Порівняльний аналіз регіонального виміру політики Італії та Німеччини 20-30-х років ХХ століття

Націонал – революційний часопис. Дискурс Ватри – це відгомін руху маршируючих колон, які готуються до рішучого штурму та Великої Пригоди. На горизонті дня сьогоднішнього – Українська Реконкіста, завтра небокрай освітять вогні Європейської Революції, післязавтра ми перевертатимемо Всесвіт.
 
Ватра. Націонал – революційний часопис
 

Порівняльний аналіз регіонального виміру політики Італії та Німеччини 20-30-х років ХХ століття

карта

карта

В Італії та Німеччині впродовж міжвоєнного періоду спостерігалася наявність тенденції до виразної регіоналізації, традиційно обумовлена особливостями процесів націо- та державотворення. Об’єднання Італії та Німеччини в потужні національні держави відбувалося паралельно в часовому вимірі (об’єднання завершено у 1871 році), проте через суттєві відмінності в розвитку продуктивних сил та відповідну різницю в потенціалі модернізаційних процесів, які охопили індустріальні суспільства Європи наприкінці ХІХ століття, на момент завершення Першої Світової війни 1914 – 1918 років виявилась певна асинхронність в розвитку політичних інститутів.

При створенні національних держав в Італії та Німеччині було обрано якісно відмінні моделі інтеграційних проектів, що відповідали різним підходам до формування загальнонаціонального консенсусу. В Італії, що сформувалась як відносно сильно централізована конституційна монархія, реалізовано модель побудови унітарної держави для консолідації територій з різним рівнем соціально-економічного розвитку, історично обумовленою структурою соціальних відносин та менталітетом. В Німеччині, що проектувалась як конституційна монархія, проте внаслідок поразки у Першій світовій війні трансформувалась у напівпрезидентську республіку, реалізовувалась федеративна модель, яка зберігала серйозну автономію та самобутність державних утворень, що увійшли до складу уніфікованої держави.

Характерною особливістю розвитку Італії залишалася так звана “південна проблема”, яка полягала у різкій диференціації індустріалізованих північних та аграрно-сировинних південних областей, що зумовлювала поляризацію соціально-економічних та політичних еліт. Економічна недорозвиненість півдня була спричинена історичними чинниками, пов’язаними із тривалою територіальною роздробленістю італійського етносу, а також неефективним державним управлінням та корупцією, що детермінувалися архаїчними формами клієнталістських відносин. На цьому ґрунті у масовій свідомості відбувалося формування комплексу міфологем і стереотипів для легітимізації регіональної ідентичності, які тиражували тезу про “працьовиту північ”, що “годує ледачий південь”. В українському політичному бутті у зв’язку з процесами, що супроводжували передвиборчу кампанію 2004 року, спостерігалося аналогічне протиставлення східних та західних областей держави за вищевказаною критеріальною ознакою. Якщо в Італії проблема протиставлення регіонів конституювалася у вимірі “північ-південь”, то в Німеччині аналогічний поділ можна було одночасно спостерігати в системі координат “південь-північ” і “захід-схід”. В Німеччині розмежування на макрорегіональному рівні мало чітку географічну детермінованість: поділ “північ-південь” корелювався із розташуванням долини річки Майн, тоді як поділ “схід-захід” корелювався з річковими системами Райну і Ельби. На відміну від гомогенної в етноконфесійному відношенні Італії, де абсолютна більшість населення сповідувало католицизм, в Німеччині переважав протестантизм, окрім південних та західних регіонів. Таким чином, в Німеччині розмежування між регіонами ускладнювалося ще й на основі конфесійного чинника; схожу ситуацію можна спостерігати й в Україні, де за умов переважання християнства наявне розмежування між православ’ям та греко-католицизмом із чіткою географічною кореляцією.

Екстремальне загострення об’єктивно існуючих суперечностей, що виникають між різними регіонами держав із складною структурою соціополітичних поділів у процесі реалізації ними своїх інтересів, призводить до зародження феномену сепаратизму. В даному контексті сепаратизм можна визначити як політичний рух, метою якого є відокремлення від держави частини її території та створення власної незалежної держави. В Італії регіональний сепаратизм як фактор впливу на політичний процес був присутній після 1918 року як маргінальний місцевий чинник (острів Сардинія), або як вияв несхвалення асиміляційної політики центрального уряду з боку національних меншин, що з’явилися внаслідок приєднання нових територій після війни. Насамперед, йдеться про етнічно слов’янське населення приморської адріатичної області Венеція-Джулія та Далмації, а також про німецьку меншину в Південному Тіролі. Однак в Німеччині сепаратистський рух після поразки у війні та революції листопада 1918 року набрав значно серйозніших масштабів. Опосередкованим наслідком тимчасової окупації території Німеччини військами союзників стала поява серйозного сепаратистського руху в Райнській області, інспірованого зовнішніми силами. Пріоритетом французької зовнішньої політики у 1919 – 1923 роках було створення кількох буферних держав-сателітів на західному кордоні Німеччини для тривалої дестабілізації її активного геополітичного потенціалу [4, c.429]. Якщо Франція підтримувала ідею створення суверенної Райнської республіки, то Бельгія розраховувала на існування протекторату, що став би стратегічним плацдармом проти ремілітаризації Німеччини. В той же час певні кола регіональних політичних еліт та фінансово-промислових груп Райнської області позитивно сприймали ідею про відокремлення від Німеччини як суб’єкта “прусської гегемонії”. Асиметричність відносин між Прусією та іншими суб’єктами федерації сприяла зростанню антагонізму в умовах післявоєнного падіння життєвого рівня населення. Відтак південно- та західнонімецький сепаратизм користувався серйозною фінансовою, організаційною та інформаційно-пропагандистською підтримкою окупаційної французької адміністрації.

1 лютого 1919 року в Кьольні відбувся з’їзд, ініціатором проведення якого виступив міський обербургомістр, член католицької партії Центру Конрад Аденауер (у 1949 – 1963 роках – перший федеральний канцлер ФРН) [1, c.2]. У роботі з’їзду взяло участь понад 60 делегатів-обербургомістрів міст Райнської області, депутатів Національних Зборів (ваймарського передпарламенту) та депутатів прусських Земельних Зборів. Першим і єдиним пунктом порядку денного стояло питання про “створення Райнської республіки”, що слід вважати першим артикульованим проявом сепаратизму у повоєнній історії Німеччини. В новітній історії України своєрідним аналогом Кьольнського з’їзду став з’їзд у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року. Реальним кроком до реалізації сепаратистського проекту в Німеччині стала спроба збройного путчу, розпочатого 1 червня 1919 року у Вісбадені під керівництвом Г. Дортена та підтримана виступами у Майнці та Шпейері. Загальний страйк, оголошений профспілками у відповідь на спробу порушення територіальної цілісності держави, завершився штурмом захоплених офіційних установ робітничими загонами, які де-факто ліквідували виступ заколотників [5, c.46]. Історичний досвід Німеччини, де інспіровані сепаратистські проекти намагалися реалізувати до 1923 року, поширивши їх на територію Баварії, свідчать, що реально масштабний феномен сепаратизму розвивається виключно за рахунок зовнішньої підтримки, не зважаючи на внутрішні об’єктивні передумови. Цей висновок підтверджує приклад Італії, де антагонізм між північними та південними областями розвинувся у сепаратистський рух північних регіонів лише після 1945 року. Справа в тому, що після висадки англо-американських військ у 1943 році в Італії відбувся фактичний поділ на окупований союзниками південь держави, де продовжував діяти уряд короля Віктора-Емануїла ІІІ, та окуповану німецькими військами північ, де під проводом Б.Муссоліні встановлено режим Італійської соціальної республіки (RSI). Розкол країни та інтенсивні бойові дії впродовж 1943 – 1945 років, що трансформувались для італійського населення у формат громадянської війни, створили сприятливий грунт для подальшої поляризації півдня та півночі держави. Властиво, після завершення Другої світової війни праворадикальні, постфашистські та неофашистські політичні сили, сконцентровані в північних регіонах, розпочали конституювання доволі активного сепаратистського руху, що впливає на політичний процес Італії і на сучасному етапі.

Регіональний вимір політичного процесу знаходить відображення в діяльності інститутів законодавчої влади. Зокрема, це чітко прослідковується в умовах федеративного державного устрою та формування двопалатних парламентів, у яких верхня палата формується з представників суб’єктів федерації. Саме такий різновид бікамералізму існував в Німеччині відповідно до Ваймарської конституції 1919 року, де верхня палата парламенту – райхсрат – формувалася керівниками земельних урядів, всього 66 членів від 18 земель [2, c.638]. В Італії верхня палата парламенту – сенат – формувалася безпосередньо за призначенням глави держави і не була пов’язана з федеративним устроєм держави; навпаки, з метою консолідації гетерогенних областей в Італії було запроваджено унітарний устрій, тоді як інтереси регіонів в сенаті представлялись опосередковано авторитетними представниками регіональних еліт. Пропорційна виборча система, що діяла в Італії та Німеччині при формуванні нижніх палат парламентів, на нашу думку, не забезпечувала адекватного політичного представництва в контексті проблеми регіоналізму. Як відомо, системи пропорційного представництва критикують з двох основних причин: по-перше, за їхню тенденцію до формування коаліційних урядів з усіма їхніми вадами, і по-друге, за неспроможність декотрих із цих систем забезпечити міцний географічний зв’язок між депутатом та його виборцями. Також пропорційні виборчі системи зміщують центр впливу в партії до центральних керівних органів, причому місце окремих кандидатів у виборчих списках визначається прихильністю партійних лідерів та центрального апарату партії, сконцентрованих в столичних містах, тоді як регіональні партійні осередки та преференції виборців регіонів щодо місцевих кандидатів часто ігноруються. Як у випадку Італії, так і у випадку Німеччини міжвоєнного періоду спостерігалось явище низьких показників урядової стабільності, обумовлених, зокрема, особливостями виборчої системи.

Нижче подано динаміку функціонування урядових кабінетів Німеччини в період, що передував приходу до влади націонал-соціалістів на чолі з А. Гітлером та Італії в період, що передував приходу до влади фашистів на чолі із Б. Муссоліні:

Німеччина.

13 лютого 1919 – 21 червня 1919: уряд Ф. Шейдемана (Соціал-демократична партія)

21 червня 1919 – 27 березня 1920: уряд Г. Бауера (Соціал-демократична партія)

27 березня 1920 – 21 червня 1920: уряд Г. Мюллера (Соціал-демократична партія)

21 червня 1920 – 10 травня 1921: уряд К. Ференбаха (партія Центру)

10 травня 1921 – 26 жовтня 1921: уряд Й. Вірта (партія Центру)

26 жовтня 1921 – 22 листопада 1922: уряд Й. Вірта (партія Центру)

22 листопада 1922 – 13 серпня 1923: уряд В. Куно (безпартійний)

13 серпня 1923 – 6 жовтня 1923: уряд Г. Штреземана (Німецька народна партія)

6 жовтня 1923 – 30 листопада 1923: уряд Г. Штреземана (Німецька народна партія)

30 листопада 1923 – 3 червня 1924: уряд В. Маркса (партія Центру)

3 червня 1924 – 15 січня 1925: уряд В. Маркса (партія Центру)

15 січня 1925-20 січня 1926: уряд Г.Лютера (безпартійний)

20 січня 1926 – 17 травня 1926: уряд Г. Лютера (безпартійний)

17 травня 1926 – 29 січня 1927: уряд В. Маркса (партія Центру)

29 січня 1927 – 29 червня 1928: уряд В. Маркса (партія Центру)

29 червня 1928-30 березня 1930: уряд Г.Мюллера (Соціал-демократична партія)

30 березня 1930 – 9 жовтня 1931: уряд Г. Брюнінга (партія Центру)

9 жовтня 1931 – 1 червня 1932: уряд Г. Брюнінга (партія Центру)

1 червня 1932 – 4 грудня 1932: уряд Ф.  фон Папена (партія Центру)

4 грудня 1932 – 30 січня 1933: уряд К.  фон Шляйхера (безпартійний)

Італія.

30 жовтня 1917 – 23 червня 1919 уряд В. Е. Орландо (Ліберальна партія)

23 червня 1919 – 16 червня 1920 уряд Ф. С. Нітті (Радикальна партія)

16 червня 1920 – 4 липня 1921 уряд Дж. Джолітті (Ліберальна партія)

4 липня 1921 – 25 лютого 1922 уряд І. Бономі (Реформістська соціалістична партія)

25 лютого 1922 – 19 липня 1922 року та 1 серпня – 31 жовтня 1922 уряд Л. Факта (Ліберальна партія).

Кабінети міністрів Німеччини та Італії впродовж досліджуваного періоду характеризувалися незначною стабільністю та загалом не відзначалися особливою ефективністю у проведенні державної політики через прагнення поєднати спроби реформування соціальної сфери із компромісом з парламентськими фракціями, що представляли протилежні політичні парадигми. На відміну від системних політичних партій, значну увагу регіональним особливостям приділяли протестні політичні рухи (що згодом трансформувалися в повноцінні антисистемні масові партії) – націонал-соціалістичний та фашистський. Свідченням цього є тривале функціонування центральних штаб-квартир Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (NSDAP) та Національної фашистської партії Італії PNF в Мюнхені та Мілані, а не в столичних містах Берліні та Римі. В Італії фашистський рух корелював з регіональними особливостями традиційних суспільно-політичних рухів, відтак набуваючи специфічної республіканської орієнтації в провінції Романья, іредентистської – в провінції Трентіно, синдикалістської – в Емілії, монархічної – в південних провінціях. Націонал-соціалістичний рух в Німеччині отримав специфічну охоронницько-консервативну орієнтацію в Баварії, націонал-революційну – в Рурському промисловому районі, нігілістсько-народницьку в Шлезвіг-Гольштайні тощо. Контраст із провідними політичними партіями підкреслювався зміщенням основного фокусу агітаційно-пропагандистської діяльності в регіони через неможливість конкуренції в центральних засобах масової інформації (політично заангажованих або загалом негативно налаштованих до антисистемних партій). Відповідно NSDAP і PNF звертали особливу увагу на рекрутування значної кількості перспективних лідерів місцевих організацій (в разі їх відсутності застосовувався своєрідний міжрегіональний кадровий імпорт – для прикладу, П. Й. Геббельс, який працював у Рурській промисловій зоні, в 1926 році очолив партійну організацію в Берліні). Таким чином збільшувалась привабливість партій для виборців у регіонах, які зустрічали в передвиборчих списках добре знайомі прізвища кандидатів, та трактували їх як потенційних виразників інтересів регіонів через їх достатнє знайомство з місцевими потребами та проблемами. На жаль, в Україні сьогодні спостерігається діаметрально протилежна проблемна тенденція до узурпації внутрішньопартійних впливів лідерами політичних партій та центральним партійним апаратом, що обумовлює відсутність яскравих представників місцевих осередків, володіють авторитетом серед електорату в регіонах. В перспективі це означатиме зменшення привабливості таких політичних партій та поступове падіння популярності їх лідерів. Специфіка стратегії антисистемних політичних партій в Німеччині та Італії полягала також у виграші конкурентної боротьби за політичну соціалізацію молодих виборців, яка аналогічним чином базувалася на регіональному принципі та звертала увагу на ігноровану традиційними партіями та правлячою політичною владою робітничу молодь індустріальних районів і сільську молодь депресивних аграрних областей.

Загалом можна зробити висновок, що регіональний вимір політичного процесу не лише відтворює закономірності розвитку політичного процесу на загальнодержавному рівні, а й виявляє кількісні та якісні зміни, що в перспективі стають чинниками, які визначають діяльність політичних суб’єктів. В цьому сенсі регіональний вимір політики постає не вторинним контекстуальним чинником, а автономним параметром, який потребує самостійного вивчення та опрацювання засобами політичного аналізу.

Література:

1. Adenauer’s Legacy of Weakness to Germany // The Washington Times. –  December 1. – 1996.

2. Bracher K., Funke M., Jacobsen H-A. Die Weimarer Republik 1918 – 1933ю – Bonn: Bundeszentrale für politische Bildung, 1987.

3. De Felice R. Mussolini il fascista. L’organizazzione dello Stato totalitario, 1925 – 1929. – Turin: Einaudi, 1968.

4. Faber, K.-G. Die südlichen Rheinlande von 1816 – 1956 // Petri F., Droege G.(Hrg.): Rheinische Geschichte, Bd. 2 (Neuzeit). – Düsseldorf, 1976.

5. Fraenkel E. Military Occupation and the Rule of Law. – London – New York  – Toronto: Oxford University Press, 1944.

Юрій Михальчишин

Версія для друку Версія для друку

Відгуків: 3

  1. Віталік:

    Ну що тут можна сказати – супер. Теж цікавлюсь регіональною проблематикою, проте в межах ЄС.

  2. Андріана:

    Ви б не могли порадити якісь книжки чи статті для роботи на тему:”Вплив нациської партії в Німеччині на Конституцію 1949″?

  3. Нахтігаль:

    Бачу, Ви, Андріано, всерйоз захопились цією темою.

    Завжди раді допомогти. Щоправда, доведеться уточнити тему, адже заборонена у 1945 році NSDAP при всьому бажанні навряд чи могла якось повпливати на конституцію ФРН у 1949 році.

Залишити відгук




 
Хмарка тем
cтецько ідея нації інша європа бандера бойко геббельс друга світова коновалець липа маланюк мартинець міхновський наші нахтігаль оун ольжич онацький паволіні пеленський розбудова нації розенберг рьом снпу соціал-націоналізм сціборський січові стрільці теліга чин шпенглер штикало штрассер юнгер агітпроп антисистемна партія більшовизм ван ден брук герої журналістика класики консервативна революція культура марат мистецтво націонал-соціалізм націоналізм неофашизм ностальгія першоджерела протестний рух путч революційний націонал-соціалізм революція регіоналізм релігія робесп'єр соціал-націоналіст соціальність соціалізм теорія третій шлях український погляд фашизм футурологія штурмовики історія
Ватра, 1933-2017

Матеріали сайту є вільні для розповсюдження за умови посилання (для мережевих ресурсів - гіперпосилання) на джерело: www.vatra.cc

Електронна скринька редактора: redaktor [з] vatra.cc

Експорт (RSS): дописи та відгуки

Календар
Жовтень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031