Євген Маланюк. “Наступ мікробів”

Націонал – революційний часопис. Дискурс Ватри – це відгомін руху маршируючих колон, які готуються до рішучого штурму та Великої Пригоди. На горизонті дня сьогоднішнього – Українська Реконкіста, завтра небокрай освітять вогні Європейської Революції, післязавтра ми перевертатимемо Всесвіт.
 
Ватра. Націонал – революційний часопис
 

Євген Маланюк. “Наступ мікробів”

Клітини і мікробиЗабагато маємо нині явищ, що псують нерви, і лише свідомість заховати їх міцними, змушує редукувати коло спостережень до речей засадничих.

Біда не в тім, що в нашій, далекій від веселощів, дійсності існують молоді і немолоді люди, що культивують в святій простоті оті анахроністичні “парижі” (в каварні “Деляпе” [1]), що з пафосом наївно-щирого снобізму деклямують про “нове” (!) мистецтво, що з натхненням, вартим ліпшого призначення, майструють екзотичні монографії, що творять якийсь підозріло-безжурний світик (щось середнє між циганським табором і жидівським містечком), світик, де існує система своєрідних канонів і критеріїв та не менше своєрідна ієрархія вартостей. Біда не в тім. І не такі болячки перебула історія нашої культури. Що ж значать в порівнянні з ними ці дрібнички? А, зрештою, десь же мусять находити собі вихід продукти розкладу, неминучі в органічнім процесі життя.

Та є одне засадниче “але”, що змушує тривожно зупинитись на цьому явищі.

Воно – не лише в нас. Воно – “міжнародне”. Деінде воно вже кінчається, деінде осягає зеніту. Ще донедавна здавалося, що ця відворотна хвиля спізнілого декадансу омине наш острів зовсім і нове літературне покоління встигне перейняти й вдержати полум’яну естафету історичної тяглості.

Та, саме в моменті передавання, як це не раз уже траплялося в нашій традиції, рука того, хто давав, заклякла в смертельній конвульсії, а того, що мав взяти, показалася заслаба. Так цілий доробок винятково-напруженої й у виняткових обставинах доконаної праці духа – завис у повітрі. […]

Отоді-то й з’явився зроджений з цвілі й мокроти дрібний біс підозрілого модерну. А за ним, не для всіх, звичайно, зрима, витягається довготелеса тінь знайомої Постаті, що спеціально полюбляє саме такі періоди історії.

Мікроб яко такий, звичайно, дрібниця.

Але та змова мікробів, той наступ мікробів, що розповзлися по Європі й наповзають далі наслідком гниття совєтського бронтозавра і наслідком повсякчасного і повсюдного мордування органіки життя, самого bios’у існування, – то не дрібниця. То – смертельна небезпека для організмів прожертих історичними хворобами, расово неуконстатованих, національно не випростуваних, врешті тих, яким історія заощадила попередньої школи “середньовіччя”, а географія приспала “ґотичні” інстинкти.

Не все наведене, на щастя, відноситься до нас. Де в чому, наприклад, в нашім безприкладнім кількатисячлітнім расовім здоров’ї, – можемо бути цілком безпечні. Це – не все, хоча це й головне: недарма народи, загрожені культурно й духовно, чіпляються, як останнього рятунку, – раси. Отруїти нас надовго або глибоко – жодна отрута не здолає, – найближчий приклад – історія з так званим “українським комунізмом”. Та, зате, брак дечого іншого змушує нас до особливої чинної обачності, до повсякденної духовної гігієни і психічної профілактики. Без дотримування їх грозитиме новий період національного анабіозу, новий історичний антракт.

Це, саме, література є тією областю, де передусім скупчуються центри національного здоров’я.

Малоросійські нахили, своєрідні духовні лінощі, зловісні й не до кінця переборені гоголівські комплекси, обважнілий розум, що традиційно “спізнюється”, і ослаблені рефлекси, – все це спокушує, як об’єкт коли й не легких перемог, то, бодай, експериментальних досліджень на тему “витривалості матеріалу”.

І тут різноґатункові мікроби, різноманітні-різнокольорові біси й бісики, якими б мікроскопічними вони не були, відіграють свою помічну роль. Не якістю – то кількістю, не блискуче – то напевно, не безпосередньо – то збоку, не в певнім напрямку, то створенням відповідної атмосфери, “клімату”, “milieu”… Не совєтським хлороформом, так псевдоєвропейським “міжнародним” кокаїном “модерну” та “паризькості”.

В непевних сутінках доби, в її млах і випарах, “поки сонце зійде”, їх отруйна для спарглих легкої слави Танталів “роса”, коли й не “виїсть очі”, то поважно ослабить зір. Зрештою, більшого від мікробів і бісиків ніхто й не вимагає.

Атмосфера ж і клімат (з огляду на час і місце), розуміється, – винятково сприятливі для “європеїзації” й “умодернення”. […]

Доба – переходова. Етап – переломовий. Ґрунт – не зміцнений. Літературна спадщина – не засвоєна й не забезпечена. Почуття історичної відповідальності за дальшу долю тієї спадщини – не вкорінено. І все це – в атмосфері заповітреній і заповітрюваній далі, в якій снуються сумнівні постаті і речі, нездемасковані й некаральні. […]

Отож, бувають такі періоди історії і такі народи, які, хоч-не-хоч, мусять бачити – далі і гостріше, відчувати – сильніше, чути – тонкіше, словом, бути чуйним – не бійтесь цього слова – форпостом на плацдармі ідей, на війні духа. Власне такою війною охоплений нині цілий світ, а найтрагічнішої виразності набирає вона на українських теренах. Вислід її означить ту чи іншу цілком конкретну ситуацію. Цей духовний, але тим не менше цілком реальний характер цієї війни не тільки змушує українську культуру та літературу до максимальної участі в ній з максимальним же моральним напруженням, але й розгортає перед нею цілком реальні перспективи. Коли життя нації зредуковане до справ духовних, коли воно не може рости в ширину й довжину, нічого іншого не залишається, як рости вгору, як перегрупувати національну енергію і скупчити її в царині духа.

На цім полягає нині історична відповідальність української літератури.

Хай ті, кому це подобається, культивують у себе плитку поточну моду. Хай гіпнотизують себе “соціальними” екзотиками і насолоджуються східними солодощами. Хай підлягають чарівній флейті факірів і впадають у транс від муринського джазу й совєтських фільмів. Хай собі й далі “репортажують” функції й запахи власних залоз і думають при тім, що творять “нове” мистецтво. Хай собі уважають Кафок і Джойсів, Еренбургів і Авдєєнок за сучасних Гомерів і Шекспірів. Хай, врешті, поглиблюють свій мистецький атеїзм і механістичний матеріалізм, аж дійдуть до розважань над сексуальним життям молекул і проповідей “свідомого материнства” серед хемічних первнів і логарифмів. Для сильних це буде скороминуча хвороба, для слабих – вигідний спуск у небуття. […]

Без морального напруження, без творчого вогню, без ґотичної скерованості до Отця всякої творчості, без віри – твору не буде. Буде – бездушна й бездиханна мертвечина, шматок неорганізованої духом, і, значить, неопанованої формою хаотичної матерії. Або, коли автор робиться резонатором Духа Тьми, – щось ще гірше.

Власне, в негації або забутті цього догмату й полягає так звана криза сучасної літератури й мистецтва, що є “інтернаціональні” і есперантивно-жаргонові, а передусім безбожні в найстрашнішому значенні цього поняття: “творці” їх не вірять у творчість і воліють бути роботами в області, де робот не має що робити.

Не маємо права на цю “кризу” покликатися і все нею виправдовувати. Мусимо дивитися поза сьогоднішні обрії і крізь туман доби, пам’ятаючи, що “криза”, себто антракт морального паралічу, період імітацій, акторства, шахрайства і шулерства (не лише в літературі) – минеться, розвіється, зі всіма блудними вогнями “звізд”, з метеорами тимчасових авторитетів і марних слав, з модами й снобізмами, з цілою системою здрібнілих критеріїв і гнилими риштованнями штучних ієрархій.

В нещаднім світлі майбутнього не допоможуть дотеперішні захисні кольори, що ними поки що маскують, нівелюють і “інтегрують”. Очі всіх тоді ясно побачать і розрізнять, де – бронза, а де гній.

1935

Маланюк Є. Наступ мікробів // Книга спостережнь. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – с. 157-165.

Примітки

[1]. Відома львівська богемно-гламурна кав’ярня міжвоєнного часу, контингент відвідувачів якої складали різні люди – від Дмитра Донцова до членів КПЗУ, від художників-артистів до шукачів пригод. Знаходилась навпроти пам’ятника Міцкевичу, будинок 6/7 (нині – нічний клуб “Спліт”).

Про автора: Євген Маланюк (1897 – 1968) – соціал-націоналіст, бойовий офіцер української армії, учасник Першої світової війни (штабс-капітан) та Національної революції 1917 – 1920 років, класик української поезії ХХ століття. На еміграції жив у Польщі та Чехословаччині, з 1949 року – в США.

Версія для друку Версія для друку

Відгуків: 14

  1. haidamaka:

    Бактерії походу лишились, тіки от нових Маланюків нажаль нині немає 🙁

  2. Терорист:

    Бактерії не лише залишилися, але продовжують мутувати та набувати нових страхітливих форм. І мутують вони не завдяки природнім процесам, але під пильним оком всім відомих світових “мікробіологів”. Чи міг Євген Маланюк уявити собі, що мікроби з площини мистецтва, літератури, музики, кіно і т.п. настільки абсорбуються людською спільнотою, що змінять світогляд не лише гламурної богеми, але і плебсу…

    Щодо відсутності Маланюків, то дозволю собі не погодитися з шановним Гайдамакою. Вони є. З одним з них ми знайомі особисто 😉

  3. БІЛИЙ:

    Чудово! До речі якби я “віднайшов” ці геніальні думки Маланюка швидше, то неодмінно б використав їх у своїй дипломній. А це уривочок до теми із моєї роботи:
    “Мистецтво заради мистецтва” – стверджують палкі прихильники повної свободи у всьому! Це зрозуміло, адже ці новітні «культурологи» і не мислять по-іншому, для них людина існує лише заради себе, для них немає нічого вищого за біологічні почування, вони ладні паплюжити високе заради низького, ба, більше того, вони ламаючи тисячоліттями набуте старе – ставлять на його місце гидку пародію на цінне нове. Література стає прерогативою не справжніх майстрів, а всім кому заманеться, стає не уособленням високого, а «писаниною буденщини», яка йде за бажанням маси. Коли б Маланюк жив у наш сьогодні, напевно б об’єкт його критики – тодішня модерна література здалася б йому еталоном культурної досконалості, та естетичної краси. Адже із тих часів література настільки духовно деградувала, що необхідно не один десяток «палких» Маланюків та Донцових, щоб вистачило критики на неї усю. Дослідження сучасного культурного процесу потребує інколи вивчення психічних відхилень у деяких його представників.

  4. Терорист:

    А ось і ще один майбутній Маланюк 🙂
    Білому +1

  5. БІЛИЙ:

    Яскравим прикладом дегенеративності сучасного мистецтва є такий собі “педераст слова”, рідкісне на вигляд хуйло Ульянов, разом із своїм сайтиком proza.com.ua. Це чмо так і напрошується, щоб “люди доброї волі” намалювали на його морді “постмодерне кровоспускання”. До речі я сам з радістю б долучився до цього високоестетичного процесу!

  6. БІЛИЙ:

    2 Терорист
    Дякую! Ось ще думки Донцова, які не будуть зайвими:,,Ці автори почали приноровлюватися до вульгарного смаку голоти. Їх головними темами стали два Фройдівські інстинкти – убивство чи самогубство і секс, в усіх своїх формах збочення і розгнузданоти. Мистецтво тих авторів звело себе до ролі симулянта плотських апетитів, знаряддя розваги, забави й відпруги,чи навпаки лоскотання втомлених нервів, до ролі аптечних таблеток чи кокаїни. Таке мистецтво знизилося до ролі кафе-шантанної ,,літератури” або обсценних світлин…Герої цієї літератури – це дегенерати Сартра, Саган, Пруста. Так, як героями життя для них є ,,босяки, батяри”… Їх життя є тематикою плебейської літератури сучасности, з їх нагодами і пригодами, з їх єдиним ідеалом – ,,пережити, перетривати, перетерпіти”, а де треба – ,,спідлитися”.

  7. Іван Бодхідхарма:

    Ось що мене вразило!Все про нас , все наче сказано в цей самий день. Це слова пророка – Доба – переходова. Етап – переломовий. Ґрунт – не зміцнений. Літературна спадщина – не засвоєна й не забезпечена. Почуття історичної відповідальності за дальшу долю тієї спадщини – не вкорінено. І все це – в атмосфері заповітреній і заповітрюваній далі, в якій снуються сумнівні постаті і речі, нездемасковані й некаральні. […]

    ( розмістив в газеті Воля ,розділ культура.)

  8. Нахтігаль:

    БІЛИЙ, цікаво, чи рідкісне хуйло Ульянов не буває гостем розмаїтих псевдолітературних шабашів, які проходять на території нашого славного міста?

    Якби Маланюк познайомився з його “творчістю”, то навіть відвідини нічного клубу “Спліт” навряд чи справили б на нього більше враження….

    До речі, джерела свідчать, що Донцов неодноразово і з успіхом роздавав нехорошим людям в кафе “Де Ля Пе”….

  9. БІЛИЙ:

    100% Нахтігаль про “Спліт” і Маланюка жжош не по дитячому!
    А от щодо цього цього екземпляра Ульянова(сам Ленін напевно відхрестився б від нього), то справедлива рука соціал-націоналізму неодмінно звершить правосуддя і “сили темряви” будуть покарані. Стежим за афішами…

  10. Терорист:

    Ця тварина Ульянов, виявляється, народилася у Львові.
    А ось за такий “шедевр”, розміщений в його ЖЖ за адресою http://dadakinder.livejournal.com/845525.html він своє отримає…

  11. БІЛИЙ:

    2Терорист
    Це просто пздц і що найцікавіше, це одне із найбезневинніших його творінь. Львів народжує як геніїв так і дегенератів! Отримає неодмінно…

  12. Рен:

    На жаль, отримає мабуть не скоро, він втік в “політичну еміграцію” в Європу бо тут його б”ють по морді і перешкоджають “культурній діяльності”.

  13. доц. Надя Гуркало:

    [26.12.2010 19:01:58] Юля: Пробач за те,що я змовчала
    За те ,що плакала в душі
    Пробач мені що я кохала,
    за те ,що вірила тобі.
    Пробач за те,що я любила
    За те, що мрією жила.
    Пробач мені, що не зуміла
    Тебе забути як вона.
    Пробач за те,що довіряла,
    За те,що мучилась не раз.
    Пробач мені, що не сказала-
    Що я кохаю довгий час.
    Пробач за те, що я сумую
    за те, що в серці бережу.
    Пробач мені що гірко плачу.
    Пробач за те що я ЛЮБЛЮ

  14. доц. Надя Гуркало:

    Напевно, можна погодитись з маланюком щодо так званого, наступу мікробів, і хоча я особисто не спримаю його повчань, та проье в дечому він прав, ось нещодавно я була на одній львівській виставці, і мене вразило жахіття сучасного укр. мистецтва. Очевидно , що замислитися відвідувача, запрошує тематична виставка “Самотність-Присутність”, що охоплює живопис, скульптуру, відео, анімацію та соціальну фотографію зі Львова, Берліна та Нью-Йорка.
    Як не дивно на виставку “Самотність – це присутність”, потрапила цілком банально – змушена була відвідати її з групою. Та коли я зайшла у цей підвальне приміщення, то мене одразу оточили жахливі думки. Як сказала на початку екскурсовод
    , її слова – це не слова великого знавця естетики, а слова людини, яка уже багато років намагається слухати серця інших людей. І справді, низка висловлювань Оленки, напевно, розсипалися б під натиском концептуально обґрунтованих аргументів фахового мистецтвознавця, а проте сказане нею дає можливість замінити глухий кут на новий простір тим, хто вагається з формулюванням для себе цінності людського існування. І тому, Оленка, милий наш гід цього “мистецького шабашу”, досить люб’язно і мило розповідала, злагоджувала так би мовити “гострі кути” першого враження. “Та, проте перше враження завжди правильне”, – мовить китайська мудрість, і таки буде слушним при-слухатись до східної мудрості.
    З її екскурсу я дізналася, що цей проект здійснюється у співпраці трьох організацій: “Дім Серця” (Points Coeur) – місіонерської організації на католицьких засадах, академічної фундації “Центр міської історії Центрально-Східної Європи” та Фундації сучасного сакрального мистецтва “Symbolum Sacrum”, за підтримки міжнародних дипломатичних та підприємницьких організацій.

    Сама ж виставка порушувала ряд карколомних проблем, що побутують у нашому зачерствілому суспільстві: самотність, байдужість до ближнього, існування чи виживання в так би мовити здоровому суспільстві людей з обмеженими потребами тощо. І водночас підкріплювала зацікавленість глядача божевільними полотнами у стилі крайнього абстракціонізму та примітивізму, фотографіями з реабілітаційних центрів “Лярш – Ковчег”, а саме зроблені волонтерами “Дому серця” у Львові, Берліні, Нью-Йорку та волонтерами львівського центру духовної підтримки осіб з особливими потребами “Емаус”. Вони також зосереджені на моментах усамітнення людей, що дає змогу заглибитись у їх насичений і неординарний світ.
    “Самотність – це присутність проблеми відчуження”, oсь так лаконічно і доволі абстрактно можна описати виставку “Самотність-присутність”, яка вже кілька тижнів вона триває у львівському центрі міської історії Центрально-Східної Європи на . вул. акад. Богомольця, 6 .
    Для когось можливо – це привід оцінити цікаві мистецькі новинки, а для інших – місце, як для мене отримання ще однієї дози самотності, адже “тіло – знаряддя душі, а душа – знаряддя Бога”, – казав ще (Плутарх), тому напевне картина – це зброя, що покликана вражати розум, душу, а не лише слугувати окрасою житла.
    Традиційна розмова про мистецтво, це, за великим рахунком, розмова про красу. І особисто для мене, коли промовляють поняття мистецтво, я одразу згадую мистецтво Древньої Греції, Риму, готику, Ренесанс, бароко, класицизм і багато стильову епоху ХІХ ст. Адже мистецтво – втілення краси, ще Арістотель казав: “мистецтво довершує те, що не змогла довершити природа”.
    Так, звісно мистецтво – це набагато більше, ніж просто висловлення краси. Це, перш за все, вияв того, ким я є сам. Це спроба розуміння сьогоднішніх реалій, розуміння, що я є усередині себе. Можу відкрити свою самотність. Можу зрозуміти, наскільки моя особистість надломлена, травмована. Можу зрозуміти, наскільки маю бажання кричати. Наскільки маю бажання бути врятованим…
    Якщо митець вкладає свою душу у твір, вкладає страждання, мрії, дає усе, що може дати, яку ж тоді має мати ціну його твір? Мабуть, це має коштувати стільки, скільки і його особистість. Ми не можемо і не маємо права дати ту ціну.
    Можемо вважати, що мистецтво для нас як друг. І твори мистецтва нам даруються. Вважаю, що у сьогоднішньому суспільстві, де головним є ефективність і продуктивність, де ми хочемо щось творити, ті, в кому ми маємо найбільшу потребу окрім вчителів духовних, це є митці. Вони нам нагадують, для чого створена людина. Людина, перш за все, створена для безкорисливості. Це те, про що безперестанку нам говорить дружба. Дружба без безкорисливих дій, безкоштовних, без добродійності, не є справжньою дружбою.
    Я можу зрозуміти, що малюючи невидиму самотність, автори своїми роботами роздумують над самотністю людини, самотністю Бога, самотністю людини і Бога укупі. Але я не можу зрозуміти чому їхнє бачення проходить через призму потворності?
    Побутує думка, що митець – це людина, яка може стати беззахисною перед реальністю. Але, ж навмисне спотворення реальності – чи це не є найбільшим злом? Для чого нівелювати красу? Адже, потворне на мою думку ніколи не спонукатиме до дій. Навпаки ці фотографії з реабілітаційних центрів набагато вагоміші. Ось наприклад фото Зобр Галини, в образі ангела (з фонду “Віра і світло”). Чи робота “Мрійники” (Лярш-Ковчег”), тут існує Люба. Яка рада, що вона діє, вона живе. Це вражає, адже це ніби свідчення того що серед нас є ті котрим потрібно допомогти.
    Інша якість – необхідність дати себе. Оскільки немає дружби без певної самопожертви. Немає мистецтва без пожертви. Митці – це часто особи, які багато страждають. Мене це змушує подумати про монахів. Думаю про монахів, бо їх дружба є універсальною. Кожного разу розуміють, що те, що роблять, мають робити усе більше і більше. Кожен раз мають відірвати щось від себе, щоб дати більше і більше. Як і монахи, митці більшу частину свого часу живуть дуже бідно. Вони часом продають картини дешевше, ніж коштувало полотно.
    Митець є тією особистістю, яка розривається між красою, величчю і могутністю тієї реальності, яку бачить і приниженням свого творіння.
    Твори мистецтва – більше, ніж просто твори. Вони наші друзі. Усією своєю присутністю, своєю тихою дівочою красою, Оленка прикрашувала цю вакханалію потворних, я би сказала жахливих робіт українських митців, і оправдовуючи їх , вона постійно апелювала на духовні пошуки митця, на його становлення, на віднайдення чогось сакрального у наших душах. Можливо і права східна мудрість щодо, того, що важче зобразити Бога чи півня. Відповіддю до якої є півня, бо Бога ніхто не бачив. Та проте ці митці посягнули не тільки на “Бога, котрого ніхто не бачив”, але й на “півня”, що оточує нас. Візьмемо для прикладу полотно Наталки Сацик “Небо” (триптих) – це небо зображене в якихось сірих, бурих, білих тонах. Усе небо – риски, крапки тощо. Ні справді це дуже моторошна картина.
    Усі ці митці були запрошені тією ж фундацією Symbolum Sacrum та “Домом серця” (Оленка пояснила, що ці роботи пропонують два способи пізнання чи то своєрідного пошуку присутності: “уява і сумнів” та “лабораторія і факт”.
    Напевно, що лабораторні роботи представляє ужгородський митець Руслан Тремба. Як мені пояснили це він розміщує в залах ряд слідів, відбитків чиєїсь ноги на опісля закам’янілій землі. Це “і є уособлення Хресної ходи”.

    w

    Особисто у мене склалося неоднозначне враження від побаченого – це була якась суміш звичайної відрази з розчаруванням. Наприклад, у проекті з 8 картин “Кров” він максимально наближується до місця, де з тіла Ісуса на хресті починає витікати кров. Оленка пояснила, що цим автор наче підказує, що ми не можемо до кінця побачити, а, отже, пізнати в повноті таємницю розп’яття. Нехай, але якщо не знати і просто звичайно глянути на це полотно, то складається враження, що це двері, а це червоне – дверна клямка, де тут кров Христа? Де його муки?
    Існує на мій погляд взагалі огидна, брутальна картина Тремби “Іван Хреститель”, – – чесно, це навіть не мазанина, це знищення усього святого, сакрального, усього хорошого. Це відкрите вульгаризування сакрального, нівелювання тисячолітньої іконописної традиції.Це злиття божевільної фантазії з огидними реалями.
    Мені теж пояснили, що Руслан Тремба також уприсутнив на виставці Юду. Добре нехай Юда є прикладом того, що відокремлення від людей і від Бога несе в собі самотність у негативному її прояві, як смуток, породжений відчуттям відкинутості. Існує повішаний білий скелет, обрамлений чорними дошками, що десь натякають на небезпеку повної ізоляції. Але ця картина справді лякає у своєму безумстві – це ніби крик хворого митця, який волає про допомогу.
    Митець є дуже чутливою особистістю. Це хтось, хто озвучує усі хвороби існування. Це хтось такий, хто намагається не зачерствіти. Хтось такий, хто не хоче закривати ні очі, ні вуха, а навпаки намагається їх широко відкрити, щоб добре зрозуміти світ, і відтворити певний досвід, який він переживає.
    Ця особа стає фахівцем людського життя. А ми, як свідки цього мистецтва, мусимо прийняти, що ми є частиною цього мистецтва. Погодитися, що дивлячись на скульптуру, яка має дивну форму, одночасно є трохи цією скульптурою. Слухаючи уривок музичного твору, який є не цілком мелодійним, зрозуміти, що, можливо, музика власного серця теж не є цілком гармонійною.
    Існує інший погляд православної авторки Наталки Сацик. ЇЇ полотна, не настільки жорстокі, вони майже нічого конкретного не втілюють. “Святе те, що безособове”, – підпис, що засвідчує її 10 невеликих полотен. Нехай тек, але якщо немає конкретики, особовості чи це можна вважати мистецтвом? Адже, що робить полотно шедевром? Хіба одні символи і підтексти? Ні саме реалія.
    Олена Смага, мабуть найтолерантніший митець цієї виставки. Вона хочаби додала барв у свої полотна, все ж таки їй притаманне відчуття любові, миру тощо Усе в неї базується на якійсь духовній підтримці, навіть Христа на “Молитві про чашу” підтримує ангел. Тут Христос втілює людську слабкість. Її полотна є фактично анонімними, образ “Самотність у Христі”, де Павло наслідує Христа не тільки вчинками, але й зовнішньо.Вони існують в одній площині, в одному світогляді.
    Завершує усю експозицію “Голгофа” Руслана Тремби – це образ одинокості людинив світі, Голгофа – це нетільки місце розп’яття Месії, це знищення усього найкращого в кожному з нас. Знищення людини.
    Нещодавно мене запитали, чому я люблю мистецтво. Спонтанно я відповіла, що мабуть, не саме мистецтво я люблю. Я люблю не саме мистецтво, не самі по собі твори, не самих по собі митців, а щось, що є вищим за це все, що робить твори мистецтва безцінними.
    Самотність митців дозволяє їм дати велику частину себе як вияв в дружби іншим людям. Вони самотні для того, щоб інші були менш самотні. Вони є бідні, щоб інші були менш бідними. Мабуть, живуть у бідності своїх майстерень, щоб інші жили в красі і величі творів мистецтва.

Залишити відгук




 
Хмарка тем
cтецько ідея нації інша європа бандера бойко геббельс друга світова коновалець липа маланюк мартинець міхновський наші нахтігаль оун ольжич онацький паволіні пеленський розбудова нації розенберг рьом снпу соціал-націоналізм сціборський січові стрільці теліга чин шпенглер штикало штрассер юнгер агітпроп антисистемна партія більшовизм ван ден брук герої журналістика класики консервативна революція культура марат мистецтво націонал-соціалізм націоналізм неофашизм ностальгія першоджерела протестний рух путч революційний націонал-соціалізм революція регіоналізм релігія робесп'єр соціал-націоналіст соціальність соціалізм теорія третій шлях український погляд фашизм футурологія штурмовики історія
Ватра, 1933-2017

Матеріали сайту є вільні для розповсюдження за умови посилання (для мережевих ресурсів - гіперпосилання) на джерело: www.vatra.cc

Електронна скринька редактора: redaktor [з] vatra.cc

Експорт (RSS): дописи та відгуки

Календар
Липень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31