Соціальний склад NSDAP і PNF (1919 – 1923)

Націонал – революційний часопис. Дискурс Ватри – це відгомін руху маршируючих колон, які готуються до рішучого штурму та Великої Пригоди. На горизонті дня сьогоднішнього – Українська Реконкіста, завтра небокрай освітять вогні Європейської Революції, післязавтра ми перевертатимемо Всесвіт.
 
Ватра. Націонал – революційний часопис
 

Соціальний склад NSDAP і PNF (1919 – 1923)

Проблема вивчення соціальної бази фашистського та націонал-соціалістичного рухів, що в процесі структурної еволюції трансформувались у потужні масові політичні партії харизматично-революційного типу, посідає важливе місце в контексті наукового вивчення тоталітарного феномену. Предметне поле міждисциплінарного аналізу цієї проблеми лежить на перетині теорії політичних партій та партійних систем, політичної соціології та теорії електоральної поведінки. Детермінованість зв’язку між соціально-класовим характером політичного руху чи партії, програмово-ідеологічним фундаментом та сферою соціальних інтересів, які представляють рух чи партія є безсумнівною. В контексті структурно-функціональної парадигми вивчення феномену генеричного фашизму розвинувся і став домінуючим науковий напрямок, що приділяв особливу увагу місцю та ролі середнього класу в соціальній базі NSDAP та PNF. Класичним прикладом такого підходу є концепція американського соціолога С. Ліпсета (Seymour Lipset). Ліпсет вважав, що існує чіткий логічний взаємозв’язок між ідеологією та соціальною базою політичної партії, вказуючи на три великі “політичні родини”, що з’явилися після Великої Французької революції – лівих, правих і центристів. Відповідно до теорії про соціальну базу політичних рухів, розробленої Ліпсетом у праці “Політична людина” (1960), лівим соціалістичним поглядам симпатизують робітники та бідніше міське населення, праві консервативні програми підтримуються власниками промислових і сільськогосподарських підприємств, менеджерами і людьми вільних професій, а також представниками традиціоналістських інститутів (церкви). Демократичний центр спирається на середній клас – малий бізнес, кваліфіковане робітництво, антиклерикальну частину технічних спеціалістів [1, c. 133]. Водночас кожен з трьох сегментів політичного спектру представлений демократичним і екстремістським напрямком, причому характерною ознакою екстремістського крила є відкидання демократичних методів управління і прагнення встановити тоталітарний режим шляхом захоплення влади елітами. С. Ліпсет прийшов до висновку, що порівняльний аналіз фашистських рухів і режимів у різних країнах виявляє факт належності їх до екстремістських напрямків, які представляють всі три різновиди політичної ідеології. Фашизм у вигляді правого екстремізму, на думку Ліпсета, представлений режимами М. Хорті в Угорщині (1920 – 1944), А. Салазара в Португалії (1932 – 1968) і Е. Долльфусса (1933 – 1934) в Австрії та не-нацистськими націоналістичними угрупованнями в Німеччині часів Ваймарської республіки; фашизм у вигляді лівого екстремізму – режимом Х. Перона в Аргентині (1946 – 1955); фашизм як проект екстремізму “центру”, а отже середнього класу – німецьким націонал-соціалістичним рухом і режимом А.Гітлера (1933 – 1945). Іспанський фалангізм та італійський фашизм Ліпсет визначав як приклади правоцентристського екстремізму. Класичний фашизм у вигляді екстремізму середнього класу, таким чином, розташовувався між полюсами консерватизму і соціалізму. Класовий підхід С. Ліпсета, відповідно до якого причиною приходу фашизму до влади вважалась електоральна підтримка незалежного середнього класу, зазнав серйозної критики із появою вичерпних досліджень виборчої географії NSDAP, яку Ліпсет вважав взірцевим прикладом фашистської партії в широкому розумінні слова. Однак численні праці, що спиралися на емпіричні дані про соціальну структуру членства й електорату націонал-соціалістів в окремих регіонах Німеччини та на загальнодержавному рівні, дають підстави говорити про всеохоплюючий характер соціальної бази NSDAP та рівномірне представництво всіх прошарків населення. Прикладом такої праці можна назвати дослідження німецького вченого Г.Вінклера “Рух середнього класу чи національна партія? До питання про соціальну базу NSDAP” [2, с. 97-118]. Розвиваючи підхід Ліпсета, Р. Бендікс висунув тезу про те, що причиною електорального успіху NSDAP була радикалізація аполітичних сегментів населення і успішна мобілізація пасивних виборців і молоді [3, с.357-375]. Аналізуючи у подібному ключі структурні фактори перемоги націонал-соціалізму в Німеччині, Д. Бернхем у 1972 році сформулював теорію політично-релігійного націоналізму, згідно якої ключова роль в розширенні членської й електоральної бази NSDAP належала протестантському блоку середнього класу. Контраргументація ряду дослідників свідчить, що підтримка середнього класу, мобілізація аполітичних виборців та релігійних структур не була виключно характерною ознакою політичної стратегії фашизму та націонал-соціалізму, а тою чи іншою мірою була притаманна й іншим політичним силам.

Метою статті є з’ясувати особливості становлення соціальної бази NSDAP і PNF в період 1919 – 1923 років, проаналізувати характерні параметри соціального складу членства цих партій, виявити роль соціального складу в контексті електоральних перспектив NSDAP і PNF.

Проблема вивчення соціального складу Націонал-соціалістичної партії Німеччини (до 1920 року –  Німецька робітнича партія) на ранньому етапі її організаційної еволюції характеризується недостатністю емпіричної бази та неповнотою концептуального бачення існуючих теоретичних інтерпретацій. Наукова література, присвячена цьому питанню, нараховує декілька сотень позицій; серйозну спробу систематизації стану історіографії здійснив англійський дослідник німецького походження Д. Мюльбергер у праці “Соціальна база європейських фашистських рухів” [4]. Автор одного з перших монографічних досліджень, присвячених вивченню внутрішніх індикаторів NSDAP, А. Тайрелл наголошував на гетерогенному характері соціальної структури членства партії, що завдяки своєму активізму інтегрувала та репрезентувала різні, а подекуди й полярні інтереси [5, c.15]. Значний внесок у вивчення проблеми соціального складу членства NSDAP зробив канадський дослідник М. Х. Кейтер. Серед його праць слід відзначити статті “До соціографії ранньої NSDAP” [6], “Конфлікт поколінь як чинник еволюції раннього націонал-соціалістичного руху до 1933 року” [7], монографію “Студентство і правий радикалізм у Німеччині, 1918 – 1933” [8] тощо. Узагальнення результатів багаторічних досліджень Майкла Кейтера та своєрідне підбиття підсумків міститься в праці “Нацистська партія: соціальний профіль членства та лідерів, 1919 – 1945”, що вийшла друком у 1983 році. Подаючи широкий спектр даних стосовно класово-професійної структури членства NSDAP в різні періоди діяльності партії, він меншою мірою торкається вікової структури і, на жаль, практично ігнорує релігійний, статевий і регіональний аспекти. Відомий німецький дослідник К. Брахер застосував до NSDAP раннього періоду діяльності термін “партія збірного типу” (нім. “Sammelpartei”), постулюючи не лише типологічну характеристику, але й певне самоусвідомлення такого позиціонування партійним керівництвом. В той самий час інші німецькі вчені використовували також термін “класова партія” (нім. “Klassenpartei”), маючи на увазі соціально однорідний склад членської бази та можливість виокремлення опірних соціальних груп. У зв’язку з останньою тезою набули поширення декілька міфологем стосовно соціального складу NSDAP у період 1919 – 1923 років, а саме: переважно молодіжний вік партійного членства, переважання міських жителів на сільськими [9, c. 160], концентрація виключно в Баварії і відсутність територіального проникнення в північні регіони Німеччини. Оцінити адекватність існуючих тверджень реальності можливо лише при співставленні їх з існуючими статистичними даними.

Що стосується емпіричних даних, то їх вивчення залишається доволі проблематичним через невелику кількість надійних джерел та недостатньо широку репрезентативність. Централізований облік партійного членства, що був запроваджений у NSDAP з квітня 1922 року, фіксував певний перелік обов’язкових для заповнення параметрів, які можуть бути використані для аналізу. Перш за все слід звернутися до даних, побудованих на аналізі збережених фрагментів членських списків, зокрема на даних про професійну приналежність, сформованих за допомогою вибірки з 2486 членів мюнхенського осередку NSDAP, що приєднались до організації в період січня 1920 – липня 1921 року [10, c. 55-72]. Їх можна коротко представити у наступному вигляді:

Таблиця 1.

Кваліфіковані та некваліфіковані робітники – 10,41%
Наймані працівники, офісні службовці, клерки – 9,89%
Ремісники, майстри, механіки – 20,31%
Торгівці, підприємці, продавці – 16,61%
Представники вільних професій (за виключенням вчителів) – 8,44%
Державні службовці – 5,75%
Вчителі та викладачі – 1,93%
Фермери – 1,09%
Особи з незалежними джерелами доходів, пенсіонери – 1,72%
Домогосподарки та вдови – 4,02%
Підмайстри – 1,85%
Студенти – 9,21%
Солдати та офіцери – 2,45%
Представники інших професій – 0,64%
Не вказана професійна приналежність – 5,11%
Нерозбірливий запис – 0,52%.

Інша вибірка, яку склав канадський дослідник М.Х.Кейтер на основі списку із 4624 осіб, що стали членами NSDAP впродовж періоду з вересня по листопад 1923 року, із врахуванням професійної приналежності, мала схожий характер [6, c. 139]:

Таблиця 2.

Некваліфіковані робітники – 9,5%
Кваліфіковані робітники – 8,5%
Допоміжні робітники (слуги) – 1,7%
Ремісники – 20%
Наймані працівники нижчого та середнього рівня – 11,1%
Державні службовці нижчого та середнього рівня- 6,2%
Військовослужбовці – 0,6%
Фермери – 10,4%
Торгівці та підприємці – 13,6%
Митці – 1,4%
Менеджери – 2,6%
Керівні наймані працівники – 1,8%
Державні службовці вищого рівня – 0,4%
Представники вільних професій, вчені – 1,7%
Студенти – 4,2%
Підмайстри – 1,3%
Отримувачі соціальної допомоги – 0,1%
Домогосподарки – 1,1%
Не вказана професійна приналежність – 3,8%.

В обидвох випадках слід констатувати доволі низьку відносну частку робітників серед членів NSDAP (фактично – найнижчу серед всіх доступних масивів даних за різні періоди діяльності партії). Якщо в першому прикладі можливо інтерпретувати цей факт у контексті відсутності в Мюнхені значного промислового потенціалу, а отже і передумов для проживання значної кількості робітників, то в другому доводиться визнати, що робітники становили незначний відсоток серед націонал-соціалістів у 1923 році. Необхідно підкреслити, що після відновлення діяльності NSDAP у 1925 році в структурі соціального складу членства спостерігалось стабільне зростання кількості робітників – у наявних вибірках, систематизованих американським соціологом М. Манном, їх кількість коливається від 31 до 52 відсотків. Це дозволяє стверджувати, що від третини до половини націонал-соціалістів на пізнішому етапі функціонування партії були представниками робітництва [11, c. 157].

Значний інтерес становлять дані Х. М. Кейтера стосовно територіально-географічного розподілу членства NSDAP: з’ясувалось, що мешканці Південної Німеччини становили 81,6% вибірки (3858 осіб), тоді як на долю Північної Німеччини припадало 18,4% членства (868 осіб). При очевидному переважанні долі одного регіону в структурі партійного членства над іншим, показник 18,4% виявляється доволі значним у порівнянні з усталеними стереотипами. Адже часто націонал-соціалістичний рух позиціонується в літературі ледве не як баварський чи навіть суто мюнхенський феномен у генетичному аспекті. Варто все ж відзначити, що станом на осінь 1923 року 62,3% всіх членів NSDAP, що були зареєстровані як жителі північних областей Німеччини, перебували на партійному обліку в мюнхенському осередку NSDAP [6, c. 137]. Це явище пов’язано з адміністративно-репресивними заходами правоохоронних органів окремих німецьких земель, що забороняли діяльність NSDAP на території своєї юрисдикції, відтак членство заборонених осередків реєструвалося в Мюнхені. Також Мюнхен володів певним міфологічно стилізованим ореолом “столиці націонал-соціалізму” для тих регіонів, де організаційна сітка партії була недостатньо поширеною в територіальму аспекті, тож окремі заяви на вступ до партії подавалися саме в мюнхенський центр. Якщо на ранньому етапі розвитку націонал-соціалістичного руху в період 1920 – 1922 років серед членства NSDAP домінувало міське населення, то з початком розширення членської бази в 1923 році спостерігалось відносне домінування сільського населення. Цікаво, що така картина спостерігалася не лише в католицькій Баварії, але й в протестантських аграрних районах Пфальцу. За даними Кейтера, 53,7% всіх, хто вступив до NSDAP у вересні – листопаді 1923 року, проживали в сільській місцевості, 24,2% – у великих містах (із населенням більше 100000 мешканців), і ще 22,1% – у малих містах та містечках. В Мюнхені проживало 10,7% членів NSDAP.

Щодо структури членської бази націонал-соціалістичних штурмових загонів SA, то репрезентативні дані стосовно їх соціального складу в період 1921 – 1923 років відсутні. Проте, зважаючи на специфічний характер їх позиціонування та функціональну спрямованість в цей період, можна стверджувати, що штурмові загони не мали характеру припартійної “політичної армії”, якого вони набули в 1929 – 1932 роках. Необхідно врахувати доволі незначний відсотковий показник професійних військових у вибірці Кейтера – 2,45%, тобто досить незначна величина в порівнянні з ситуацією осені 1919 року, коли у лавах DAP нараховувалось 20% солдатів та офіцерів (із 193 членів партії) [12, c. 23]. Утримуючи генетичний зв’язок з “добровольчими корпусами” епохи громадянської війни 1919 – 1920 років та нелегальними структурами збройних сил, штурмові загони SA виконували роль політично заангажованого силового формування, спрямованого на спробу державного перевороту. Відповідно, цільова категорія членства, що мало стосунок до збройних сил, “фрайкорів” і військово-спортивних секцій, потрапляла до штурмових загонів, часто не набуваючи автоматичного членства в NSDAP. Більше того, частина штурмовиків продовжувала поєднувати членство в SA з членством у інших воєнізованих організаціях. Лише у вересні 1923 року за розпорядженням А. Гітлера до відома всіх членів SA було доведено вказівку вийти з лав парамілітарних організацій, непідконтрольних “Бойовому союзу”, що об’єднував “Прапор райху”, “Союз Оберланд” та SA. В процесі відновлення легальної діяльності NSDAP у лютому 1925 року було встановлено обов’язкове набуття членства в NSDAP при вступі до штурмових загонів [13, c. 101], проте практика засвідчила, що організаційний дуалізм партії та воєнізованого формування зберігався до 1934 року. Потрібно пам’ятати, що при створенні в листопаді 1920 року під назвою “фізкультурно-спортивних секцій”, штурмові загони приймали до своїх лав молодих людей віком до 23 років [14, c.25]. Тобто ця партійна структура, очевидно, відрізнялася наймолодшим членством, і це слід також вважати найвагомішою причиною відсутності в NSDAP спеціалізованої молодіжної організації в період 1919 – 1923 років: вся дієва молодь була так чи інакше задіяна в охоронно-силовій діяльності, і окрему структуру створити було просто нереально. Загалом, базуючись на даних Х. М. Кейтера, можна зробити загальний висновок про високий відсоток молоді в рядах націонал-соціалістичного руху: 47,4% членів з проаналізованої вибірки мали менше, ніж 23 роки.

Цей факт також може свідчити про зміну загальної вікової структури членства Націонал-соціалістичної партії Німеччини в середині 1923 року порівняно з 1920 та 1921 роками, коли середній вік членів DAP/NSDAP становив 30 – 32 роки [15, c. 175]. Такий тренд продовжував набирати масштабів після відновлення функціонування NSDAP у 1925 році, коли середній вік членства становив 29 років, причому помолодшання відбувалося за рахунок нових членів партії у Північній Німечині, де вперше почалась реальна розбудова мережі осередків. Характерно, що висока питома вага молоді серед членства NSDAP у 1923 році не може бути пояснена залученням елементів традиційних німецьких молодіжних рухів, орієнтованих на школярів та студентів. Нагадаємо, останні складали 4,2% у вибірці Х. М. Кейтера.
Доволі неординарна теза Кейтера про трансформацію NSDAP із переважно міського феномену в рух із значним відсотком мешканців сільської місцевості підтверджується аналізом даних про професійну приналежність в територіальному розрізі [6, c.138-142]. Якщо взяти до уваги потужно представлену в соціальній структурі руху категорію “нижчого середнього класу” (ремісників, торгівців, службовців нижчих рангів, фермерів, кваліфікованих робітників), то з’ясовується її переважаюче представництво в провінції. У сільській місцевості ремісники становили найбільшу соціальну групу всередині NSDAP (24,3%) загалом по Німеччині, а в південному регіоні – близько чверті партійців: цей показник прогресивно зростає в міру віддаленості від середніх та великих міст. Кваліфіковані робітники, кількість яких у вибірці становила 8,5%, також були зосереджені переважно в сільській місцевості (40,3%), малих містах (29,8%), а вже в третю чергу у великих містах (30%), зокрема в Мюнхені (14%). Щодо некваліфікованих робітників, чия вага у вибірці складала 9,5%, то 86,6% їх проживало на теренах Південної Німеччини; 59,1% в сільській місцевості, 16,9% у малих містах, 23,9% у великих містах і 7,8% в Мюнхені. Фермери, що представляли у вибірці Кейтера 10,4% націонал-соціалістів, природньо, мешкали майже виключно в сільській місцевості: 94,5% в Південній Німеччині та 5,5% у Північній; торгівці та підприємці (13,6% у базовій вибірці) мешкали переважно в Південній Німеччині (72,4% проти 27,6% представників цієї категорії в Північній Німеччині) із явним тяжінням до сільської місцевості (35,8%) та малих міст (34,6%), в той час як у великих містах зосереджувалось лише 29,6% членів NSDAP, що працювали в комерційній і торгівельній сфері, і всього 10,4% – в Мюнхені. Половина держслужбовців нижчого та середнього рівня (6,5% всієї вибірки) проживала в сільській місцевості, 27,5%  – у малих містах і лише 21,2%  – у великих містах (в Мюнхені – 12,6%). Домінуюча кореляція з проживанням у великих містах відзначалася для наступних професійних категорій націонал-соціалістів: домогосподарки (60,8%), студенти (37,1%), військові (50%). Непрогнозовано низьким виявився відсоток безробітних – всього-на-всього 3,8%, що виглядає достатньо неочікувано в контексті глибокої соціально-економічної деградації Німеччини в період 1922-1923 років та назрівання фактично революційної ситуації, особливо із врахуванням антисистемної опозиційності NSDAP. Сам Кейтер інтерпретує це явище, вказуючи на формування нового ядра прихильників націонал-соціалістичного руху насамперед у середовищі нижчого сільського середнього класу, який не так сильно постраждав від стагнації економіки, як міський пролетаріат [6, c.152]. До нижчого середнього класу Х. М. Кейтер зараховує кваліфікованих робітників, ремісників, підмайстрів, службовців нижчої та середньої ланки, фермерів і торгівців, чия чисельність складала щонайменше 62% вибірки. Далі, на думку дослідника, 12,2% членства належали до пролетаріату, а 11.8% – до вищого середнього класу. Фактично мова йде про успішну першу хвилю націонал-соціалістичного рекрутингу, що розпочалась у 1923 році та вивела NSDAP за межі міст у сільську місцевість, де здобула міцну масову базу за рахунок радикалізованих сегментів сільських мешканців. У майбутньому подібна широкомасштабна хвиля, підтримана радикальними фермерами протестантських районів Північної Німеччини, стане основою феноменального виборчого злету NSDAP у 1928 – 1930 роках. Щодо приналежності членів NSDAP із вибірки Кейтера до конкретних місцевих осередків, то 33,9% списку належали до мюнхенської партійної організації (до неї ж належали 27,5% всіх партійців Південної Німеччини та 49,4% партійців-мешканців великих міст) [6, c. 145].

Статевий зріз членства NSDAP за вибіркою Х. М. Кейтера свідчить, що загалом по Німеччині протягом досліджуваного періоду чоловіки становили 95,6% членів партії, тоді як жінки – 4,4%. У даному випадку спостерігалася чітка кореляція між тенденцією до проживання в урбанізованих районах та відносно вищим рівнем жіночого членства NSDAP: якщо у великих містах жінки складали до 10% членства осередків партії (в Мюнхені – 13,7%), то в сільській місцевості – всього 1,7% [6, c. 151]. Цей феномен, очевидно, пояснюється вищим рівнем жіночої емансипації, а відповідно й політичної активності в містах. Цікаво, що 40% жінок з вибірки Кейтера не подали даних про своє працевлаштування. Представництво жінок у націонал-соціалістичному русі майже вдвічі перевищувало аналогічний показник для Національної фашистської партії Італії, де у 1922 році за різними даними нараховувалось від 1 до 2 відсотків офіційно зареєстрованих членів партії жіночої статі (при тому, що на установчих зборах фашистського руху в березні 1919 року було зафіксовано участь 9 жінок – 5% від загальної кількості присутніх). На відміну від Німеччини, в Італії жінки були позбавлені виборчого права, що відображало домінування традиційних патріархальних моделей політичної поведінки.

Як справедливо підкреслює Майкл Манн, провідний американський фахівець, що займається соціологічними дослідженнями інтегрально-націоналістичних рухів міжвоєнного періоду, італійський фашизм на ранньому етапі своєї організаційної еволюції є доволі проблемним об’єктом вивчення. Причина доволі прозаїчна – недостатній обсяг емпіричних даних, що стосуються періоду 1919 – 1921 років, спричинений надзвичайно високою динамікою зростання чисельності фашистського руху, яка значно випереджала організаційні ресурси та можливості централізованого обліку. Перші узагальнені дані щодо соціального складу фашистського руху, складені на основі достатньо широкої вибіркової сукупності, з’являються щойно у листопаді 1921 року, коли в Римі було проведено установчий конгрес Національної фашистської партії Італії (PNF). Після конгресу генеральний політичний секретар Центрального комітету У.Пазелла опублікував у часописі “Il popolo d’Italia” від 8 листопада 1921 року дані організаційного опитування: із 151644 фашистів, які заповнили анкети, 87182 виявились учасниками війни 1915-1918 років, а 25% опитаних – молодшими за 21 рік [11, c. 103]. Визначальною характеристикою членства фашистського руху та згодом партії була відносна молодість: середній вік членів PNF, зареєстрованих в осередках у класично представницьких для фашизму провінціях Реджіо Емілія та Болонья в 1922 році, складав 25 років [16, c. 135]. Для членів парамілітарних фашистських формувань в містах Болонья та Флоренція середнім був вік 23 роки [17, c. 347]; депутати нижньої палати парламенту від Національної фашистської партії у 1921 році мали в середньому 35 років (найнижчий вік з-поміж усіх парламентських партій, що був на 13 років нижчим від середнього по парламенту); секретарі регіональних організацій PNF були в основному молодшими за 40 років. Щодо фашистських парамілітарних формувань, то існують дані про вік чверті із 400 офіційно зафіксованих випадків загибелі фашистських “сквадристів” у силових зіткненнях – середній вік загиблих становив 21 рік [11, c. 102].

За соціальним складом опитані на час проведення конгресу фашисти розподілились наступним чином [18, c. 3-5]:

Таблиця 3.

Землероби – 24,3%
Робітники – 15,4%
Студенти – 13,0%
Землевласники (всіх форм власності) – 12,0%
Службовці приватних підприємств – 9,8%
Торгівці і ремісники – 9,2%
Представники вільних професій – 6,6%
Службовці державних підприємств, установ і організацій, органів місцевого самоврядування – 4,8%
Підприємці – 2,8%
Викладачі та вчителі – 1,1%
“Трудівники моря” – 1,0%.

Класова природа соціального складу фашистського руху в Італії традиційно подається в контексті проблеми непропорційно високого представництва специфічних сегментів середнього класу, яким приписується вирішальна роль у формуванні масової бази руху й партії. Однак, побіжний аналіз даних опитування членів PNF в листопаді 1921 року виявляє високий рівень представництва промислових робітників (15%) та працівників сільського господарства (24,3%). Якщо ж взяти до уваги гетерогенний і багато в чому мультифакторний характер аграрних відносин в Італії досліджуваного періоду, то доведеться визнати, що певна частина фашистів, зареєстрованих землевласниками, була представлена власниками дрібних земельних паїв, які одночасно виконували найману працю у великих фермерських чи латифундистських господарствах.

Високий відсоток студентів серед учасників організаційного опитування свідчить про більш вагому роль студентства в фашистському русі, аніж це спостерігалося у випадку німецького націонал-соціалізму в аналогічний період. Відомо, наприклад, що рекрутування активістів до фашистських осередків здійснювалося значною мірою за рахунок студентської молоді, що особливо яскраво проявилося в Болоньї, де повноцінна діяльність фашистських парамілітарних структур не могла розпочатися раніше осені 1920, коли розпочався новий навчальний рік в університеті [19, c. 217]. Крім того, згідно існуючих даних випливає, що у 1920 – 1921 роках від 4% до 5% вчителів та від 12% до 13% студентів Італії належали до фашистського руху, представляючи майже виключно середній клас. Прикметно, що судячи з розподілу спеціалізацій студентів-фашистів і їх майбутнього працевлаштування (вільні професії, управлінці, службовці, викладачі) можна говорити про вирішальний вклад молодої гуманітарної інтелігенції в генезу італійського фашизму.

В регіональному вимірі найважливішими для розвитку фашистського руху в 1919 – 1921 роках стали північна область Альто Адідже (Південний Тіроль), де компактно проживала німецькомовна меншина, та північно-східна область Венеція-Джулія, на окремі райони якої висловлювала територіальні претензії Югославія. У березні 1921 року лише в Трієсті та прилеглих районах проживало близько 15000 фашистів, при тому, що загальна чисельність фашистського руху на той час становила 80000 осіб, а також враховуючи той факт, що показник Трієсту вдвічі перевищував чисельність фашистів у більш густонаселених провінціях. Якщо ж врахувати всю провінцію Удіне разом з Трієстом, то з’ясовується, що там проживао близько 20% усіх фашистів Італії. Іншим важливим осердям фашистського руху стали динамічні та сучасні міста Північної Італії, звідки він поширився у високотехнологічні аграрні регіони північного сходу та північні райони Центру Італії (Венеція-Джулія, Венето, долина річки По, Тосканія та Умбрія). Після того об’єктом успішної експансії фашизму стали північно-західні італійські міста. Американський фахівець з проблем європейського громадянського суспільства міжвоєнної доби Д. Райлі підкреслює, що розвинуті аграрні райони (незалежно від того, чи характерні великим землеволодінням чи дрібним приватним фермерством), стали базою фашизму через наявність мереж громадянського суспільства. Опанувавши існуючі кооперативи та локальні профспілки, фашисти мобілізували їхній організаційний потенціал, компенсуючи відсутність власних розвинених структур. Територіальне проникнення фашизму в загальнонаціональному масштабі розпочинається у 1922 році, коли відбувся “похід на Рим”; станом на 1923 рік близько 40% членів PNF належали до партійних осередків Центральної Італії, 37% – у Північній, і лише 23% – в Південній (менш розвинуті райони Півдня залишалися проблемними для поширення організаційної мережі PNF навіть після 1925 року). Вже у 1922 році відносний внесок цитаделей фашистського руху Трієсту та Удіне в загальну чисельність членської бази впав до 5%, а представництво семи найбільших міст Італії – до 25% з 39%. На прикладі даних про класовий склад фашистського руху в місті Удіне, що стосуються 1922 року (анкети 539 осіб), можна скласти приблизне уявлення про соціальний портрет фашизму вказаного періоду в містах. Найчисельнішу категорію становили робітники (25%), друге місце займали службовці (18%), третє – студенти (16%); інші категорії розподілились наступним чином: управлінці – 12%, професіонали – 8%, підприємці – 3%, селяни – 3%, особи з незалежними джерелами доходів – 10%. Для порівняння, в місті Реджіо-Емілія у 1922 році серед членства PNF нараховувалось (за даними 265 анкет членів партії) 33% дрібної буржуазії, близько 18% робітників, 13% професіоналів з вищою освітою, близько 8% працівників розумової праці, 8% службовців, 7% селян, 4% землевласників, 3% сільськогосподарських працівників. В місті Ліворно, центрі кораблебудування з сильними впливами лівих партій та робітничих організацій, 19% фашистів складали представники вільних професій, підприємці та студенти, 30% були “білими комірцями”, 18% представляли дрібну буржуазію (включаючи ремісників та учителів середніх шкіл), і лише 9% були робітниками. Зате після створення фашистської Добровольчої міліції національної безпеки у Ліворно серед її членів нараховувалось 29% робітників [11, c. 110]. Враховуючи фактор віку, слід, однак, мати на увазі, що велика кількість фашистів, належачи до категорії молоді, природнім чином могла мати дещо нижчий соціальний статус за доросле політично й економічно активне населення Італії. Цікаву картину можна спостерігати на прикладі Болоньї та Флоренції, для яких існує статистика соціального складу членів фашистських воєнізованих “сквадристських” формувань станом на 1921 – 1922 роки. Обидва міста були типовими університетськими центрами, де майже половину бойовиків-“сквадристів” складали студенти вищих навчальних закладів – 46%; наступна категорія – “білі комірці” – складала 13%, службовці – 11%, професіонали з вищою освітою – 10%, дрібна буржуазія – 6%, робітники – 5%, землевласники – 4%, підприємці – 3% [20, c. 132-134]. Щодо провінції Болонья в цілому, то тут наявні дані щодо складу “сквадристів” (281 анкета) свідчать про дещо несподіване явище: 22% учасників воєнізованих загонів були робітниками, 25% – найманими працівниками сільського господарства, 13% – селянами, 10% – студентами, 8% – “білими комірцями”, по 5% – підприємцями, службовцями та дрібними буржуа, по 2% землевласників і професіоналів з вищою освітою [17, c. 306-307]. З цих даних можна зробити висновок про ширшу соціальну базу фашистського руху та його бойового авангарду в сільській місцевості – на парламентських виборах 1921 року, де PNF виступала в блоці з націоналістами, фашисти отримали до 25% голосів – в середньому майже вдвічі більше, ніж загалом по Італії. Успішне застосування фашистських парамілітарних формувань в класовій боротьбі та аграрному страйковому русі в провінціях долини річки По стало передумовою здобуття потужної масової бази руху.

Приблизно однакова відсоткова частка робітників в структурі соціального складу NSDAP та PNF свідчить про схожі тенденції в розвитку цих партій. Як для італійського фашизму, так і для німецького націонал-соціалізму значною проблемою було рекрутування членства в середовищі міського пролетаріату, однак робітничий клас в провінції став надійним важливим джерелом поповнення для обох рухів. Урбанізовано-індустріальне середовище накладало специфічний відбиток на фашизм і націонал-соціалізм, спричинивши утворення диференційованих внутрішньопартійних угруповань в майбутньому. В цілому класово-детермінована природа німецького націонал-соціалізму була менш чітко виражена за дуалістичну класову природу італійського фашизму, що спирався на принципово відмінні соціальні групи в урбанізованих та аграрних регіонах. Обидва рухи відзначалися спершу недостатньою, а згодом непропорційно високою часткою представництва населення сільської місцевості, що й стало фактором їх стрімкого зростання. Підприємці, як великі, так і середні, були недостатньо широко представлені в соціальному складі фашизму та націонал-соціалізму етапу генези та інституалізації.

Надкласовий, народний характер NSDAP і PNF, що виявився у пізніші періоди їхньої діяльності, було потенційно закладено під час формування ядра партійної бази у досліджуваний період. Для націонал-соціалізму проблемним у цьому контексті стало проникнення в католицьку частину німецького суспільства, тоді як італійському фашизму через гомогенну релігійну структуру суспільства подібних проблем зазнати не довелось. Слід відзначити винятково важливу роль секуляризованих урбанізованих областей Північної Італії в ґенезі італійського фашизму. Загалом підставою класово-трансцендентного статусу NSDAP і PNF стала інтенсивна робота з проникнення в мережі громадянського суспільства та їх подальше використання, підсилене формуванням парамілітарних організацій, які стали новим інструментом рекрутування членства та симпатиків.

Література

  1. Lipset S. Political Man: The Social Bases of Politics. – New York, 1960. – 608 p.
  2. Winkler H. Mittelstandsbewegung oder Volkspartei? Zur sozialen Basis der NSDAP // Schiedler W. Faschismus als soziale Bewegung. – Hamburg, 1976, S.97-118.
  3. Bendix R. Social Stratification and Political Power // The American Political Science Review. – Vol. 46. – No. 2. – P. 357-375.
  4. Mühlberger D. The Social Basis of European Fascist Movements. – London: Croom Helm, 1978. – 356 p.
  5. Tyrell A. Führer befiehl…Selbstzeugnisse aus der “Kampfzeit” der NSDAP. – Düsseldorf: Droste Verlag, 1969. – 403 S.
  6. Kater H.M. Zur Soziographie der frühen NSDAP // Vierteljahreshefte für Zeitgeschichte. -1971. – B.19. – S.124-159.
  7. Kater H.M. Generationskonflikt als Entwicklungsfaktor in den ersten Jahren der NS-Bewegung vor 1933 // Geschichte und Gesellschaft. – 1985. – Nr.11. – S. 217-243.
  8. Kater H.M. Studentenschaft und Rechtsradikalismus in Deutschland 1918-1933. Eine sozialgeschichtliche Studie zur Bildungskrise in der Weimarer Republik. – Hamburg, 1975. – 230 s.
  9. Heberle R. Landbevölkerung und Nationalsozialismus. Eine soziologische Untersuchung der politischen  Willensbildung in Schleswig-Holstein 1918-1932 // Schriftenreihe der Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte. – Stuttgart. – 1963. – Nr. 6. – S. 160.
  10. Douglas D.M. The Parent Cell: Some Computer Notes on the Composition of the First Nazi Party Group in Munich, 1919-1921 // Central European History. – 1977. – Vol.10. – p. 55-72.
  11. Mann M. Fascists. – New York: Cambridge University Press, 2006. – 429 p.
  12. Bennecke H. Hitler und die SA. – München: Günther Olzog Verlag, 1962. – 230 S.
  13. Orlow D. The History of the Nazi Party: 1919 – 1933. – Pittsburg: University of Pittsburg Press, 1973. – 552 p.
  14. Longerich P. Geschichte der SA. – München: Verlag C.H. Beck, 2003. – 298 s.
  15. Maser W. Die Frühgeschichte der NSDAP. Hitlers Weg bis zu 1924. – Bonn: Athenäum, 1965. – 524 S.
  16. Suzzi Valli R. The myth of squadrismo in the fascist regime // Journal of Contemporary History. – 2000. -Vol.35. – p.131-150.
  17. Reichardt S. Faschistische Kampfbünde. Gewalt und Gemeinschaft im italienischen squadrismus und in den deutschen SA. – Köln-Weimar-Wien, 2002. – 814 S.
  18. De Felice R. Mussolini il fascista. Vol. I. La conquista del potere 1921 1925. – Turin: Giulio Einaudi, 2001. – 312 p.
  19. Clark M. Modern Italy, 1871 – 1982. – Longman: London-New York, 1984. – 488 p.
  20. Cavandoli R Le origini del fascismo a Reggio Emilia. – Roma: Editori Riuniti, 1972. – 298 p.

Юрій Михальчишин

Версія для друку Версія для друку

Відгуків: 11

  1. Чорний:

    Друже, як завжди. Ґрунтовно, аргументовано, підкріплено матеріялами.

    Цим вигідно видрізняєтсья від потоку свідомості різних схиблених, який часто трапляється в різних контраверсійних статтях.

  2. Нахтігаль:

    Дякую!

  3. Фігурист:

    Дякую авторові за цікаво статтю!

  4. haidamaka:

    де ти береш ті джерела?

  5. Нахтігаль:

    Варую. 🙂

  6. Сергій Лис:

    Проти лівачків буде хороший аргумент.

  7. Іван Бодхідхарма:

    На що ви натякаєте?(Високий відсоток студентів серед учасників організаційного опитування свідчить про більш вагому роль студентства в фашистському русі)

  8. Терорист:

    Блискуче! Ще одна біла пляма зникла.

    П.М. Колонка коректора 🙂

    1. відсутність територіального проникнення впівнічні регіони
    2. в період січня 1920-липня 1921 року
    3. після відновлення діяльності NSDAP у 1925 роців структурі
    4. За даними Кейтера, 53,7% всіх, хо вступив до NSDAP
    5. Утримуючи генетичний зв’язок з “добровольчними корпусами”
    6. всього-на-всього 3,8%, що виглядає жостатньо неочікувано
    7. та відносно вищим рівнем жіного членства NSDAP
    8. італійський фашизм на ранньому етапу своєї організаційної
    9. що розвинуті аграрні райони (незалежно від того, чхарактерні великим землеволодінням
    10. Обидва міста була університетськими центрами

  9. Нахтігаль:

    Терористу вкотре велике спасибі.

    Бодхідхармі особисто – фраза означає наявність більшого відсотка студентів серед фашистів, аніж серед націонал-соціалістів.

    Превід.

  10. nezgoda:

    haidamaka-hto shykae toi znahodit ia studiyu naz-sozializm bagato rokiv se edina forma vihodu ukrainu z bolota y iakomu vona e.ale yse odno mu peremojem slava ukraini hail hitler

  11. nezgoda:

    klasichnii-NAs-Sosializm e aktyalnum i zaras ale chas ne stoit na misti neobhidni dopovnenia z novim chasom zmisnit fyndament idei i dopomoje molodi novoi hvili yziate na svoe ozbroennia

Залишити відгук




 
Хмарка тем
cтецько ідея нації інша європа бандера бойко геббельс друга світова коновалець липа маланюк мартинець міхновський наші нахтігаль оун ольжич онацький паволіні пеленський розбудова нації розенберг рьом снпу соціал-націоналізм сціборський січові стрільці теліга чин шпенглер штикало штрассер юнгер агітпроп антисистемна партія більшовизм ван ден брук герої журналістика класики консервативна революція культура марат мистецтво націонал-соціалізм націоналізм неофашизм ностальгія першоджерела протестний рух путч революційний націонал-соціалізм революція регіоналізм релігія робесп'єр соціал-націоналіст соціальність соціалізм теорія третій шлях український погляд фашизм футурологія штурмовики історія
Ватра, 1933-2017

Матеріали сайту є вільні для розповсюдження за умови посилання (для мережевих ресурсів - гіперпосилання) на джерело: www.vatra.cc

Електронна скринька редактора: redaktor [з] vatra.cc

Експорт (RSS): дописи та відгуки

Календар
Травень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031