Чому Україна не Німеччина, а Рур – не Донбас?

Націонал – революційний часопис. Дискурс Ватри – це відгомін руху маршируючих колон, які готуються до рішучого штурму та Великої Пригоди. На горизонті дня сьогоднішнього – Українська Реконкіста, завтра небокрай освітять вогні Європейської Революції, післязавтра ми перевертатимемо Всесвіт.
 
Ватра. Націонал – революційний часопис
 

Чому Україна не Німеччина, а Рур – не Донбас?

Історично в Німеччині рельєфно окреслились два аналоги українського Донбасу – Рурська промислова металовугільна агломерація на заході та Верхньосилезька на сході. На західний німецький Донбас накинули оком Франція та Бельгія, на східний – молода агресивна Польська держава.

Рурська область – територія, обмежена трьома ріками (Рур на півдні, Райн на заході та Ліппе на півночі) – із індустріальними агломераціями навколо міст Дортмунд, Бохум, Дуйсбург, Гельзенкірхен, Ессен, Дюссельдорф та Оберхаузен і значними покладами кам’яного вугілля, була життєво важливим регіоном у структурі німецької важкої промисловості.

Переможена в Першій світовій війні Німеччина зобов’язалась виплачувати переможцям колосальні репарації, частково у вигляді поставок промислової сировини, зокрема рурського кам’яного вугілля та будівельного лісу-кругляка. Нічого не нагадує?

Повоєнна економічна руїна не дозволила Німеччині вчасно доправляти необхідні обсяги вугілля та деревини на додачу до 1,5 мільярда золотих марок, сплачених готівкою, відтак Берлін попросив про дворічний мораторій на поставки – поки не вдасться відбудувати господарку.

9 січня 1923 року німецький уряд отримав повідомлення про те, що до Рурського басейну скеровується міжнародна комісія у складі французьких, бельгійських та італійських інженерів для контролю над відновленням поставок кам’яного вугілля під “необхідним захистом”. Уже 11 січня розпочалося введення французьких та бельгійських військ (5 французьких та 1 бельгійська дивізія) на територію Рурської області із плацдармів у районі Дюссельдорфа та Дуйсбурга. Окупаційні війська, чисельність яких поступово була збільшена від 60000 до 100000 військовослужбовців, мали на озброєнні важку артилерію, авіацію і бронетехніку; офіційно метою окупації було проголошено сприяння діяльності спільної комісії французьких, бельгійських та італійських фахівців.

Громадська думка в Німеччині відреагувала різко негативно на іноземну інтервенцію, трактуючи її як відкриту агресію, метою якої була довгострокова експансія французького капіталу, експлуатація природних багатств Руру та відторгнення історичних територій від Німецького райху. Почуття національної гідності та ідентичності, традиційно культивоване в німецькому суспільстві, виявилось фактором, який мобілізував націю сильніше, аніж політико-економічні мотиви. Хвиля масових протестних акцій, які прокотилися Німеччиною, підготувала сприятливий ґрунт для державної політики пасивного опору окупантам, проголошеної урядом В. Куно та президентом Ф. Ебертом та підтриманої широким спектром політичних партій—від соціал-демократичної SPD до правоконсервативної DNVP. Підприємства усіх форм власності, установи і організації в Рурській області розпочали загальний страйк на знак протесту проти збройної інтервенції. Промислові об’єкти, органи влади і  транспортна інфраструктура призупинили функціонування, а місцеве керівництво відмовилось виконувати розпорядження окупаційної адміністрації, тоді як уряд Німеччини зобов’язався фінансово утримувати страйкуючий персонал.

Особливо гучний резонанс та масове обурення німців усіх політичних віросповідань викликав інцидент, що увійшов в історію під назвою “кривавої неділі”. У Великодню неділю 31 березня 1923 року підрозділ французьких вояків зайняв частину виробничих приміщень сталеливарного заводу Круппа в Ессені, намагаючись конфіскувати вантажівки з транспортного цеху. Адміністрація і робітники заводу напередодні домовились дотримуватися тактики пасивного опору та розпочали демонстрацію протесту. Французькі військові відкрили вогонь, внаслідок чого було вбито 13 робітників; ще 41 робітник отримав поранення.

Тоді поряд із пасивним опором, до якого вдавались широкі верстви населення, радикальні політичні угруповання лівого та правого спрямування перейшли до тактики партизанської війни в урбанізованих промислових агломераціях. Бійці “добровольчих корпусів” із серйозним досвідом бойових дій в Балтійських державах і Сілезії та комуністичні воєнізовані формування, що у 1920 році воювали в складі “Рурської червоної армії”, спільно організовували диверсійно-розвідувальні групи, що здійснювали акти саботажу та терору проти окупантів.

Всього ж за час окупації загинуло 137 та було поранено 603 німецьких громадян. Окрім прямих репресій проти німецького населення окупаційна влада вдавалася до силового вивезення матеріальних цінностей приватних підприємств та фінансових установ, провокуючи жорстку реакцію руху опору. Судочинство в окупованій зоні здійснювалось французькими військовими судами, що протягом своєї діяльності винесли вироки ув’язнення, які в сукупності перевищили 1000 років. Вимагаючи від німецьких підприємств відновлення репараційних поставок сировини в обсягах, що перевищували встановлені квоти, контрольна комісія країн-окупантів здійснювала секвестр митних прибутків, стягнення податку з вуглевидобутку, експлуатацію державних лісів. Для поборення німецької стратегії “пасивного опору” застосовувалась конфіскація та продаж майна підприємств, контрибуції і вилучення коштів з банківських рахунків, депортації німецького населення. Впродовж періоду франко-бельгійської окупації із Рурської області було депортовано від 140000 до 150000 німецьких громадян, та тимчасово завезено 60000 французьких і бельгійських робітників.

У відповідь радикальні націонал-патріотичні кола Німеччини, які спиралися на підтримку формально розпущених “добровольчих корпусів” та структур, що виникли на їх основі, вдалися до організації масштабного силового опору франко-бельгійським окупантам. Значна кількість бойовиків організацій “Оберланд” і “Вікінг”, підсилених ветеранами “фрайкорів”, підконтрольних легендарним командирам Герману Ерхардту та Герхарду Россбаху, прибули в регіон і розпочала активні дії.

Місцеві активісти  також створили мережу диверсійних груп, у яких націоналісти наввипередки з комуністами підривали мости, ліквідовували блок-пости окупантів і карали колабораціоністів.

Єдиний політик Німеччини, що публічно не підтримав рурський спротив – це один з лідерів NSDAP австрієць Адольф Гітлер, який виступав на десятках мітингів у Мюнхені, доводячи, що справжній ворог – в Берліні. Це не завадило сотням партійних активістів добровольцями вирушити в Рурську область для активних партизанських дій.

Символом німецького руху опору в окупованій Рурській області став 29-річний командир диверсійної групи, член NSDAP Альберт Лео Шлагетер (1894–1923), заарештований французькою військовою поліцією після підриву залізничного моста на ділянці Дуйсбург–Дюссельдорф 15 березня 1923 року. Учасник Першої світової війни, лейтенант-артилерист А. Шлагетер брав участь в операціях “добровольчих корпусів” у Прибалтиці та Верхній Сілезії, а на початку 1923 року разом із відомим командиром “фрайкору” Х. Хауенштайном прибув у район рурського конфлікту. В місті Ельберфельд поза зоною окупації було створено командний центр німецького руху опору для координації дій окремих диверсійних груп, одну з яких, що діяла на ессенському напрямку, очолив А. Шлагетер. Заарештований в ніч з 7 на 8 квітня та засуджений до смертної кари французьким судом, Шлагетер був розстріляний поблизу Дюссельдорфа 26 травня 1923 року, що викликало нові масові протести німецької громадськості. Постать А.Шлагетера набула культового героїчного статусу та стала важливим елементом новітньої національної мартирології Німеччини, символізуючи боротьбу радикальних патріотичних сил проти іноземної інтервенції. Суспільний резонанс, викликаний його загибеллю, був настільки значним, що навіть німецький представник в Комінтерні, функціонер KPD, львів’янин Карл Радек виступив із статтею, присвяченою Шлагетеру в центральному друкованому органі комуністичної партії “Die Rote Fahne”.

Незважаючи на пекельну галопуючу інфляцію, економічний параліч та відставку уряду, німці зуміли протримати кампанію пасивного опору окупації до кінця вересня 1923 року. У листопаді 1923 року міжнародний комітет експертів під керівництвом американського фінансиста Чарльза Дауеса розробив план для репараційної комісії з реструктуризації німецьких зобов’язань. На міжнародній конференції у Лондоні в липні–серпні 1924 року план Дауеса було розглянуто та затверджено, і в результаті укладено договір про виведення франко-бельгійських військ з Рурського басейну. Остаточна евакуація завершилась у листопаді 1924 року. Однак соціально-політична дестабілізація у поєднанні з активізацією радикальних політичних угруповань, викликані енергійною кампанією спротиву франко-бельгійській окупації, створили принципово нову суспільно-політичну ситуацію Німеччині.

Різниця з трагічною історією українського Донбасу помітна неозброєним оком. Громадяни Крупп, Тіссен, Стіннес, Шахт і Сіменс володіли капіталами та активами (а головне – діловою репутацією та реальними інноваціями), про які громадянам Ахметову, Фірташу, Бойку, Пінчуку та Коломойському ще довго мріятиметься. А ще ж вони були надзвичайно розумними та кмітливими людьми.

Замість підтримувати штучно культивований світогляд агресивної антисоціальної групи, якій прищеплено відчуття власної обраності і переслідувань з боку заздрісних нікчем, німецькі олігархи посилено взялись вивчати та плекати ідеологію німецького великодержавного націоналізму. А паралельно – надавати фінансове, організаційне, кадрове та інформаційне сприяння добровольчим збройним формуванням, органам військової контррозвідки, політичним партіям та інтелектуалам модної хвилі “консервативної революції”. Тому вони – виграли свою гібридну війну, виграли, а не програли.

Поки “еліта” сповідує утилітарно-гендлярські принципи, нічого хорошого від держави, де вона орудує, очікувати апріорі не варто. Доки “еліта” провадить вегетативний спосіб життя, закликаючи громадян тим часом страждати і вмирати заради прямування до сонячних вершин цивілізації, доти вона буде таким самим ворогом, як іноземний окупант.

Версія для друку Версія для друку

Залишити відгук




 
Хмарка тем
cтецько ідея нації інша європа бандера бойко геббельс друга світова коновалець липа маланюк мартинець міхновський наші нахтігаль оун ольжич онацький паволіні пеленський розбудова нації розенберг рьом снпу соціал-націоналізм сціборський січові стрільці теліга чин шпенглер штикало штрассер юнгер агітпроп антисистемна партія більшовизм ван ден брук герої журналістика класики консервативна революція культура марат мистецтво націонал-соціалізм націоналізм неофашизм ностальгія першоджерела протестний рух путч революційний націонал-соціалізм революція регіоналізм релігія робесп'єр соціал-націоналіст соціальність соціалізм теорія третій шлях український погляд фашизм футурологія штурмовики історія
Ватра, 1933-2017

Матеріали сайту є вільні для розповсюдження за умови посилання (для мережевих ресурсів - гіперпосилання) на джерело: www.vatra.cc

Електронна скринька редактора: redaktor [з] vatra.cc

Експорт (RSS): дописи та відгуки

Календар
Червень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930