без промовистих натяків на ніщо типу “догадайся мол сама”, хитромудро замаскованих під “sapienti sat”? І водночас без жодного вияву пустої агресії, або нетерпимості напоказ, які теж виказують фальш.

    На мою думку, ключовою ознакою публіцистики Олени Теліги є здоровий глузд. Попри весь її романтизм, а може саме завдяки йому. Тому, статті Олени Теліги є прекрасною протиотрутою від тієї брехні, яка ллється на нас невпинним потоком з боку Королівства Кривих Дзеркал і вдягає на себе найрізноманітнішу машкару.

  18. Мрія Націоналіста:

    ВIДПОВIДЬ

    О, так, я знаю, нам не до лиця
    З мечем в руках i з блискавками гнiву,
    Вiйськовим кроком, з поглядом ловця
    Iти завзято крiзь вогонь i зливу.

    Ми ж ваша пристань — тиха i ясна,
    Де кораблями — вашi збитi крила…
    Не Лев, а Дiва наш одвiчний знак,
    Не гнiв, а нiжнiсть наша вiчна сила.

    Та ледве з ваших ослабiлих рук
    Сповзає зброя ворогам пiд ноги,
    Спиває нiжнiсть легендарний крук —
    Жорстокий демон бою й перемоги.

    I рвуться пальцi, довгi i стрункi,
    Роздерти звички, мов старi катари,
    Щоб взяти зброю з вашоi руки
    I вдарить твердо там, де треба вдарить.

    Та тiльки меч — блискучий i дзвiнкий —
    Вiдчує знову ваш рiшучий дотик,
    Нам час розгорне звиклi сторiнки:
    Любов i пристрасть… нiжнiсть i турботи.

  19. Мрія Націоналіста:

    Олена Теліга – геніальна соціал-націоналістка!!!!!!!

  20. Asaris:

    До Мрії Націоналіста.

    Я повністю розділяю Ваше захоплення віршами Олени Теліги та її публіцистикою. Але називати авторку соціал-націоналісткою – неправильно. Соціал-націоналізм – це конкретна ідеологія, а зовсім не ознака ідеального патріота, який йде єдино вірним шляхом у світле майбутнє. Тому, ні Теліга, ні Бандера з Шухевичем, ні Шевченко, ні Мазепа не могли бути соціал-націоналістами з тієї ж причини, з якої вони не можуть претендувати на місце в виборчому списку котроїсь з сучасних українських політичних партій.

Залишити відгук




 
Хмарка тем
cтецько ідея нації інша європа бандера бойко геббельс друга світова коновалець липа маланюк мартинець міхновський наші нахтігаль оун ольжич онацький паволіні пеленський розбудова нації розенберг рьом снпу соціал-націоналізм сціборський січові стрільці теліга чин шпенглер штикало штрассер юнгер агітпроп антисистемна партія більшовизм ван ден брук герої журналістика класики консервативна революція культура марат мистецтво націонал-соціалізм націоналізм неофашизм першоджерела протестний рух путч революційний націонал-соціалізм революція регіоналізм релігія робесп'єр соціал-націоналіст соціальність соціалізм теорія третій шлях український погляд фашизм штурмовики історія
Ватра, 1933-2014

Матеріали сайту є вільні для розповсюдження за умови посилання (для мережевих ресурсів - гіперпосилання) на джерело: www.vatra.cc

Електронна скринька редактора: redaktor [з] vatra.cc

Експорт (RSS): дописи та відгуки

Архів