Бандерштадт — територія війни
06/05/2013
Розділ(и): Погляд справа, Соціал-націоналізм
Теми: Друга Світова, Ідея Нації, націоналізм, український погляд
…Сторожові багаття бойових княжих дружин на Високому замку перестали зігрівати нічну варту, відлякувати різні химерні створіння та розганяти морок, і тиша оселилася серед спорожнілих веж і мурів. Вона не любить, аби її порушувало будь-що, окрім шепотіння вітру, трави і сухого листя давніх листопадів. Навіть опалені лихоліттям воєн і поразок кам’яні руїни галицьких твердинь мовчать, засипані попелом, піском та глиною, залиті бетоном та розрівняні бульдозерами, хоча їм є про що розповісти.
Холодний балтійський вітер долинає на Високий замок від варязьких хвиль неспокійного, як і тисячу років тому, янтарного моря, і дерева хитаються під його натиском. Але львівські клени та каштани гойдаються не в такт, вони танцюють під свою химерну мелодію, якою дихає дощове львівське небо, якою просякнуте покручене коріння, старіше за каміння підмурків княжих фортець. Старі, але все ще міцні дерева огортаються поривчастим вітром, неначе ковдрою, і нечутно гомонять, перебираючи в пам’яті грізні та героїчні молоді епохи, коли люди вірили в прекрасні ідеї, коли захищалися до нестями, коли вмирали гордо і вперто, коли хрест і вогонь зупиняли лихо, коли в серцях несли прапори, а в думках – надії.
Коли мене запитують, чому я не переїхав до Києва, то звучить це у такому тоні, наче моя присутність тут у Львові – це прикре непорозуміння. Можна було б, звичайно, пропустити це повз вуха. Можна було б вдатися до розгорнених пояснень та вербальної еквілібристики. А можна просто вийти на вулиці та на повні груди вдихнути атмосферу свободи, неспокою та боротьби.
Тут живуть традиції, давніші за камені, на яких побудовано місто. Тут кікбоксери носять вишиванки, і навіть коли збираються набити комусь пику, неодмінно скажуть “шаноооовний”. Тут повітря водночас пахне кавою з корицею, Сковородою, Ніцше і Шопенгауером, віршами Франка та Маланюка, листопадовим парком, згорілим порохом бандерівських скорострілів, ранковою свіжістю, феноменологією та вагнерівською оперою.
Львів ніколи не був прифронтовим містом. Тому що тут немає тилу, і фронт пролягає в наших думках, головах і серцях. А війна триває завжди. Вона нагадує про себе щодня, коли просто блукати львівськими вулицями, де видно сліди від куль на фасадах будинків, і де меморіальні таблиці замість окопів і бункерів стережуть пам’ять про наших мертвих. Перехрестя вулиць Коперніка, Словацького та Стефаника. Тут у 1949 році загинув в перестрілці полковник УПА Олекса Гасин (“Лицар”). Начальник Штабу УПА, найкращий конспіратор підпілля, що втік з слідчого ізолятора німецької СД в Дрогобичі, не боявся конфліктувати з самим Шухевичем, вистежений оперативно-розшуковою групою МГБ.
Вулиця Дорошенка, 50. Тут була конспіративна квартира, у якій жила пластунка та розвідниця ОУН Марта Чорна на псевдо “Медея”, 23 роки, загинула в травні 1943, відстрілюючись від гестапівців. Проспект Шевченка, 17 – будівля обласної прокуратури, біля якої теплої травневої ночі 2000 року двома упирями з політкоректними прізвищами Воронов і Калінін було вбито львівського композитора та співака Ігоря Білозора, людину широкої душі, щирого патріота, чиї пісні ще за життя стали народними (“Мамина світлиця”, “Перший сніг”, “Пшеничне перевесло”). Не в Донецьку, Одесі чи Луганську, а у Львові…
На вулиці Гвардійській, 18, жив і працював “український радянський письменник, журналіст, громадський і політичний діяч”, борець з українсько-німецьким буржуазним націоналізмом, спеціальний кореспондент газети “Радянська Україна” на Нюрнберзькому процесі, лауреат Сталінської премії і просто троль Ярослав Галан. Похмурої жовтневої днини 1949 року до нього в гості завітали вдячні читачі гостросюжетних блокбастерів під назвами “Желто-блакитные шавки с фашистской псарни”, “Галерея людожерів” та “Плюю на папу”. Замість дискусії про етнокультурну денаціоналізацію, колабораціонізм та постгеноцидний дискурс веселі та кмітливі молоді люди у вишиванках з вищою освітою просто пробили графоману голову сокирою. Кров на дубовому паркеті видніється і дотепер. Герменевтичний деконструктивізм по-бандерівськи.
…Національні бригади. Чорні маски, спортивні костюми, червоно-чорні бандерівські стяги. Це не віртуальний субкультурний комсомол, а реальні політичні солдати та політичні партизани. Погляд, який зупиняє бронепоїзд. Залізобетонна переконаність у правдивості нашої ідеї. Звичайні життєрадісні та сумні хлопці з сонцем у крові, полководці вулиць, генерали спальних районів, вожді фанатських трибун.
Ми зразу пізнаємо один одного. Не має значення, чим і як серйозно ти займався. Бокс, муай-тай, вільна боротьба, самбо, кікбоксинг, карате, бойовий гопак, армійський рукопаш, регбі і просто качалочка. Тут не спортивні змагання, де ти приходиш до фінішу першим, або сто двадцять восьмим.
Майорівка, Сихів, Новий Львів, Левандівка, Рясне і Замарстинівська. Вони повсякчас у нас за спиною, як невидима цитадель, звідки ми щодня вирушаємо на війну з темрявою та битву з самими собою і куди повертаємось надвечір. У підвальних спортзалах, в хронічно недофінансованих гуртках і секціях, недоприватизованих бібліотеках, зростають чемпіони та переможці завтрашнього дня. Вони нас визволять, наші легіони простих, щирих і небагатослівних.
Це потім ті, хто був поруч, плескатимуть тебе по плечах, тиснутимуть руки, говоритимуть, що ти тримався чудово, і як вивів усіх з оточення, дивом відрубавши лейтенанта з “Беркуту” чи бригадира місцевого організованого злочинного угрупування, але ти знаєш, що в тебе було порожньо та холодно всередині, а на обличчі застигла якась ідіотська усмішка. І байдуже, що ти все життя урочисто готуєшся до цієї хвилини та хочеш зустріти її мужньо й весело.
Люди інколи говорять дивні речі. На зразок того, що схильність до свободи слова, прав людини та громадянина належить виключно любителям ліберально-ринкових поглядів. Вони просто ніколи не були у Львові, і не знають, як тривожно тут навесні, як терпко і солодко водночас пахне вишневий цвіт, як міцно карбується крок на бруківці.
Це найсумніша та найнебезпечніша пора. Асфальт, який сходить разом зі снігом. Балкони сецесійних кам’яниць, що пам’ятають Бандеру і Шухевича гімназистами, задумливо падають на бруковані вулиці та на голови громадянам. Львівські ворони, які смачно та з користю проводять своє дозвілля на сміттєзвалищі, а надвечір ескадрою летять ночувати у Стрийський парк. Німецькі автобуси, напхані ровесниками Злуки УНР і ЗУНР. Дощі, які своєю меланхолійною постійністю присоромлюють гравітаційні константи. Щось потойбічне у сірій прозорій тиші бетонних світанків спальних районів. Напівінтелектуальний декласований набрід проводить квадратні і круглі столи та зображає з себе совість нації.
Люди забувають, чому їх вчили в школі, змінюють професії, переглядають свої ідеологічні переконання, закохуються, переселяються в інші місця, вступають в організовані злочинні угрупування тільки тому, що весна – незвичайна пора року. Хочеться ходити без шапки, забивати голову зайвою романтикою, читати вірші і взагалі…
Ти готовий іти на край світу, битися до останнього та вмирати за націю та ідею тут і зараз, але ти також хочеш жити і відчувати, що ти в себе вдома і ти господар усього в себе в країні. Мужність дивитися всім у вічі і ніколи не відводити погляду століттями гартувалась у двобої зі злом, і зараз ти не маєш права відійти набік – так, нібито тебе ця справа не стосується. Очі горять радістю і перемогою, серце сповнює відчуття бадьорості і сили. Той, хто блукає львівськими вулицями в пошуках свободи, ніколи не повертається таким, яким його знали.
Ти намагаєшся подумки зазирнути у завтра, туди, де вогняна далечінь, де суворочолі дні, де високо тримають голову, і безкомпромісно йдуть на смерть за свої переконання. Час мітингів вже минув, час барикад іще не настав. Загальний страйк? Тут і так ніхто практично анічогінісько не робить, і лише вдає, що працює. Масові заворушення? Місцева прокуратура з неприхованим злорадством скаже, що востаннє таке трапилось у 1936 році. І нічим хорошим для організаторів не закінчилось. Але приходить травень, і настає день, не схожий на інші. Апофеоз окупаційної реальності. Апогей домінування чужинців.
9.05.
Прапори ГУЛАГУ і Голодомору переможно злітають в тривожну блакить львівського неба. Прапори Сталіна, Молотова, Берії, Кагановича, Малєнкова, Жукова, Конєва і Ватутіна. Прапори ВЧК–ОГПУ–НКВД–МГБ.
Онуки ветеранів Ташкентського фронту, декоровані помаранчево-чорною псевдо-“георгіївською” стрічкою – артефактом путінських некрофільських флешмобів – несуть букети троянд на могили “Героїв радянського союзу”. Квіти лягають на холодні гранітні плити з бронзовими літерами, де немає жодного українського прізвища.
На Пагорбі Слави ретельно вишиковуються в лави, закуті в металеві щити і шоломи, вгодовані та розкачані бійці полку Внутрішніх військ МВС України, підтягнуті командири з застиглими масками замість облич крицевим поглядом оцінюють кількість протестувальників і перемовляються по радіостанціях. Це сьогодні вони заховались за непримітну назву ВЧ 4114 і щоквартально отримують премії за охорону громадського порядку та боротьбу зі злочинністю. А 70 років тому то був 45-й Римнікський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького, Червоної Зірки полк військ НКВС, і носили вони не чорні однострої та крапові берети, а чекістські гімнастерки та кашкети з червоними зірками. Вони нічого не забули. Вони про все пам’ятають. Навіть вицвілий від часу полковий прапор бережуть, немов безцінну реліквію, і змушують призовників приймати присягу на кривавій ганчірці горлорізів Дзержинського та Берії. Але ми також нічого не забуваємо. І якщо ми не заходили до Львова з батальйоном Шухевича в червні 1941, не розв’язували етнополітичний конфлікт на Волині влітку 1943 та не вирушали в партизанські рейди по тилах червоних окупантів у 1947, ми маємо всі шанси стати до бою з тим самим ворогом зараз. Магадан не світить ані нам, ані їм. Все вирішуватиметься тут і зараз. А ще ж завжди є очі.
…Очі, сповнені болю й жаху. Так дивились ті, хто не пережив Голодомор, берієвські катівні, буревій війни, масові облави, концтабори, холодні карпатські бункери, приполярну тундру, казахстанські степи та уранові копальні на Сахаліні. Коли у повітрі пахло розстрілами, а світанки вмивалися кривавими сльозами відчаю. Коли смерть приходила в домівки у чорних есесівських мундирах і смершівських зелених гімнастерках регулярно, неначе на роботу. Коли хлопці та дівчата одружувались через кілька днів після освідчення в коханні, аби встигнути все. І холодна чорна сталь автоматів, кинутих на вишиванки, ставала гарячою від обіймів та поцілунків.
Рішення Нюрнберзького трибуналу, ухвали утилітарно-гендлярських місцевих судів, акти прокурорського реагування – просто набір позбавлених сенсу фраз, які не тримаються купи. Люди не люблять, коли їх мають за дурнів. А тому виходять слідом за нами на вулиці.
Загусла кров по кісточки у катівнях НКВС на Лонцького, Замарстинівській і Городоцькій. Замуровані живцем у цегляних стінах священики УГКЦ. Зґвалтовані українські красуні у вишиваних сорочках. Сильні, здорові та мужні чоловіки з перебитими ногами, відтятими пальцями, знятою живцем шкірою, виколотими очима. Застрелений в потилицю після тортур брат командира батальйону “Нахтігаль” і майбутнього генерала УПА Шухевича Юрій – оперний співак, інженер-геодезист та спортсмен – якого Роман витягнув з-під гори трупів і ніс на руках ховати на Личаків. Потім був День гніву, а потім…
Гавкіт гестапівських вівчарок, розстрільні черги есесівських зондеркоманд, вологі від сліз сходи церков, гарячі молитви матерів і сестер за тих, хто пішов до лісу, щоб не повернутись, нічні допити в смершівських підземеллях, липкі від страху покази цивільних свідків, вироки військових трибуналів і ридання столипінських вагонів. І ще комусь не вистачило останнього набою в магазині. Чи гранати.
Лабіринт замарстинівських вулиць, розстріли ОУНівців на схилах Кортумової гори за Янівським цвинтарем, стогін поранених у підземних криївках, де немає ані бинтів, ані антибіотиків, ані лікарів, а тільки рідні очі дивляться співчутливо і заплакано.
Смерті не існує. Її вигадали фарисеї та прокурори. Наші герої розстріляними ангелами виростають у нас за плечима, беруть за руку і підводять до тонкої червоної лінії. Вона накреслена нормативно-правовими актами, юридичними догмами та партійною дисципліною. Переступити, чи перелетіти, полинувши над прірвою?
…Я не знаю, чи так усе було насправді. Але точно знаю, як буде наступного разу. Присмак крові на губах, що самі по собі складаються у спокійну посмішку. Передня шеренга міліцейського спецназу нетерпляче переминається в очікуванні сигналу. Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча.
Юрій Михальчишин
Версія для друку
коментарів 25
Залишити відгук
- Без розділу (1)
- Геополітика (3)
- Європа (20)
- Наші класики (20)
- Погляд крізь Час (29)
- Погляд справа (32)
- Постаті (6)
- Раса (7)
- Соціал-націоналізм (35)
- Червоне і Чорне (24)
Матеріали сайту є вільні для розповсюдження за умови посилання (для мережевих ресурсів - гіперпосилання) на джерело: www.vatra.cc
Електронна скринька редактора: redaktor [з] vatra.cc
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 |
| 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 |
| 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 |
| 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 |
| 29 | 30 | |||||
7 Травня, 2013, 21:43
Ворони з потеплінням летять в райони, у великих містах для них залишилось не багато поживи, адже все частіше їм доводиться ділитися їжею на сміттєзвалищах з нужденними, кількість яких невпинно зростає, це яскраво прослідковується в інтенсивності відвідування таких “злачних” місць. Добре, що у них є крила:]
8 Травня, 2013, 18:14
Львів – це одна з крапок на карті Європи, з якої розпочнеться Національна Революція, антикомуністична, антипарламентарна та антибуржуазна за своєї сутністю. Вона не відбулася чи була зраджена в 20-30 роках 20 століття, але не міне. Львів – це початок координат, стартова риса, з якої маршіруючи колони підуть до перемозі у великій Європейскій Реконкісті, яка поставіть ідею понад грошима, правду понад політкоректністю, волю понад слабкістю.
Так що, львів’яни – ви є прикладом для іншіх європейских патріотів. То вперед !
9 Травня, 2013, 01:36
— Без нальоту пафоса і камуфляжної веселості скажу вже про те, що зрослося зі мною природно і непорушно. — Абсолютно БЕЗУМОВНИМ є тільки це, найсуттєвіше: де б я не була, з ким би я не була, безтілесно — я З Тобою довіку. —
9 Травня, 2013, 12:31
“И когда я давлю своими руками очередного фашистского гада… ” Може мені здається, але українські національні діячі в своїх статтях та відозвах обходилися без показухи. Читаючи їхні статті – написані хоч в пафосному стилі, хоч в сухому, хоч в поміркованому – ти розумієш, що авторам не потрібно було кричати, щоб показати свій патріотизм і роздуватися, наче риба-куля, аби довести, що вони теж сильні і чогось варті. Бо це і так було видно.
Може, справа в тому, що вони мали справу з колом однодумців та з народом, а не з електоратом? А електорат, як не крути – це об`єктивна реальність сучасної України. Люди з психологією покупців на базарі, які не знають, що їм треба і тому віддають свої останні гроші тому купцеві, який голосніше закликає та має яскравішу вивіску. Найпростіше ( і здавалося б – найдоцільніше ) в даній ситуації – стати самому таким хитрим купцем і спробувати “продати” своєму народові щось дійсно корисне. Але в такому підході криється велика небезпека для всієї України.
Є одна річ, в якій ми проти москалів завжди будемо малими дітьми – пропаганда. Спробувавши зіграти з ними в їхню гру – за їхніми правилами, на їхньому полі ( Хоч і в Україні. Їхнє поле – людська глупота. ), з їхнім суддівством – ми приречені на поразку. І цілком може бути, що якийсь московський ставленик натягне на себе бандерівський однострій і підкорить наш народ саме націоналістичними та соціал-радикальними гаслами і поведе українців в “сінюю даль”…
Тож головне, щоб ми, українці, усвідомили себе нацією. І почали думати власною головою. Саме цього найбільше бояться наші вороги. Саме на це поклали свої життя наші видатні національні діячі. Саме цього маємо добиватись і ми. Тоді Україна зробить великий крок на шляху свого відродження. І буде, принаймні, тверда гарантія того, що ми не здамо свою Батьківщину гамузом за першої-ліпшої нагоди… наприклад, на чергових парламентсько-президентських виборах.
10 Травня, 2013, 00:07
Іван Пражэнік:
Повністю погоджуюсь! Нині надії Європи на Україну!
10 Травня, 2013, 17:04
Сказано зворушливо та безвідмовно
10 Травня, 2013, 20:55
Дуже дякую, пане Юрію. Ваша остання стаття – це ніби подарунок на Світлу Неділю. Певно це через вас писав дехто, котрий вами колись опанував і назавжди, як це сталося колись зі сл. п. Ярославом Стецьком, коли він на Старих Могилах виконав ритуал поєднання з поляглими Героями й досягнув ступеня, що можна визначити як заступництво душ, про що він трохи загадує на початку своєї ранньої роботи “Дві революції”, коли пише про “криваво-блискучу нитку традиції”, себто про блискавку усвідомлення самого себе через чисту кров, чисту за спадщиною предків але й очищену також самостійною внутрішньою роботою. Ще ні разу не читав такої чудової статті, коротенько, все у справі, й головне поетично. Стиль старої Організації, навіть не старої, а вічномолодої, тієї, що не живе, але й не вмерла, бо не може вмерти, й невідомо, чи то благо чи прокляття. Те, що ви спромоглися встановити внутрішній зв”язок з Організацією, тепер після цієї статті вже для мене є очевидним. І гадаю, що у Львові та в Краю є чимало молоді, що досягли такого ж зв”язку, що й ви, але не всі його усвідомлюють, на відміну від вас. Може таке неусвідомлення і на краще для них, бо в найгіршому випадку це може для них завершитися банальною дисоціацією особистосі, а це непотрібно нікому зараз. Єдине до зауваження – тотальне поглинення минулим історичним досвідом може цілковито унеможливити творчий чин як підгрунтя для майбутнього. І гасло “Москва – головний ворог” через зосередженість на спогадах кривавого протистояння ОУН-НКВД в Західній Україні в 40-ві роки може реально зашкодити розумінню того, що ворог зараз і на майбутнє знаходиться зовсім не в Москві й не в Росії загалом, а довкола й всередині. Ще раз дякую, стаття добре написана.
11 Травня, 2013, 22:46
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!
11 Травня, 2013, 23:09
УКРАЇНЦІ ПОНАД УСЕ! ПРОЧИТАЛА – СЕРЦЕ СТИСНУЛОСЯ… НЕНАВИДЖУ ВСІХ КАТІВ І УКРАЇНОЖЕРІВ!
Я З ХАРКОВА, І В МЕНЕ 50/50 КРОВІ УКРАЇНСЬКОЇ І РОСІЙСЬКОЇ, АЛЕ Я ЗА УКРАЇНУ УКРАЇНСЬКУ!!! СВІЙ ГОЛОС ВІДДАЛА ЗА ВО СВОБОДУ, ВСІ МОЇ РОДИЧІ, ЗНАЙОМІ ТАКОЖ. ПОПЕРЕДУ НЕПРОСТІ ЧАСИ – Я З ВАМИ. НА ЗВ”ЯЗКУ.
15 Травня, 2013, 19:40
Я з Криму. Батько українець (галичанин), мати росіянка. Нещодавно був на Батьківщині батька в Галичині, заходив у Бандерштадт. Атмосфера фантастична. Перечитав усю Ватру. Потроху шокую своє кримське лівацьке оточення. Чи будуть якісь поради від Нахтігаля?
7 Червня, 2013, 12:16
Порада одна–приїздіть частіше….
8 Червня, 2013, 13:48
Слава Україні, друже Зірко. Прошу пробачення, що можливо зловживаю вашим провідницьким часом, але щойно народилося продовження, точніше навпаки інтродукція до вчорашньої аранжировки. Вибачайте, що вийшло російською мовою, але то не моя воля, бо я в побуті, там де зараз мешкаю, російськомовний. Може у вас чи в когось з ваших друзів або подруг буде змога й головне бажання перекласти текст українською. А то співати про загибель найвищого ділового зверхника СБ ОУН провідника Михайла російською мовою буде виглядати як провокація Львівського МГБ. Текст виключно для вашого внутрішнього вжитку, тому не баріться, прошу, видаляйте зі сторінки. Співається на мотив композиції Чиж і К ” По полю танки грохотали”, завантажити оригінал Чижа можна з безкоштовного музичного архіву сайту ololo.fm
Весь бункер пламенем объятый
Тела девчат уже в дыму
Остался Чин последний главный
Пора идти к ней самому
Их извлекут из подземелья
Заплачет мать сыра-земля
Четыре трупа возле схрона
И среди них его жена
Пойдут живою связью грипсы
Всем референтам, проводам
Что Друг Михайло не вернется
Что он ушел к Ней навсегда?
И будет карточка светиться
Среди Ее священных книг
В чекистской форме, в мазепинке,
Навеки он Ее Жених.
9 Червня, 2013, 16:17
Останній куплет, др. Соловейку, треба трохи змінити. Адже “карточка” і “среди Ее священных книг” якось не пасують до піднесеного змісту цілого віршу, тому треба читати так:
И будет Лик его светиться
Среди Ее священных нив*
В чекистской форме, в мазепинке
Навеки он Ее жених.
*Ниви, себто лани золотаво-червоні, ди жиють Її вічно-молоді кохані сини, що пролили свою кров за волю України.
9 Червня, 2013, 16:44
І ще, др. Зірко, матеріал, котрий колись пішов би окремим зв”язком з написом “Цілком таємно”, але я такого каналу зараз не маю, і дякувать Провідниці Марії, що взагалі зв”язок діє.
Бачив я в інтернеті ваші ходи х портретами тих, хто поліг за Україну, на Свято Покрова та інших заходах. Дівчата йдуть з портретами на грудях, тобто на рівні серця. Назовні це дійство має так сказати чисто релігійно-поминальний зміст “Ми пам”ятаємо”, але дехто й зовсім не з вашого боку може в цьому вбачати й иньший зміст, оперативно-технічний. Бо тендитна дівчина, свіжа, молода, з чистою кров”ю, не забруденою зносинами з підлюдським елементом що лише з вигляду людський, такі дівчата, а серед ваших людей вони якраз і є, можуть стати, точніше їхня кров, субстанцією для відновлення Чину й для народження заступників тих, хто поліг аж до наслідування особистих властивостей – через портрети на серці, а потім через ті самі портрети над ліжком підчас виконання своїх подружніх обов”язків. Тому завданням для ворога є унеможливити таке відновлення – ось вони й дивляться, яка файна з чиїм портретом ходить. А потім вже може розпочатися робота – ну автівка дівчину переїде або розкрутять на зраду чоловікові (зараз є чудові афродізіаки), і кров псується чи взагалі гине. Або вже з щойнонародженою дитиною попрацюють – ну там застрик зроблять помилково чи мало що.
Тому най хлопці з портретами на грудях ходять по вулицях Львова, а дівчатки бодай на портрерти дивляться так сказати приватно, скільки хочуть, хоч сплять з ними під подушкою. Так буде надійніше. Слава Україні, слава Русі-Галичині!
11 Червня, 2013, 10:51
Коли мене запитують, чому я не переїхав до Києва, то звучить це у такому
тоні, наче моя присутність тут у Львові – це прикре непорозуміння….
…Тут живуть традиції, давніші за камені, на яких побудовано місто.
Все вірно, др. Зірко – значить вибір ваш, що саме Львів, а не Київ, сей вибір
– остаточний, бо зроблений не п. Юрієм, і це найвірніша ознака того, що він
справжній.
Навіть один з двох головних наддінпрянських отруйників свідомості русинів
Галичини (разом із Донцовим) й перетворення їх на жертовне м”ясо для боротьби
з Москвою за Україну, на Юрій Липа крім своїх трипільсько-чорноморських
фантазій спромігся таки збагнути, що Галичина наслідує власну традицію
державності, автохтонну і старішу за Київську, в “Призначенні України” він
пише, що
“…В кінці XIX і початку XX ст. західній П’ємонт відігравав не меншу ролю
від східнього П’ємонту – Гетьманщини в кінці XVIII і на початку XIX ст. Його
індивідуальність виразна й творча. Це -одна з найцікавіших земель в історії
обіч чорноморсько-таврійського державного центру, князівського Києва і
гетьманської Полтавщини та Чернігівщини. Тут менше відчувається мореплавський
характер української раси, зате тут тільки зосталися великокиївські традиції.
Пошана до своєї аристократії зменшилася недавно, а нехіть до власної ієрархії
пробуджена заледве кільканадцять літ тому. Але хоч тут уже нема українських
аристократичних родоводів, проте є ще родоводі’ іншої ієрархії: в
україно-католицьких “Шематизмах” легко знайдемо традиції ХІ-ХІ1І століть.
Властиво, духовність цього П’ємонту була менше змінена козацькою традицією і
мілітарним устроєм Козацької Держави XVII-XVIII ст. Як слушно каже дослідник,
“еволюція Галичини повільніша, лінія цієї еволюції простіша”
(Б.Ольхівський).”
З цього уривку твору Липи найціннішим, себто маючим реальний зміст, є лише
рядок “Але хоч тут уже нема українських аристократичних родоводів, проте є ще
родоводі’ іншої ієрархії: в україно-католицьких “Шематизмах” легко знайдемо
традиції ХІ-ХІ1І століть”. Тому ваші слова, що “…Тут живуть традиції,
давніші за камені, на яких побудовано місто” є для мене певним симптомом
одужання проводу юнацького галицького націонал-революційного активу від
соборницьких ілюзій, на котрі хворіла молода чиста галицька кров УВО-ОУН, і
котру лікували від цих ілюзій кулі МГБ або власні останні набої в бункерах.
Розумію, що це одужання сталося поки що лише на рівні підсвідомості самого
провідника, але рано чи пізно й ті, хто стоять на щаблях, нижчих від вашого,
повинні будуть зрозуміти просту й сувору істину як власного буття так і
запоруки успіху нового Чину: “ЗА ЗБРУЧОМ ДЛЯ ВАС ЗЕМЛІ НЕМАЄ. І НЕ БУДЕ”.
Безумовно будуть ще ваші ходи зі смополоскипами та портретами галицьких
провідників по вулицях Києва, і осередки ваші працюватимуть від Проскурова до
Юзовки. Але ви самі, др. Зірко розумієте, що ваші люди на Схід від Збручу
приречені на довічне, а точніше на одвічне підпілля. Тоді як в Галичині
підпілля фактично вже вийшло на поверхню й назад в землю вже не повернеться,
якщо звичайно вас всіх не розстріляють або не нагодують якоюсь отрутою (такий
варіант теж не слід відкидати).
Я особисто зі свого боку, точніше від імені Др. Місяця, залишаюся на боці
москалів остаточно й повірте мені, хоча можете й не вірити, се нічного не
змінить, так буде краще як для мене так і, підкреслюю, для вашої особистої
справи як провідника – для справи захисту найціннішої галицько-нордичної крові від її офірування в ім”я “Соборної України”, а насправді жертовного пролиття її на вівтарі задля годування іншої крові Галицького краю.
Те, що колись для самого др. Місяця здавалось вимушеним обставинами кроком, а
його побратимам зрадою, насправді було єдиноправильним рішенням а єдиноправильне рішення може зробити через волю людини тільки Її воля – воля Одвічної Провідниці України та цілого християнського світу – Провідниці Марії.
Вимога Москви до вас, гадаю, вам добре відома, обмежити націонал-революційну
акцію виключно тереном на захід від Збручу, а про Київ взагалі забути. І
обмежити таку акцію не тільки на рівні власне організаційних заходів, але й
на рівні ідеології, а се завдання є найважливішим й першочеговим для вашої
референтури пропаганди й вашого письменницького хисту зокрема, на котрий я дуже сильно покладаю надію.
Але прошу вірно мене розуміти – в жодному випадку тут не йдеться про ваш перехід на позиції галицького самостіництва, ні, бо для Москви створення окремої галицької держави під особливим протекторатом США (адже Євроунія – це у мілітарно-політичному сенсі чи то труп чи імпотент) є найгршим варіантом розвитку подій в Україні.
Тому назва “Автономних націоналістів” є наліпшим варіантом і керунковказом подальшої ідеологічної роботи серед вашої молоді. І прапор однозачно – Червоно-Чорний, а не синьо-жовтий. А ви особисто, думаю, таку роботу всередині себе вже зробили, і підтвердженням успіху сієї роботи стало те, що ви назавжди обрали Львів, а не Київ. Вітаю Вас, друже провідник, із поверненням до коренів Матері Галицької Русі.
Задля зміцнення результату вашої особистої внутрішньої роботи та його невідворотності можете у вільний час, коли др. Місяць буде повним, завітати до Личакова до святої могили першого й останнього Президента Галицької Держави Євгена Петрушевича. І там з моливтою розпити келих солодкого червоного вина, з додаванням кільки кропель з червоної троянди вічного життя, позичених в когось з вірних вашій справі зв”язкових від Провідниці Марії. Тоді може др. Євген вам розповість, не негайно зрозуміло, а пізніше, увісні, чи підчас ваших вечірніх спацерів львівськими вуличками, про свої важкі чорні думки листопаду 1919 року, коли він лежав хворий в будинку в Проскурові й чекав, коли за ним прийдуть хлопці зі служби безпеки УНР, щоби його арештувати за зраду Соборної України (від Збручу й до Дону, адже Головний Отаман вже віддав Галичину Польщі). І можливо він вам розповість, як замість золотої мрії Вільної України від Сяну й Дону, він у хворобливому озарінні побачив повсталий з могили зогнілий труп Речі Посполитої в новій упаковці Польсько-Українського союзу і з польською Галичиною як головним підгрунтям того “шлюбного союзу”.
PS. Масонська “братія” зі Львівської мерії мене сьогодні знову забанила й думаю, що остаточно. Мокрик з Петренком певно сильно вср..лися з моїх останніх коментів з приводу загибелі львівської дівчинки в Криму, а саме про жертвоприношення християнської дитини, замасковане під нещасний випадок з падінням балкону й подальшу п”ятигодинну “боротьбу за життя” дівчинки в Кримській лікарні. За п”ять годин тортур на операційнойму столі з крові напівживої християнської дитини можна зробити еликсир найвищої якості для її справжніх шанувальників.
11 Червня, 2013, 17:49
2 ДоМ ( перепрошую за відсутність відповідного значка )
Шановний пане, не пишіть дурню. Ідея відділити “чисту” Галичину від “нечистої решти” України – не лише боягузлива, але й позбавлена всякого сенсу. Це все-одно, що тікати вплав з корабля, який знаходиться у відкритому морі. В поширенні цієї ідеї ( як і інших подібних, шкідливих для України ідей ) кровно зацікавлена Москва, бо розколоту Україну легше проковтнути поетапно і спокійно перетравити.
Взагалі, в Україні немає “троянд” та “чортополохів” за регіональною ознакою. І галичанам, і донеччанам є ще чому вчитися і від чого лікуватися. І один український патріот, який виріс в несприятливих умовах десь на Сході, вартий десяти патріотично налаштованих галицьких обивателів. Так що, давайте не будемо допомагати Москві.
11 Червня, 2013, 18:16
Цікаво, а хто цей пророк Матері Галицької Русі ?
11 Червня, 2013, 18:42
Asaris:
Червень 11, 2013, 17:49
Прошу пробачення, але лист мій адресовано до провідника молодої Галичини др. Нахтігаля, тому ваші думки після його читання не мають жодної ваги.
11 Червня, 2013, 18:43
Іван Пражэнік:
Червень 11, 2013, 18:16
Цікаво, а хто цей пророк Матері Галицької Русі ?
Повім вам по секрету – МГБ м. Львова. Якщо вас не влаштовує такий варіант, то звертайтеся зі скаргами жо управління в м. Мєнськ.
11 Червня, 2013, 19:28
НАШ Бандера
03/01/2009
…Організаторам і натхненникам ревізіоністського ІІІ великого Збору ОУН у
серпні 1943 року надзвичайно пощастило в тому аспекті, що Степан Бандера на той час сидів в німецькому Заксенхаузені. Інакше комусь стало б дуже некомфортно, а то й по-справжньому боляче. Українські соціал-націоналісти ХХІ століття не можуть і не повинні визнавати відступницьких постулатів ІІІ великого Збору ОУН…
Тут нажаль, др. Нахтігалю, я відчуваю чужі слова, не ваші, впливи, що йдуть не з української землі, щедро политої кров”ю вчасників “ревізіоністського” III ВЗ ОУН, а з-за кордону, і навіть з-за океану. Як вам відомо, майже всі, хто був на сему Зборі, укладав і ухвалював його рішення, виконали в 1944-1955 роках п. 1 “Декалогу”, першу й найголовнішу обітницю вірних – Української держави вони не здобули, тому загинули в боротьбі за неї. І сповнили “Молитву українського націоналіста”, котру ви
так натхненно виголошували перед юнацьким націонал-революційним активом в Карпатах, сповнили не на словах, а своєю кров”ю, себто життям: “В чинах тих знайшли смерть солодку, смерть в муках за Україну, і розплинулися в
ній і вічно житимуть в ній, у відвічній Україні, могутній і соборній”.
Тобто свій кровний обов”язок перед Землею і Народом “ревізіоністи” виконали. А ось “ортодокси”, що рішень III ВЗ ОУН не визнали, аж до самого Степана Бандери, чомусь померли в статечному віці своєю смертю в ліжках дуже далеко від України, закордоном, не виконавши п.1 “Декалогу”. Слава Богу, що хоч МГБ УРСР подбало про мученицький вінець для Степана Бандери, надіславши до нього товариша Сташинського з хімічною пістолею, а так би і
помер всіми забутий емігрантський публіцист.
Тепер стосовно “теоретичної частини”. “Ревізіонізм” був необхідний на той час, коли ОУН взяла курс на розгортання масового визвольного руху на ЗУЗ із залученням широких верств населення, дотихчас до ОУН не належавших і не перебувавших під впливом її ідеології. Зрозуміло, що волинські селяни та
гуцульскі легіні смерти не боялися, але вмирати в бою з НКВД їм було все ж таки легше за простіші і ближчі до іхнього повсякденного побуту ідеали. Бо активістична жертовність Ордену вірних, що вимагала ритуальної смерти
(саме так, а не інакше) за Україну, не давала масам конкретнішого позитивного ідеалу – за що вмирати. Тому йшлося радше про пристосування
ідеології нечисленного Ордену вірних до масового народного руху, про адаптацію внутрішньої доктрини для її розуміння та сприйняття “зовнішніми”.
І навіть закиди ідеологам рішень III ВЗ ОУН в утвердженні на програмовому рівні багатопартійності та ідеологічного плюралізму насправді зовсім не означали, що Орден вірних не збирався жорстко контролювати цю “багатопартійність” та “ідеологічну різноманітність” зсередини – через свою внутрішню агентуру по всіх середовищах та на всіх рівнях. Доречі й сам засновник ОУН полковник Євген Конвалець вважав, що ОУН – це не просто політична партія, це організація іншого орденського типу, вона стоїть
понал всіма партіями…й всередини кожної партії за наявності багатопартійної системи. Ризикну припустити, що “багатопартійність” та
“ідеологічний плюралізм” були для ідеологів III ВЗ ОУн лише тактичним прийомом для контролювання мас гнучкішими методами від більшовиццької монопартійної диктатури. Не кажучи вже про головне знаряддя контроля мас –
СБ ОУН на чолі з архангелом нічної помсти сл. Провідником Михайлом.
Тому ваше визначення рішень III ВЗ ОУН як “відступницьких” та “ревізіоністських” для мене особисто не виглядають переконливими.
При всій незмінній повазі до Вас, друже провідник, Дмитро Москаль♀Друг Місяць.
22 Червня, 2013, 17:22
Шановний пане Юрію! Пише Вам Степовичка,що колись давно народилась на Уманщині, батьківщині коліївщині, але вже довгий час мешкає в Степу України де живуть пригноблені революційними подіями нащадки славних козаків.Раз на два роки можу приїхати до Львова.Переконалась особисто ,що Львівяни дуже чемні,уважні люди-приємні в спілкуванн,і насправді отой дух свободи і
насправді жива історія відчувається досить сильно!Бажаю Вам особисто працелюбства ,успіхів і надалі лишатись людиною з великими потенційним можливостями.Нехай Божа правда буде Вам дороговказом.З повагою Лана Григорівна
13 Липня, 2013, 19:52
Дуже протрібен, для молоді цей матеріал, для мислячої молоді, здатної оцінити справи в країні і державі. Старих комсомольців він тільки дратуватиме. Нагальна потреба в тому, щоби по більшості українських університетів проїхались кращі лектори “СВОБОДИ” І допомогли молоді відчути себе українцями.
13 Вересня, 2013, 20:32
О , Боже ! Я закоханий у Львів ! Я народився в Одесі та покахав місто Лева …
20 Вересня, 2013, 13:15
За об’єктивних обставин, тільки вчора нарешті з’явилась можливість прочитати ще одну “перлину” Ватри. Відгуки є не менш цінними.
Важко передати всю палітру відчуттів після прочитаного. У статті знайшла дуже багато певних світоглядних і взагалі співпадінь. Ну просто таки справжнісіньке дежавю. Але як таке може бути? ЯК? Ми читаємо думки одне одного на відстані? Ключові думки, ключові слова та ідеї: “смерті не існує”, червона троянда, чиста кров, пречиста Діва Марія, архангел Михаїл, автономія.., Провідник… Ніде дітись, це справді так – “Ми зразу пізнаємо один одного”)))
Бачу, Ви торкнулись надзвичайно важливого питання, а точніше найбільшої проблеми з усієї їх ієрархії – безпеки тих, хто щиро вірить і захищає…діє і непохитно активний у своїй патріотичній позиції. Тут дійсно є над чим задуматись, тут дійсно потрібно бути дуже обережними! Підставні аварії, чорні автівки – підлий сталінський варіант. Так ніби завжди було, так є, і доки це ще триватиме? Як перебудувати цю систему – “за гроші можна купити всіх і все”-систему влади неукраїнців і продажних українців (хоч як сумно це визнавати)? А починається все ще з дитячого садка, жирну крапку ставить ВУЗ. Несправедливість і порушення КУ повсюдні, куди тільки оком не кинь. Як зупинити цю корупційну махіну, де ніхто не любить чути і говорити правду в вічі, мало того, де чиновники не поважають свій народ і тд. і тп.? За що сильно поважаю Захід, так за те, що там все будується на правдивих і чесних відносинах, збрехав – ніхто тебе після цього знати не хоче. А в нас – біле називатимуть чорним, а чорне маскуватимуть білим… Думаю, що все залежить від бажання кожного українця подолати в собі “ніч”, гіперпасивність і політичну толерантність… Все починається з малого, все починається саме з тебе, з кожного із нас. І тоді все так не буде. СЛАВА УКРАЇНІ!
27 Листопада, 2013, 20:08
Дякую за цей порив від щирої душі ,радий , що є такі хто може нагадти про все і зробити це так ,що хочеться стати гідним предків і йти до кінця ,плечем до плеча ,за неньку ,за УКРАЇНУ..!