Сціборський про фашизм

Фашизм

Видатний теоретик інтегрального українського соціал-націоналізму Микола Сціборський (1897 – 1941) у класичній праці “Націократія” присвятив вивченню феномену італійського фашизму окремий розділ, зміст якого ми передруковуємо для ознайомлення:

Фашизм – це насамперед ідейна й духова реакція на стан сучасности, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм.

Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціялізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріялістичною концепцією та неприродніми інтернаціональними утопіями. У цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітизування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.

Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціялізм – матерію (історичний і діялектичний матеріялізм), то фашизм свою філософію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), як рішаючих чинниках історичного розвитку.

Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) усіх звязків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі за завдання обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих уже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціяльних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, – ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болюче б’ють комуно-соціялізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує звязок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціялізму. Вростаючи своїми світоглядовими й політичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого – фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.

Так демократія скристалізувала сучасне поняття національности, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріялістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи в його життєве здійснення, свою волеву потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріяльного прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціяльний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і в наслідок цього опинилася в хаосі соціяльно-клясової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціяльного погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо й у інших виявах фашизму.

Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього – це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю, як механічний збір відповідної кількости індивідуумів, звязаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духову, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчости цілих поколінь – умерлих, живих, ненароджених, – що звязані між собою нерозривно. На розвиток нації впливають не так матеріяльні умови, як насамперед прояви її збірної волі, її духова активність. Відношення громадянина до нації повинно обумовлюватися його ідеалістичним намаганням віддати їй максимум праці, сил і жертв, аж до самовідречення включно.

Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм утотожнює її з державою, як тією формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Відношення державних націй між собою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, лише улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього – цього признання імперіялізму, як вирішального середника існування й розросту власної держави-нації, що її фашизм хоче бачити могучою та величньою. Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об’єднує навколо спільного національного ідеалу всі соціяльні прошарки нації, кидаючи гасло: нація й держава понад кляси й партії. Цей його всенаціональний і надклясовий принцип в основі заперечує режим політичної демократії, з пріоритетом її часткових партійних інтересів, як також апологетику внутрішньої соціяльної боротьби та інтернаціоналізму комуносоціялістичної доктрини.

Одначе, фашизм здає собі справу з того, що мету сконсолідування цілої нації навколо спільного ідеалу та усунення міжклясових противенств можна досягнути лише при умові унешкідливлення тих антисуспільних факторів, що заложені в капіталістичному устрою. Тому, кермуючись системою капіталістичного виробництва й обміну, він водночас прямує до нівеляції її шкідливих проявів через погодження інтересів праці й капіталу. Цю реформу фашизм перевів шляхом організації соціяльних верств держави в спеціяльні синдикати, що об’єднують відповідні категорії громадян – виробників матеріяльних і інтелектуальних вартостей. Синдикати, відповідно до роду своєї професії (селяне, промислові робітники, торгівці, підприємці, інтелектуалісти і т.д.), об’єднуються в корпорації; від них бере свою назву корпоративний устрій фашизму. Що нового дає для сучасности цей устрій?

Як уже знаємо, оперта на принципах економічного лібералізму, демократія залишила розвиток господарських процесів без організованої контролі. Господарська діяльність у цілості базувалася на приватній властності, ініціятиві та грі особистих інтересів. Свобідна конкуренція витворювала, після загального переконання, якусь “рівнодіючу”, що “сама по собі” узгіднювала розбіжності в інтересах загалу й в ім’я поступу. Так створилося клясичне “стихійне капіталістичне господарство”. Коли ця система могла із користю існувати в початках капіталістичного розвитку, то з бігом часу привела вона до клясових антагонізмів і революційних потрясень. Опанована партійництвом, політична демократія не могла усунути загрозливих соціяльних явищ. Її заходи у вигляді різних законів і норм, що регулювали питання продукції, обміну, інтересів праці і т.д., були лише фрагментами, що виходили не з суцільного, до кінця передуманого пляну, лише з випадкових умов та компромісів тої чи іншої парляментарної кон’юнктури. Як це відбилося на демократії-ми вже знаємо. Її устроєву систему скомпромітовано; демократичні держави станули тереном зажерливої внутрішньої боротьби, коли-то загально-національні інтереси втрачають майже всяке значення.

Корпоративний устрій фашизму, організуючи населення в продукційні синдикати, бере під державну контролю соціяльну й господарську політику країни. Залишаючи основні елементи капіталістичної системи – приватну властність та ініціятиву – він одначе не полишає господарську діяльність населення на волю “гри стихійних сил”, лише намагається її погодити з загально-національними й частковими інтересами, віддаючи пріоритет першим.

Соціяльні відносини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм розвязує не міжпартійною, міжклясовою й парляментарною боротьбою – як це робить демократія – лише методами національної солідарности, що виявляються в узгідненні цілей і співпраці підприємців і працюючих, при верховнім і обов’язковім арбітражі державної влади. Усі соціяльні конфлікти й питання господарської діяльності розвязуються радами дотичних корпорацій при співучасті держави.

Створений фашизмом корпоративний устрій (він зродився з давно вже знаних так зв. синдикалістичних теорій, що їм фашизм надав відповідного до його національних ідеалів своєрідного змісту) є предметом безнастанних провокацій засадничих противників фашизму: демократів, соціялістів і комуністів, що силкуються представляти його, як замаскований “гарними словами національної солідарности” середник визиску працюючих у руках пануючої капіталістичної буржуазії… Слід признати, що власне в цей спосіб розуміють фашизм і різні його… непокликані прихильники, що в різних країнах похо­­­дять із реакційних і ворожих самій ідеї соціяльної справеливости верств так зв. “акул” фінансового,промислового та аграрного капіталу. Наслідуючи назверхні його форми,вони часто – густо приховують свої справжні хижацькі тенденції гаслами “нації, надклясовости й солідарности”, компромітуючи в цей спосіб сам фашизм.

Думаємо, що створена фашизмом соціяльно-господарська система ще не є закінченим ідеалом; до певних її елементів можна підходити й із критичними увагами. Одначе помилкою було б уважати її, як засіб, що стоїть на услугах капіталу для експлуатації трудових мас. Чисельні факти показують, що фашизм з однаковою рішучістю може “вдарити по руках”, як представників капіталу, так і праці, коли ж ті чи другі схильні виявляти пріоритет часткових,особистих інтересів над національно-державною доцільністю.

Історична заслуга фашизму полягає в тому, що в хаосі повоєнних відносин, коли перебуваючи в безчинній летаргії демократію намагався добити комуно-соціялізм для своїх “експериментів” – він спромігся не лише здушити внутрішні руїнницькі сили, але й здійснити свою власну соціяльну систему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому “непротивленню злу” і ворохобництву комунізму – фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки.

Корпоративна система фашизму нерозривно повязана і з його державнополітичним устроєм. Основні ідеї та форми останнього також різко протилежні демократії. Демократія, визнаючи людину, з її вродженими правами й вартостями, за самоціль послідовно дійшла до парляментаризму. Не те фашизм.

Уважаючи краєкутним камінням своєї ідеології націю-державу, він підпорядковує їй у цілості й суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє її вартостей, одначе відношення громадянина до держави будує не на її “вроджених людських правах” (як це робить демократія) лише насамперед на її обовязку перед нацією-державою. Демократія видвигнула гасла: “свобода, рівність, братерство”. Їм фашизмо протиставить свої кличі: “обов’язок, ієрархія, дисципліна”.

Фашизм скептично задивляється на творчі спроможності народніх мас. Останні не є діяльним чинником поступу. Творчість нації визначає та реалізує меншість, що її він називає аристократією духа. Ця провідна меншість своїм ідейним багатством, активністю, пристрастною волею та здібностями творить життя, осягає здобутки, що ними користується цілий нарід. Цій меншості й належать керма в державі. Свою владу вона дістає не на підставі виборчої більшости демократії. Бо більшість – каже фашизм – це насамперед юрба, механічна збиранина одиниць,що сама не знає власних хотінь і користей. Не питати в неї рішень, лише вести за собою для її власного добра – повинна провідна меншість. Логічним висновком цих поглядів фашизму на творчу ролю маси був встановлений ним державно-політичний режим диктатури.

* * *

Диктатура не є для фашизму тимчасовим методом правління; вона заведена, як основний елемент державного устрою. Законодавчою установою фашистівської держави є парлямент, що складається з представників згаданих корпорацій і науково-культурних організацій. Ці установи не мають права вільних виборів, як це бачимо в демократії. Вони лише намічують у певній пропорції кандидатів до парляменту, подаючи їх реєстри на розгляд так званої Великої Ради, що представляє найвищий політичний орган держави. Велика Фашистівська Рада управнена викреслювати небажаних їй кандидатів і заступати їх іншими. Затверджений реєстр кандидатів до парляменту ставиться на всенародне голосування. Населення може голосувати за чи проти цілого реєстру, а не окремих кандидатів.

В ідеї, фашистівський парлямент має реалізувати участь об’єднаного в корпораціях населення в державному управлінню. Фактично він лише реєструє й формально ухвалює рішення Великої Фашистівської Ради. У ближчому часі можна чекати ліквідації цього парляменту, а на його місці, очевидно, стане Національна Рада Корпорації.

Цілою політикою держави кермує Велика Фашистівська Рада; до неї входять провідники фашистівської партії та представники уряду. Таким чином, єдина й легальна в країні партія (всі інші партії заборонені) утотожнюється з державною владою й вона скупчує в своїх руках усе правління. Широко розгалужена, партійна організація охоплює не лише центральний державний апарат, але й владу на місцях, в провінціях. Управління визначається стислим урядовим централізмом, на тлі усунення громадської самодіяльності; фашизм скасував і органи місцевої самоуправи, настановляючи замісць представників самоврядування – державних урядників.

На чолі держави стоїть король. Фактично він виконує лише репрезентативні функції суверенітету, у той час, як вся повнота державної влади перебуває в руках “дуче” – Мусоліні. Це є вождь, що його ніхто не обирав, він сам взяв до рук владу. Диктаторів не вибирають – каже фашизм – вони самі приходять.

Не важко зауважити певні подібності в державних устроях фашизму й комунізму, хоч виходять вони з цілком протилежних і ворожих до себе доктрин. Формальні познаки диктатури виступають у фашизмі ще більш підкреслено, ніж у комунізмі.

Комунізм теоретично заступає принципи влади колективу безклясового (чи вірніше одноклясово-пролетарського) суспільства. Свою фактичну диктатуру він лицемірно ховає під спекулятивною маскою (тимчасовости) і опереткових “рад”. Фашизм натомісць, виразно заперечує владу колективу, будуючи її на принципах монократизму та суспільної ієрархії. Зовнішня схожість обох режимів не управнює утотожнювати їх внутрішній зміст. Диктатура фашизму базується на здорових основах суспільної культури й моралі; вона виростає з тисячолітніх твор­­­чих традицій старого Риму, та, навіть при деяких своїх внутрішніх дефектах, лишається чинником будуючим. Диктатура комунізму заперечує і культуру, і мораль; її зродила стихія вар­­­варського московського нігілізму, що робить її фактором руїни.

Чи має фашизм такі ідейні, суспільні й політичні цінності, що упідставнюють голошену ним місію реформатора нової доби й забезпечують його закріплення на шляхах історії? Відповідь на ці питання треба почати з оцінки його духового змісту та ідей, що ми їх коротко окреслили. Треба зазначити,що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний та суспільно-політичний процес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних (насамперед поневолених і покривджених) народів: це – націоналізм. Сам фашизм, це насамперед націоналізм – любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму. Джерелом його народження є національний інстинкт,національний дух і національна свідомість.

Ворожа постава фашизму до демократії й комуно-соціялізму базувалася спочатку не так на запереченню їх устроєвих кон­­­цепцій, як насамперед їх внутрішнього змісту, що йому фашизм проголосив безпощадну війну. Фашизм відчув, що хворобливий лібералізм, космополітизм, матеріялізм і утилітарний примітивізм нашої епохи загрожують згангренувати духовість і суспільний організм нації, розсаджуючи її з середини. Зроджена колись сама на здоровому національному інстинкті – демократія поступово марнувала свій творчий капітал. Вкупі з соціялізмом вона позначила нашу добу безідейністю, сірою й безбарвною меркантильністю, та тупим своєкорисним анархічним міщанством. Фашизм наново відкриває забутий світ ідей, він апелює до духовости й змагає до морального переродження нації в ім”я її зросту, блага й сили. На місце скептичного релятивізму демократії – він ставить віру й абсолютний світогляд; компромісовості – непримиримість у захисті своїх постулятів; безвідповідальному, претенсійному в домаганнях прав і скупому у виконанню обов”язків, лібералізмові – він протиставить повинність дисциплінованого чину; космополітизмові й інтернаціоналізмові – ідеал власної нації; суспільній та ідейній анархії – внутрішній лад і мир.

Дарма й нещиро жахаються представники демократії та комуно-соціялізму простолінійної безпосередности фашистівських ідей, що їх вони в очах свого примітивно-міщанського оточення виставляють як “зоологічне” страховище й “аморальне” викривлення мети життя та людської природи… Бо оперуючи “високими” гаслами миру, справедливости, братства, рівности й інтернаціоналізму – вони самі своєю практичною чинністю ці гасла перетворили в спекулятивні брехні, в глузування над людиною! Фашизм виявив чесність із собою, коли на місце їх підступних, брехливих фраз, що присипляють чуйність слабших, поставив на порядок дня нашої епохи всю неприховану правду життєвої концепції, що відвічно спирається на чинну мораль, на закони противенств і на право сили.

У цьому пробудженню первородного інстинкту нації, у напруженні її ідей і зактивізуванні її творчих потенцій лежить заслуга фашизму-націоналізму не лише перед власною батьківщиною, але й перед іншими – насамперед поневоленими народами. Для цих останніх свідоцтво творчого духового напруження фашизму й його змагань за життєві ідеали нації, повинно бути незабутнім “моменто” і дороговказом їх власних почувань і чину. Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної привязаности до наркозу демо-соціялістичних забобонів про “мир, згоду, благоденствіє” та інтернаціонали – ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів – бути погноєм для інших!

Поруч з ідеологічними цінностями, фашизм визначає конструктивність його суспільної концепції з її стремлінням до об”єднання цілої нації на зреформованій соціяльній базі. Соціялізм і комунізм, заперечуючи націю, хотіли її розкладати на окремі антагоністичні складники; демократія, хоч і визнає теоретично націю, своїм ліберальним егоцентризмом, соціяльно-господарською безпляновістю та всім устроєвим укладом не погамовує цього розкладу, полишаючи його “внутрішній логіці” життя та випадковим парляментарним кон’юнктурам.

Фашизм станув на правильному розумінні органічности нації, повязаности її окремих соціяльних складників, як тих атрибутів, що необхідні для здорового розвитку цілого національного організму. Не обмежуючись на голошенню цієї засади в теорії, – як ми бачили – і на практиці застосував реконструктивний соціяльно-господарський плян, опертий на співпраці клясів, позапартійності й корпоративнім устрою. І хоч цей плян ще не дійшов свого остаточного завершення, хоч, можливо, зазнає він у свому дальшому розвитку певних змін, то до його ідей і устроєвих принципів належить застосуватися з найбільшим співчуттям і прихильною увагою. Слід сподіватися, що головні – випробовані часом, досвідом і обставинами його елементи стануть основою для дальшої соціяльно-господарської реконструкції нашої епохи.

Дещо відмінне становище належить зайняти до державно-політичного устрою фашизму. Як вже згадувано, диктатура для фашизму не є переходовим етапом. Вона є стабільним елементом устрою та випливає з певних рис фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці – вождя, і провідної меншости, при одночасовому недовір”ї до будучої ролі народніх мас. Провідна еліта творить і наказує; маси виконують і повинуються – така формула фашизму. Засадничому розглядові проблеми диктатури ми ще присвятимо окремо увагу. Тут лише зазначуємо, що відкидаючи з найбільшою непримиримістю устрій політичної демократії, визнаючи впливи диктаторського правління в певних обставинах, і засадничо заступаючи устійнені принципи авторитарности нормального державно-політичного режиму – ми водночас задивляємося на деякі засади диктатури фашизму з певною критичністю. Перманентна диктатура з правила схильна позначати життя надмірним урядовим етатизмом і витворювати культ своєманітної “поліційної держави”, що гальмують розвиток суспільства та індивідуальности. Гадаємо, що цих прикмет не позбавлений і устрій фашизму. Щоправда, власне цей його устрій скріпив Італію та підніс її авторитет на небувалу височінь. Одначе, не слід забувати, що в сучасному наростанні потуги фашизму ми якраз обсервуємо початковий (найбільш активний і творчий ) процес кристалізації диктатури, що її на чолі з сильним, високоздібним і талановитим Мусоліні, реалізує молода еліта. Ця еліта – це ще свіжа невичерпана енергія, що перебуває в патосі, в екстазі будуючого, безкорисного, ідеалістичного чину. Але… може й для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випливаючими з того від”ємними наслідками. Десяток років існування режиму, це надто малий протяг часу, щоб на основі його можна було встановлювати “залізні закони” без ризика помилитися.

Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхлябаної, обезличеної дійсности видвигнути потужну ідею. У цей спосіб створив він середники духового гарту й скріплення життєвих первнів націй, знеможених від блукань в лябіринтах шукань й сумнівів. Суспільна його заслуга в тому, що касуючи гнилий егоцентризм демократії й комуно-соціалізму, що добачували в людині будь недоторкане “табу”, будь об”єкт для неприродніх експериментів – він зумів цю людину поставити на службу нації, посилюючи в ній розхитаний інстинкт соціяльности й ослаблене почуття обов’язку.

Слабість фашизму в надмірному урядовому централізмі його системи, що утрудняє процес творчої індивідуалізації громадянина. Було б трагічно, коли б ця прикмета загальмувала його розгоновий поступ. Бо це могло б викликати ще більший маразм і ще глибший розклад нашої епохи.

1935

Про автора: Микола Сціборський (1897 – 1941) – один із основоположників ідеології українського соціал-націоналізму, бойовий офіцер, учасник Першої світової війни (штабс-капітан Російської імперської армії) та Перших Визвольних змагань (підполковник армії УНР), фаховий інженер-економіст, талановитий публіцист. На еміграції мешкав у Чехословаччині, Франції та Австрії. Член-засновник ОУН, головний редактор ідеологічного часопису “Розбудова Нації”, автор праць “Націократія”, “Робітництво і ОУН”, “ОУН і селянство”, “Земельне питання”, проекту Конституції від ОУН та ін. Перший заступник Голови Проводу ОУН. Загинув у 1941 р. в Житомирі внаслідок терористичного акту.

коментарі 2

1. Влад:
   29 Грудня, 2011, 23:40

   Пізнавально. А чи є подробиці щодо загибелі Миколи Сціборського?

2. Весна:
   6 Грудня, 2012, 13:01

   Ніколи ще не читала настільки багато про фашизм. Мені сильно не подобається, коли українських націоналістів намагаються прирівняти до фашистів. Я впевнена, що націоналіст це ні в якому разі не фашист!!! Правда в тому, що слабості фашизму ТРАГІЧНО сильніші ніж його можливі позитивні сторони. Біда фашизму ще й в тому, що він сам собі суперечить. Наприклад, із цієї статті 1935 року, добре видно, що спочатку говориться: “Нація для нього (фашизму) – це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше”, але ось нижче я власними очима бачу, як чорним по білому написано: “диктатура…є стабільним елементом державно-політичного устрою та випливає з певних рис фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці – вождя, і провідної меншості при одночасному недовір’ї до будучої ролі народніх мас”, що ж це виходить, що абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше, в одну мить перетворюється у якісь маси яким не довіряють. Далі знов, описується, що, як вождь скаже, так і буде, маси виконують і повинуються (формула фашизму), а може все-таки нація має повне і справедливе право в певній логічно допустимій мірі вирішувати, яким чином мають діяти “вожді”?

Залишити відгук