Не відступати й не здаватись: 1918 – 1919

Аксіомою для всіх людей доброї волі є твердження, що нація народжується там, де з її ім’ям на вустах помирають діти зі зброєю в руках і стають ангелами, які захищають тих, хто має жити і бути щасливим. У минулому столітті українцям не бракувало ангелів. Тернистий шлях на Голгофу проклали кілька сотень студентів, гімназистів і курсантів, яких кинули зупиняти головорізів полковника Муравйова під станцією Крути 29 січня 1918 року. Ангели революції останньою багнетною атакою вирвали з пащі більшовицького Левіафана те, що “за дякую” віддали динозаври українського державотворення. Легко вдавати з себе рафінованих інтелігентів за допомогою краватки-метелика (Винниченко), мудрих батьків нації за допомогою професорської бороди (Грушевський), полководців та вождів за допомогою гламурного військового френчу (Петлюра). Але відповідати за слова куди важче, аніж писати багатотомні цеглоподібні книжки, пашталакати на мітингах і засіданнях Центральної Ради та симулювати розбудову буржуазної держави під марксистсько-ліберальною фразеологією. Важко зрозуміти, що механічно розбудовувати інституційний механізм і апарат держави, народженої в агонії Російської імперії, копіюючи абстрактні європейські утопії соціального щастя, коли довкола злидні, поміщицькі латифундії, майже повний контроль іноземного капіталу над промисловістю і 40 мільйонів етнічних українців, які слабко уявляють, хто вони такі – не найкраща ідея.

Попри все варто пам’ятати, що окрім ангелів революції та пустоцвітів державотворення, були ще тисячі скромних трудівників революційної ниви, хто виніс на своїх плечах тягар щоденного збройного утвердження світла й добра. Розриваючи серце пітьми ціною своїх поламаних життів і розбитих мрій. Екзистенціальна вищість духу над матерією та ідей над речима, продемонстрована нашими попередниками в екстремальних сюжетних перипетіях 1918 – 1919 років, вказує на людські константи, покликані стати дороговказами сьогодення.

Спортзал на вулиці Коперника. В 1990-х там займалися бійці центрових львівських бригад, а на початку 1900-х збиралися майбутні командири сотень, куренів, полків і дивізій. Нічні табори на Чортових скелях і у Винниках. Намети, пластові однострої, пісні біля вогнища, пригодницькі романи про далекі острови в океані, неспокійна тривога весняних вечорів, романтика поетизованої в літературі козачиини, марші і дефіляди, перші побачення і палкі юнацькі зізнання, неосяжний простір мрій про майбутнє і пошуки героїчного чину. Все це було, є, і буде знову, як тоді. Академічна гімназія у Львові – юридичний факультет Львівського університету – Легіон Українських Січових Стрільців – бої на Маківці і Лисоні – російський полон – табори за Уралом – Лютнева революція 1917 року – станція Дарниця під Києвом. Все це за неповних 20 – 25 років життя. Надто мало? Чи надто багато? Достатньо, щоб подорослішати.

Євген Коновалець, 27 років. Командир Корпусу Січових Стрільців. Незмінний. Без відпусток і лікарняних. Від загону в 500 багнетів до корпусу в 25000. А потім аж до саморозпуску та демобілізації.

Андрій Мельник, 28 років. Начальник штабу Січових Стрільців. Автор плану бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року, де наші порвали, неначе газету “Ізвєстія”, 1500 озброєних до зубів благородних білогвардійців-кієвлян.

Роман Сушко, 24 роки. Командир 2-ї дивізії Січових Стрільців.

Роман Дашкевич, 26 років. Творець і командир артилерії СС.

Сірі шинелі, гранітні підборіддя. Чисті очі, сталеві руки, залізобетонна віра і молоді серця, які не встигли полюбити, але навчились ненавидіти і вмирати за націю та революцію, ні про що не питаючись.

Коли розстріляні ангели падали на засніжені поля під Крутами, того ж дня в Києві вибухнуло повстання Червоної гвардії, до якої приєднались частини київського гарнізону. 2 тисячі червоногвардійців + 1000 розпропагованих і підкуплених бійців київської залоги + кілька тисяч бовдурів із полків, названих іменами козацьких гетьманів, які оголосили “нейтралітет” та чекали приходу муравйовської армії апокаліпсису у теплих казармах, періодично пострілюючи в спину нашим. Коновалець і компанія, не чекаючи, поки їх поставлять до стінки за українську мову та вишиванки, повели свої сотні на зачистку Софійської площі та Володимирської, відбили у вуличних боях Поділ, прорвались до “Арсеналу” і взяли його штурмом, розтрощивши зачумлене гадюче кубло більшовицьких терористів. Задумались з приводу подальших оздоровчих заходів, але довелося без ентузіазму терміново прикривати евакуацію з Києва дорогоцінної Центральної ради та її геніальних керманичів, які вкотре блискуче все проспали.

Організаційна еволюція Січових Стрільців накладалась на ентропійні розриви географічно-часового континууму по карколомних траекторіях: Брест-Литовський мир та окупація України німецькою армією – відновлення бутафорного суверенітету УНР – переворот гетьмана Скоропадського – поразка Німеччини на Західному фронті та вихід з війни – грамота Скоропадського про федерацію з білогвардійською Росією – повстання Директорії – вторгнення військ Радянської Росії на Чернігівщину, Полтавщину та Харківщину, окупація Донбасу денікінцями, інтервенція французів на Півдні України, напад Польщі на Західно-Українську Народну Республіку. У той же час росло завзяття й міць дисциплінованої машини ентузіазму, запущеної галицькими революційними технологами, налаштованими боротись за юнацькі мрії про Україну до останнього серця та останнього набою: Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців – 1-й Курінь Січових Стрільців – Полк Січових Стрільців – Окремий загін Січових Стрільців –  Дивізія Січових Стрільців – Осадний Корпус Січових Стрільців – Корпус Січових Стрільців – Група Січових Стрільців. Вони отримали абревіатуру СС задовго до гітлерівсько-гіммлерівського загравання з рунічними символами та концтаборами, і не заплямували своїх прапорів та не зрадили віри в перемогу над злом.

Після оголошення авторитарно-консервативним режимом гетьмана Скоропадського курсу на федерацію України з майбутньою небільшовицькою Російською державою 14 листопада 1918 року коаліція українських патріотичних та соціалістичних партій сформувала центральний політичний орган – Директорію – та закликала українців до загальнонародного повстання. Центром повстання, що мало на меті відновлення Української Народної Республіки та вигнання німецьких окупаційних військ, стало місто Біла Церква, де розташовувався Окремий загін Січових Стрільців, що налічував понад 1000 багнетів. Німецька армія в Україні, деморалізована звісткою про капітуляцію Німеччини на Західному фронті, мала на думці виключно прискорену евакуацію на батьківщину. Тому, зіткнувшись у Фастові замість описаних у російськомовних київських газетах “петлюрівських банд” з вишколеними та агресивними стрілецькими сотнями, німці погодились на пропозицію Директорії про нейтралітет та безпечний транзит за межі України. Частини, сформовані за часів Гетьманату Скоропадського з українців, вкрай негативно ставились до репресивно-поліцейських акцій проти селянства, що вимагало справедливого поділу сільськогосподарської землі, та проросійського повороту політичного курсу. Єдиною надійною опорою режиму стали підрозділи, сформовані з російських офіцерів, курсантів та дрібної буржуазії Києва, які дуже зраділи можливості перестати “кривлятись” і толерувати бодай формально-бутафорську українську складову держави Скоропадського. Розраховуючи на доброго Діда Мороза-Денікіна, який мав поспішити на допомогу з Дону, чєстьімєющі українофоби (до 10000 в самому лише Києві) вирушили в каральну експедицію “біть свідомих хахлов”. От тільки в засніжених селах Київщини їх чекали не такі українці, яких вони звикли бачити в ролі хатньої прислуги чи селянських персонажів придуркуватих малоросійських комедій, а безжальні вовкодави з смертоносним вогнем в очах. 18 листопада 1918 року під Мотовилівкою Січові Стрільці вщент розгромили 1-шу офіцерську добровольчу дружину, 4-й піший Сердюцький та 3-й Київський кінний полки, здобувши першу перемогу для молодої республіканської армії. Після цього на бік Директорії почали переходити регулярні гетьманські частини (Подільський корпус на Вінниччині, Сірожупанна дивізія на Чернігівщині, Запорізька дивізія на Слобожанщині), а ввечері 21 листопада стрілецька артилерія вже вела вогонь по південних околицях Києва. Буквально на очах формувалися селянські партизанські загони, що озброювались Директорією та розгортались у полки, бригади та дивізії; лише з повстанців Київщини створено дві Дніпровські дивізії, що склали разом з Січовими Стрільцями Осадний Корпус і затягнули кільце блокади навколо Києва.

В період Облоги та битви за Київ наприкінці 1918 року Дивізія СС складалась з 1-го Січового полку (колишній Окремий загін Січових Стрільців, ветерани австро-угорської армії), 2-го Січового полку (повстанці з Білої Церкви,  а згодом призовники із Західно-Української Народної Республіки), а також кадрів колишньої елітної Сердюцької гетьманської дивізії, що перейшли на бік стрільців і стали 3-м та 4-м полками. Згодом, після реорганізації та розгортання, Корпус Січових Стрільців нараховував 6 стрілецьких, 6 артилерійських та 1 кінний полк, дивізіон бронемашин, 4 бронепотяги та допоміжні частини, всього близько 11000 бійців. Галичани не вміли крити матом. Саме тому після всіх реорганізацій та мобілізацій три чверті піхоти Корпусу СС складали наддніпрянці, а полками інколи командували колишні штабс-капітани російської армії з українськими прізвищами.

Вони вірили, що майбутнє за їхньою молодою нацією і маршируючими колонами. Вони перемагали і розстрілювали інфернальних більшовиків і гламурних білогвардійців, і тамті плакали, а потім розстрілювали їх, і вони не плакали, а кричали “Хай живе революція, хай живе народ, хай живе Україна!”.

… Парад Перемоги 17 грудня 1918 року на Софійській площі в Києві. Нашої Перемоги. Про яку ми всі успішно забули. Двоє галичан, отамани Коновалець і Сушко, стрункі і незворушні, як мармурові колони, в темно-сірих шинелях і папахах під меланхолійним снігопадом приймають парад військ Директорії обабіч Головного Отамана Петлюри. Краще б вони одразу прийняли його попід білі руки, вивезли десь у Пущу-Водицю чи Конча-Заспу і судили революційним трибуналом при своєму Корпусі. Але трибуналу не було, тому й сталося те, що сталось.

Вічні адепти “добрих цісарів”, “царів-реформаторів”, “мудрих гетьманів” та іншої азіатчини вкотре налаштувались на хвилю нічогонероблення, самозаспокоєння та рефлексії. Ідеологічна дезактивація політичної еліти та проводу не сприяла і без того йододефіцитному державотворенню. В містах – буржуазна гниль, по селах – куркульський рагулізм і моя-хата-скраю. Все здорове, фізично та духовно повноцінне в українському соціумі сконцентрувалось в молодій українській армії. Втім… “Разом з організованими частинами вступило до Києва багато непевних і нездисциплінованих відділів”, – лаконічно і толерантно підсумував спостереження за вулицями столиці Коновалець у своїх післявоєнних спогадах. Революційний авангард національної армії був змушений виконувати невластиві йому поліцейські та караульні функції, аби не дозволити перетворити Київ в клоаку анархії та контрреволюції. Для боротьби з бюджетною кризою міністр фінансів Директорії запропонував залучити частини Січових Стрільців для реквізиції коштовностей з київських ювелірних крамниць, але Коновальцю з Мельником вистачило розуму зрозуміти, що політкоректні урядовці хочуть перетворити їх на революційних рекетирів, тому вони неполіткоректно відмовились. За час перебування в Києві галичани виконали також важливу культурологічну місію: протягом однієї ночі всі вивіски та інформаційні таблички столиці було примусово українізовано, як і режим обслуговування в закладах громадського харчування.

Початок 1919 року виявився не таким оптимістичним: вже 3 січня червоні взяли Харків, 12-го – Чернігів, 18-го – Полтаву, 26-го – Катеринослав-Днєрпапєтровск, а 5-го лютого довелося здавати Київ. Стратеги і полководці з діячів Директорії виходили, як куля з відомої субстанції.

Фронт розвалювався на очах. Відібравши землю назад і вигнавши поміщиків, щирі українські селяни почали розходитись додому. Дивізії, полки та бригади із грізними назвами та козацькими традиціями самовільно залишають позиції, мітингують, піднімають червоні прапори і дезертирують разом з полковими знаменами.

Наприкінці грудня 1918 року на допомогу Галицькій армії проти польської агресії Директорія відправила в Західну Україну Козятинську запасну бригаду, 2-гу Дніпровську дивізію та 2 полки артилерії з складу Корпусу СС. Останні стали у великій пригоді, оскільки мали на озброєнні далекобійні гаубиці, які успішно обстрілювали зайнятий поляками Львів до весни 1919 року. Якщо Козятинська бригада повністю підтвердила та реалізувала свій кармічний потенціал, розбігшись після першого бою з польськими військами, то Дніпровська дивізія почала розбігатись ще по дорозі до столиці Галичини. Врешті-решт, частинам УГА довелося роззброїти “союзників”, запакувати їх у вагони і під конвоєм відправити додому. Нащадки трипільців і не таке можуть встругнути.

18 грудня 1918 року в Одесі висадились французькі морпіхи, 27 грудня десант союзників з’явився в Криму, почали прибувати мультикультурні колоніальні полки сенегальців, алжирців і в’єтнамців і навіть грецька дивізія. Генерал-губернатором Одещини було призначено російського генерала, а місцеві білогвардійські загони з прибуттям французів різко підвищили свою самооцінку та під прикриттям союзників вибили з міста частини УНР, що сформували Південний фронт. Антанта (тогочасний аналог НАТО) плювати хотіла на право націй на самовизначення, територіальну цілісність та суверенітет молодої Української держави, взявши під контроль Миколаїв, Херсон та Севастополь та висунувши ультиматум Директорії. Переможці у першій світовій війні вимагали від українських військ розблокувати район Одеси, здати морські порти Півдня та перейти під французьке командування, від Директорії – усунути Володимира Винниченка та Симона Петлюру, провести аграрну реформу через викуп у поміщиків їхніх маєтків та збереження приватної власності на землю, врешті-решт – передати французам контроль над українськими залізницями та банківською системою. Поки Директорія напружувала IQ, командувач Південним фронтом Директорії, колишній штабс-капітан та георгіївський кавалер російської армії полковник Матвій Григор’єв розв’язав проблему, дійшовши до висновку, що ніякої проблеми не існує. 1 лютого 1919 року Григор’єв оголосив про перехід частин Херсонської дивізії армії УНР до Червоної армії, змінив жовто-блакитні прапори на червоні, і розпочав масований контрнаступ на інтервентів. Свої дії він мотивував відкритою прокламацією, де зокрема писав: “В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”. 2 березня 1919 року його напівпартизанські загони зайняли Херсон, 12-го – Миколаїв, а 6-го квітня тріумфально увійшли до Одеси, взявши “Південну Пальміру” практично без бою. За два місяці війська найсильнішої європейської держави, яка щойно поставили на коліна Німеччину з її легендарною армією та феноменальними полководцями на зразок Люддендорфа і Гінденбурга, були показово розмазані по стінці українськими повстанцями. Дарма, що під червоними прапорами. Ми самі не знаємо, ким ми могли б стати, якби тільки по-справжньому цього захотіли. На далеких обріях грізно здіймались заграви світової революції, пахло порохом, фіалками та молодістю, а зеленуваті морські хвилі різали кораблі французької ескадри, які поспіхом вивозили подалі від григор’євських шабель розгромлені колоніальні полки та очманілих від здивування білогвардійців. В травні 1919 року Григор’єв підніме повстання за українську радянську владу без більшовиків, а в липні його власноруч розстріляє в своєму штабі Нестор Махно. Все могло бути інакше. Якби доля вчасно завела його у вагон бронепотягу Січових Стрільців, де штабні карти, недопитий чай у склянках, розкидані червоні олівці, де телефони розриваються від злості та відчаю та ніде пройти від молодих офіцерів, які без істерики професійно рятують Батьківщину.

Для підсилення оборони Полтави в другій половині січня 1919 року Коновалець виділив із київського угрупування 2-й курінь 1-го полку СС та 4-й полк з дивізіоном кінноти та двома бронепотягами під командуванням найдосвідченішого полкового командира Романа Сушка. Для оборони Києва з півночі на Чернігівщину висунувся елітний 1-й полк Січових Стрільців. Шок і відчай молодих галицьких революціонерів викликала не чисельна перевага більшовиків і відмінні бойові якості етнічно українських на 1000% Таращанського і Богунського полків, котрі наступали в авангарді червоних і билися, мов зачаровані. Прекрасні українські селяни немов показилися від комуністичної пропаганди, і тисячами організовували повстанські загони, які атакували війська Директорії з тилу. Стрілецькі командири плакали з відчаю на броню своїх панцерників, коли спостерігали, як на бік повстанців масово переходять регулярні частини та гарнізони Центральної України, навіть Київщини. Дві Дніпровські дивізії, які пліч-о-пліч з Січовими Стрільцями наступали на білогвардійський Київ в листопаді–грудні 1918 року, під командуванням отамана Зеленого взяли під контроль територію на південь від столиці та оголосили війну Директорії. Аби передати їм палкий привіт, Коновалець був змушений надіслати в Трипілля експедиційний загін в 1500 багнетів під командуванням енергійного та невтомного сотника Осипа Думіна. Повстанцям довелось ставити перед собою менш глобальні завдання, але радості від того було небагато. Наприкінці січня 1919 року після відступу за Дніпро легендарного Запорізького корпусу, який захищав Донбас і Слобожанщину, Ударна Група Романа Сушка залишилась єдиною боєздатною частиною української армії на Лівобережжі.

Після евакуації та відступу з Києва Коновалець і Мельник зберегли холоднокровність і тверезі голови та спробували організувати новий фронт силами трьох груп свого Корпусу: північної на річці Ірпінь, центральної для оборони шосе Київ – Житомир і південної на залізничній лінії Київ – Фастів. Тільки в боях за Фастів 3-й полк СС втратив 500 бійців вбитими, пораненими і полоненими. Відчувши, що в армії Директорії смердить гнилісним духом розкладу та капітуляції, Коновалець, замість гордо дивитися у вирій і писати опісля мемуари на еміграції, в ультимативній формі зажадав від командування вивести свої війська в тил для реорганізації, бо з такими темпами, мовляв, через кілька тижнів не буде ані фронту, ані тилу. Уряд УНР тим часом розпочав активне переміщення з місця на місце: Київ – Вінниця – Проскурів – Кам’янець-Подільський – Рівне – Станіслав – Кам’янець-Подільський. У вагоні Директорія – під вагоном територія. Туристичний круїз маршрутами колій Південно-Західної залізниці.

Стягнувши всі піші та гарматні полки Січових Стрільців з технічними частинами до тилового Проскурова (нині Хмельницький) в кінці лютого 1919 року,  Коновалець залишив на волинському фронті лише один полк з бронепотягом “Стрілець”. При неправильній експлуатації завалитися може і піраміда Хеопса, тому головним завданням було зберегти від деморалізації ударну революційну силу армії, яка разом з кадровими частинами на зразок полків Запорізького корпусу не дозволяла перетворитися відступу Директорії на панічну втечу. За місяць інтенсивної перепідготовки та навчань свіжого поповнення Корпус повністю відновив боєздатність і налічував 7500 багнетів лише в піхотних частинах. Під час відпочинку та реорганізації Корпусу СС в Проскурові 13 березня Стрілецька Рада прийняла та оприлюднила від імені з’єднання політичну декларацію, в якій безкомпромісно ствердила підтримку національному суверенітету УНР та солідарність з соціальними вимогами українських трудових мас. Зокрема, Проскурівська декларація стверджувала: “Український народ має свої політичні й культурні сили, які без чужинців вирішать його справи. Вся земля на Україні належить Українському Народові, і тільки Український Народ має право розпоряджати землею…заявляють Січові Стрільці, що все будуть карним і слухняним військом кожного українського народоправного правительства, яке стоятиме на платформі самостійності Української Народної Республіки й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість…Січові Стрільці з тим більшим запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка зводить лад і порядок”. Під радянською владою, ясна річ, малась на увазі зовсім не диктатура волохатих комісарів і містечкових марксистів, а пряме народовладдя трудових верств молодої української нації. Врешті-решт, показово, що в формації Січових Стрільців питання ідеологічного, політичного та навіть військового характеру вирішувались шляхом голосування Стрілецькою Радою, створеною в січні 1918 року у складі Команданта та семи, а згодом п’ятнадцяти командирів. Революційно-демократичний характер провідництва в найбільш дисциплінованому та ієрархічно організованому з’єднанні української армїі доводить, що марна справа чекати народження вождів, які кудись когось поведуть, а слід невпинно самовдосконалюватись, аби заслужити право самому провадити інших.

А у світі повсякдення справи складались щораз веселіше. 13 березня 1919 року в Жмеринці повстання проти влади УНР підняв місцевий український гарнізон під проводом якогось сопливого отамана, і хоч воно було ліквідоване, ослаблений фронт через тиждень прорвала Червона армія. Після втрати Жмеринки українські війська виявились роз’єднані на дві частини: Північну групу та Корпус Січових Стрільців на Волині та Південну групу на Херсонщині. Штаб армії та уряд Директорії залишились при чисельно сильнішій Північній групі, а в Південній, основу якої становив Запорізький корпус, на наступний день після здачі Жмеринки утворився так званий ревком Південно-західного фронту зі  штабом у Вапнярці, який обрав на посаду командувача Омеляна Волоха, командира елітної Гайдамацької бригади, та розпочав переговори про мир із Червоною армією. Проваливши переговори, нове командування було оперативно заарештовано притомними офіцерами запорожців, проте на місяць штаб армії Директорії втратив керованість військами Південної групи, а заразом і весь південь України. Вже 4 квітня 1919 року війська Південної групи перейшли на територію Румунії, де були повністю роззброєні та пограбовані гостинними нащадками дакійців – лише 29 квітня Запорізький корпус та інші частини повернулись на українську землю транзитом через Бесарабію.

Критичну ситуацію можна було виправити лише ввівши в бій стратегічні резерви та перехопивши ініціативу в червоних на ослаблених ділянках фронту, зокрема по лінії Житомир – Бердичів – Коростень.

Березневий контрнаступ 1919 року. Критичний момент українсько-більшовицької війни, коли з’явився шанс глибоко прорвати фронт червоних і відбити назад Київ. Бердичівська операція Корпусу СС, який 24 березня кинув три найкращих піхотних полки проти найбоєздатнішої більшовицької Таращанської бригади, тричі штурмом здобуваючи тактичні висоти і вриваючись до міста, і тричі відкочуючись назад. Похмура містерія протиборства двох стихій; сніг навпіл з болотом; солонувата кров на губах; кулемети, що захлинаються від люті; рукопашні бої за кожну вулицю і втоплена в калюжах надія. У боях за Бердичів 24 – 29 березня 1919 року СС втратили майже третину особового складу і половину офіцерів, які традиційно йшли з маузерами в руках у перших стрілецьких лавах, і останніми відходили з поля бою.

Сірі шинелі, сірі обличчя. Спати. Спати. Спати.

Відступивши з-під Бердичева, Січові Стрільці упродовж квітня 1919 року вперто обороняли Шепетівку – стратегічний залізничний вузол – від 2-ї Української радянської дивізії, аж поки стратегічне значення цього міста зменшилось. У той час командувач Північної групи військ УНР отаман Володимир Оскілко, завербований польською розвідкою, здійснив спробу державного перевороту. 29 квітня 1919 року в Рівному Оскілко оголосив себе Головним Отаманом, а Директорію та Петлюру – скинутими за звинуваченнями у таємних переговорах з більшовиками. Коновалець, якого заколотники вважали військовим лідером прорадянського крила армійського командування, надіслав сотню бійців СС та бронепотяг, які за один день ліквідували заворушення, примусивши їх автора терміново евакуюватися до Польщі. Скориставшись заколотом Оскілка та заворушенням у фронтових частинах Північної групи, поляки стрімким ударом 16 травня 1919 року захопили Луцьк, а Червона армія 19-го травня – Рівне, де два полки з гарнізону міста просто перейшли на бік ворога. В історіографію Визвольних змагань ці події увійшли під назвою Луцької та Рівненської катастроф. Так, нібито вся наша тогочасна історія не катастрофа. У повітрі пахло розстрілами. Але їх не було.

Травень 1919 року запам’ятався Січовим Стрільцям кропопролитними боями та відступом з району волинського Острога в сектор Кам’янець – Броди, де на фронті напирали втричі чисельніші червоні дивізії, а в спину дихали польські агресори, яких з останніх сил стримувала героїчна Українська Галицька Армія. Кінець травня увінчався відчайдушним загальним контрнаступом української армії, а упродовж червня Корпус СС невпинно завдавав контрударів по всіх напрямках, утримуючи переправи на річці Случ, штурмуючи Старокостянтинів та відбиваючи Проскурів, намагаючись за всяку ціну зберегти для маневру оперативний простір, на якому скупчувались розбиті поляками та більшовиками дивізії. Серед квітучих садів Поділля і буйного різнотрав’я Волині без зайвого драматизму Січові Стрільці влаштовували перформенси в стилі Фермопіл мало не щодня, вистрілюючі набої до останнього і холоднокровно переходячи до рукопашних боїв за кожну хату під солом’яною стріхою та кожний метр території. Безперервні піші марш-кидки, нічні атаки з багнетами та ручними гранатами, загальна гнітюча атмосфера тотальної катастрофи і безвиході до краю напружували нерви та психологічно виснажували фізично втомлених людей, тому тільки надлюдські зусилля і особистий героїзм командирів втримували дисципліну в Корпусі. В середині липня 1919 року через Збруч на Правобережжя переправилась витіснена поляками Українська Галицька Армія, що мала коло 50 тисяч високоякісного бойового складу. Об’єднані українські армії перегрупувались, зібрали найбоєздатніші частини в потужні ударні групи та розпочали наступальні операції. Переформований у Групу в складі двох дивізій (10-ї та 11-ї) Корпус СС перекинули на ліквідацію прориву фронту Таращанською бригадою червоних, яка рухалась повним ходом на Кам’янець-Подільський. У важких боях за останню столицю Української Народної Республіки 21 та 22 липня 1919 року Група СС зупинила таращанців, а згодом оточила та розгромила їхню бригаду, захопивши кілька сотень полонених.

У липні 1919 року білогвардійські Збройні сили Півдня Росії під командуванням генерала Денікіна повели масштабний наступ проти більшовиків від Волги до Дніпра, переслідуючи радянську 14-ту армію від Харкова до Полтави та Києва. У той же час об’єднані армії УНР і ЗУНР розпочали наступ на Київ та Одесу, витісняючи червоних по всьому фронту Правобережжя, а в спину їм хижо дихала окрилена окупацією Галичини польська навала.

Київ. Золотоверха столиця неіснуючої Київської Русі. Січові Стрільці зачистили його в січні та знову визволили в грудні 1918 року, захищали в лютому 1919 та розраховували повторно визволити в серпні. Проте Штаб армії УНР з незрозумілих причин проігнорував прохання Мельника та Коновальця долучити Групу СС до ударного київського угрупування з огляду на досвід облоги та оборони Києва, включно з вуличними боями у складних погодних умовах. Натомість Січових Стрільців перекинули на північ, де вони разом із ІІ Корпусом УГА наступали на Шепетівку – Житомир – Коростень, загнавши червоних у вузький сектор північної Волині і перейшовши до позиційної оборони. Тим часом, 30 серпня 1919 року ІІІ Корпус УГА та Запорізька група в апогеї наступальної операції з боєм взяли Київ…з подивом виявивши, що одночасно в місто вступають білогвардійські денікінські полки, які скористались політичною короткозорістю Директорії та раптовим ударом вибили українців з відвойованої столиці. Боротись на три фронти – понад силу будь-якому війську, проте у наших не було вибору, і вони спробували.

Накачані, відгодовані тушонкою та згущонкою матроси Балтійського флоту, відморожені латиські стрільці з руками по лікоть у крові, китайсько-угорсько-австрійський інтернаціонал, бойовики кавказьких кримінальних груп, поріддя темних муромських хащів і уральських заводських бараків, упирі з ревтрибуналів, кар’єристи з академій царського Генштабу.

Оснащена французькою зброєю та вишколена французькими офіцерами стотисячна польська армія генерала Галлера, перекинута на український фронт із Франції нібито для боротьби проти більшовизму. Для тогочасних володарів світу українці були гіршими демонами, аніж більшовики.

Забезпечені усім від англійських танків до американських презервативів і жуйок офіцери колишніх царських гвардійських полків, універсальні солдати з добровольчих білогвардійських формацій Корнілова, Маркова і Дроздовського, мобілізовані мужички з чорноземних губерній, донські та кубанські козаки, дрібна українофобствуюча буржуазія та міщанство, ідейні чорносотенці та погромники.

… Лише наприкінці жовтня 1919 року командування перекинуло Групу СС на білогвардійський фронт в район Жмеринки, коли становище на ньому врятувати було практично неможливо. 28 – 29 жовтня 10-та Дивізія СС втримала позиції після важких боїв з сильними денікінськими частинами, а 2-го листопада 11-та Дивізія перейшла в наступ на Вінниччині. Після тижня боїв чисельність передових куренів впала з 800 багнетів до заледве 200, і зведені в одну дивізію полки СС повільно відступали на Старокостянтинів, прикриваючи відхід на захід всієї армії УНР в “трикутник смерті”.

Товарні вагони, двадцятиградусний мороз, скривавлені бинти, черствий буханець хліба на трьох, десять снарядів на дивізію, забиті тифозними хворими шпиталі, спирт щоб не замерзнути.

Так хочеться сонця і миру.

… А в цей час сірі шинелі зціплювали зуби і вперто тримали останні кілометри фронту.

Держава та армія скупчились на клаптику території заледве в 20 кілометрів квадратних. Залишилось тільки залагодити дрібні паперові формальності. Головний Отаман Петлюра в теплому салон-вагоні готується виїздити в Польщу для укладення договору. Останні штабні наради. Отаман Андрій Мельник, з температурою 40 градусів, подивився на присутніх якось особливо проникливо та співчутливо та разом з Коновальцем побажав уряду всього найкращого.

… Хочете знати, як усе це виглядало в реальному людському вимірі? Офіційне історіографічне видання “Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році” в телеграфному стилі відзначило на полях: “Отаман Коновалець і його помічник отаман А. Мельник дуже хвилюються і весь час хапаються за зброю”. Перегляньте їхні вицвілі від часу чорно-білі світлини і запам’ятайте їх такими, якими вони були тоді, кидаючи виклик долі і цілому світові, посміхаючись назустріч смерті і посилаючи її під три чорти. Вони вижили, щасливо одружились на двох сестрах і розпочали свою власну війну.

Нахтігаль

коментарі 34

1. Василь:
   21 Березня, 2012, 06:13

   “Прекрасні українські селяни немов показилися від комуністичної пропаганди, і тисячами організовували повстанські загони, які атакували війська Директорії з тилу”.

   Значить …Директорії самій треба було вести “комуністичну пропаганду”, бути на позиціях, подібних до більшовизму, тільки українських. Значить радикально соціалістична риторика іноземних загарбників більшовиків (поєднана з пропагандою права націй на самовизначення), виявилась для українського народу ближчою, ніж недосоціалістичні сентенції рідного уряду УНР.
   Значить з усього цього сучасним українським націоналістам слід зробити правильні висновки і не повторювати помилок Директорії, що намагалась всидіти на двох стільцях. Ситуація може повторитись. Якщо вище зазначене правильне розуміння ідеології і пропаганди не матиме належного поширення і впливу, то революційні соціал-націоналісти опиняться почасти на побігеньках в чергового провального буржуазно-націоналістичного “українського уряду”, а почасти просто розгублені врешті-решт на узбіччі політики, як усілякі отамани Зелені і Григор’єви, в кращому разі.

2. Мар'янка:
   21 Березня, 2012, 13:03

   читала на одному духові… дякуєм, що ти в нас є 🙂

3. haidamaka:
   21 Березня, 2012, 14:00

   титанічна стаття… буде навіть банальним наводити паралелі із сучасністю… білогвардійці взяли таки Київ в січні 2010, українофільскі стуктури так само надіються на Антанту.. немає тіки нажаль КОновальця з Мельником

4. Іван Бодхідхарма:
   21 Березня, 2012, 14:18

   Стаття – оборона великих правд !

5. Ігор:
   21 Березня, 2012, 15:08

   Захоплююча була війна…тоді ще бачато чого вирішував героїзм окремого солдата.

   А ще сподобалась назва “більшовицький Левіафан”)

6. Білий:
   21 Березня, 2012, 22:41

   Ось короткий нарис, який найповніше відображає події на полях битв тих буремних часів та заміняє тонни тієї макулатури яку наштампували ура-патріоти 90 – х та всі уряди в екзилі разом узяті!!! Всі ці “Петлюри на тлі епохи”, “Невідомі війни”, “Грушевський як державотворець” своїми габаритами на книжній полиці українського інтелектуала лише створюють ілюзію значимості, а за змістом нічим не відрізняються від героїв своїх сторінок: такі ж беззмістовні та надуті вигаданою величністю!

7. Андрій:
   22 Березня, 2012, 16:56

   Чудова стаття. Блискучий стиль викладу та свіжий, новий погляд на нібито добре відомі історичні події.

8. stem:
   23 Березня, 2012, 14:35

   Два тижні тому прочитав Романа Іваничука “Країна іредента” про Коновальця, Шухевича, Дашкевича, Мельника, Бандеру і Донцова. Події якраз розгортаються у часовому проміжку від початку Першої Світової до загибелі командира УПА Р.Шухевича, атакож про події 2004 року. Непогано написано. А Нахтілю як завжди респект!:)

9. Олександр:
   26 Березня, 2012, 00:46

   Стаття натхненна, як і завжди у Нахтігаля. Тільки би сказав кілька слів на захист повстанських формувань Наддніпрянщини.

   Дніпровська дивізія почала розбігатись ще по дорозі до столиці Галичини. Врешті-решт, частинам УГА довелося роззброїти “союзників”, запакувати їх у вагони і під конвоєм відправити додому. Нащадки трипільців і не таке можуть встругнути.

   А чого ще можна було вимагати від суто повстанського формування? Отаман Зелений сформував її без кадрових старшин, з числа добровольців – місцевих селян, але дисципліна там була зразковою і бойові якості високими. Саме Дніпровська дивізія першою ввійшла до Києва 14 грудня 1918 року. Але Петлюра наказав їй розташуватися не в центрі, а на околиці Києва і брати участь у параді військ Директорії не дозволив. Потім, замість направити на оборону Київщини від наступаючих більшовиків, наказав їхати на оборону Львова.
   Чому саме Дніпровський дивізії, а не Січовим стрільцям, яки були кадровою військовою формацією, багато хто родом з Галичини? Вони б з радістю виконали наказ Петлюри й поїхали захищати Львів. А тому, що Петлюра не довіряв таким отаманам як Зелений, Григор’єв, як полковник Болбочан, боявся їх популярності в народі, не хотів ділитися владою з талановитими “польовими командирами”, під чиїм проводом були десятки тисяч озброєних українців. Отже, через свої амбіції Петлюра та інші члени Директорії не змогли використати таланти цих отаманів на користь Україні, змарнували силу розбурханої української стихії, не змогли її приборкати та спрямувати в потрібному напрямку.

10. Михайло:
    28 Березня, 2012, 10:32

    “Отаман Андрій Мельник, з температурою 40 градусів, подивився на присутніх якось особливо проникливо та співчутливо та разом з Коновальцем побажав уряду всього найкращого.”

    Побажали не “уряду”, а козакам Київської, Запорізької, Волинської групи та 3-ї дивізії, які пішли у 1-й Зимовий Похід.

11. андрій:
    28 Березня, 2012, 13:46

    http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=14103

12. Нахтігаль:
    28 Березня, 2012, 14:55

    Насамперед хочу подякувати всім за відгуки та обговорення статті. Також спасибі другу Стему за підказку щодо хорошої книжкової новинки….

13. андрій:
    28 Березня, 2012, 15:48

    Нахтігаль, а помилки, на які Вам вказали, Ви виправляти плануєте?

14. Нахтігаль:
    28 Березня, 2012, 18:13

    Де?

15. андрій:
    28 Березня, 2012, 19:27

    Подивыться за посиланням http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=14103

16. Андрій:
    29 Березня, 2012, 15:09

    Нещодавнім особистим відкриттям був перехід УГА до білогвардійців, а потім до більшовиків, де вона діяла під назвою Червона Українська Галицька Армія! А до цього я вважав УГА не лише боєздатною, а й ідейною частиною… Виходить, що в той час як Січові стрільці відстоювали інтереси України, УГА їх відверто зрадила? Хотілося б почути думку щодо цього факту.

17. Нахтігаль:
    1 Квітня, 2012, 01:29

    Сходив за наведеним вище посиланням, перечепився об сповнені коректності та феноменологічної релевантності фрази “Пропагандистская бредятина в стиле старика Геббельса: врите больше, чтобы люди поверили” та “Полилась галицкая бредятина!”, згадав, що ставало з авторами схожих шедеврів в реалі, посміявся, захотів помити руки і закрив віконце браузера. Клістирні знавці такі знавці.
    Хай спробують колись при зустрічі озвучити.

18. Борисфен:
    1 Квітня, 2012, 02:18

    “Знавці” історії з форумів різних на визначену тематику з такими підписами “Краще жити у цирку, ніж у концтаборі!” можуть сміливо і далі реалізовувати свої фетишистські комплекси “історичною реконструкцією” та продукуванням графоманської писанини на форумах – на більше вони не здатні.

    P.S. Ну, а щодо отамана Зеленого, то вище вже написали причини того, чому варто було би бути поблажливішим до нього. Тим не менше, товариш Нахтігаль як завжди радує, бо ж такі статті є в сотні разів вартіснішими, аніж десятки томів за авторством різної ліберальної “проукраїнської” професури на тему “трипільських глечиків”, “постатей державотворення модерної історії” чи різних закомплексованих хворих адептів “українських ведів”, “українського колеса” і т.д. Залишається побажати автору, щоб він все ж частіше радував читачів “Варти”.

19. андрій:
    1 Квітня, 2012, 17:19

    Нахтігаль, ось Вам перелік (неповний)фактичних помилок і перекручень в статті:
    -під час антигетьманського повстання в 2-му січовому полку призовників із Зах.України не було;
    -3-го Київського полку під Мотовилівкою не було;
    Далі просто перекопіюю з форума те, чого Ви “не помітили”:
    1)в придушенні січневого1918р повстання приймали участь далеко не тільки СС – варто би це відмітити, щоб не складалося невірне враження
    2)дивізія і корпус – це не частини, а з”єднання
    3)”Галичани не вміли крити матом. Саме тому після всіх реорганізацій та мобілізацій три чверті піхоти Корпусу СС складали наддніпрянці, а полками інколи командували колишні штабс-капітани російської армії з українськими прізвищами” – це твердження викликає тільки сміх

    4)”Відчувши, що в армії Директорії смердить гнилісним духом розкладу та капітуляції, Коновалець, замість гордо дивитися у вирій і писати опісля мемуари на еміграції, в ультимативній формі зажадав від командування вивести свої війська в тил для реорганізації” -зробити з вимоги з вимоги відвести підлегле з”єднання в тил героїчний чин – це вже перебір….
    5)що Оскілко на час виступу проти Директорії був агентом польської розвідки кимось доведено?

20. Нахтігаль:
    2 Квітня, 2012, 00:14

    Тезово прореагую на вищенаведені зауваження, оскільки завжди вдячний за підказки та допомогу.

    Призовники із західної України влились до лав СС під час реорганізації в Проскурові. Є таке.

    1) 3-й Київський кінний полк з боку гетьманців у бою під Мотовилівкою був. Не хочете ж Ви сказати, що я це просто так взяв і вигадав зі стелі?

    От посилання: Ковальчук М. Євген Коновалець на чолі січових Стрільців (1918-1919) // Український визвольний рух.- 2006.- с.47

    І в хроніста та учасника подій Василя Кучабського, здається, про це написано.

    2) В контексті даної статті Січневе повстання мене цікавило виключно через участь в його ліквідації СС і Євгена Коновальця по написаному в статті маршруту, а ширший опис подій не цікавив.

    3) Так, дивізія і корпус–це з’єднання. Про це мені свого часу розказав начальник Академії сухопутних військ імені Сагайдачного.

    4) Якщо якесь твердження викликає у Вас сміх, можу за Вас лише порадіти. Сміх, кажуть, дуже добра річ.

    5) Вимога відвести корпус після виснажливих оборонних боїв на реорганізацію–це не героїзм, звісно. Ніхто такого і не казав. Це просто дуже розумне рішення. Я б і сам так хотів.

    6) Інспірованість дій Оскілка поляками стверджувалась сучасниками та учасниками ліквідації його заколоту.

21. Нахтігаль:
    2 Квітня, 2012, 00:17

    А взагалі хотів би наголосити: мене думки мешканців зацитованої Вами клоаки, які блеють про “галіцкую брєдятіну”, абсолютно не хвилюють. Нехай поки отруюють інтернет. А в реалі–лоу-кік, “двієчка”, і ліктем зверху вниз по діагоналі. Допомагає.

22. nikolauskass:
    8 Квітня, 2012, 23:08

    Непогано так. а місцями взагалі супер.
    Але чи є доведені факти вербування Оскілка поляками? в того ж Проходи все зовсім не так.
    а взагалі ту “Центральну зРаду” треба було ще в 17 перевішати полуботківцям.

23. Віктор Яценко:
    15 Квітня, 2012, 15:18

    Дуже цікаво. Ніколи не зустрічав історичний матеріал в такому епічному та майже поетичному викладі. Щиро вдячний автору. Пишить, будь ласка, ще. Успіху Вам та з Великоднем!

24. Махновець:
    26 Квітня, 2012, 21:26

    Цікаво? Так. Натхненно? Так. Але в цілому залишилось неприємне враження. Чому? Тому, що все зводиться до того, що галичани молодці, а наддніпрянці… Серед наших історичних постатей є досить негідників. Не всі події нашої історії гідні поваги, але писати так про один народ це не гідно не лише пера науковця, але й навіть політичного діяча. Я не хочу виправдовувати ні Петлюру, ні Грушевського, ні Махна, ні Скоропадського вони всі допустили багато помилок. Нам зараз легко всіх судити, але ми не жили тоді в той час анархії та розбрату, у час жахливий у всіх відношеннях. Тому дуже прошу автора не прокладати межу між народом, поділяючи його на галичан та наддніпрянців. Ми є один народ. То, як ми живемо, то наша спільна карма, то наш хрест, який ми мусимо нести з гідністю, бо ми взялися за справу розбудови власної держави не тикаючи і не плюючи один одному у вічі лише за те, що хтось виріс на Галичині, а хтось у Наддніпрянських степах. А автору, як великому знавцю історії хочу задати одне питання: Поясніть будь ласка, чому героїчні галичани не перейшли до партизанської війни після окупації Західноукраїнських земель Польщею і не захищали свою землю та ідеали до кінця, як то робили на Наддніпрянщині хоча б ті самі холодноярці до кінця 20-х років ХХ ст. – до останнього подиху?

25. Йа:
    2 Травня, 2012, 16:01

    Махновцю, можливо тому, що героїчні галичани створили УВО і займалися визвольними змаганнями по цілій Європі – і багато успішніше, ніж сидіти в Богом забутій балці і чекати як вівці поки москалі підтягнуть сили і влаштують вищезгаданем вищезгадане “до останього подиху”?

    ПиСи. Мені стаття сподобалася. Дуже.

26. Vlodko_L.:
    11 Серпня, 2012, 15:06

    Дуже цікава стаття! Спасибі Нахтігалю. Тепер нам потрібно допомогти Юрку перемогти у Львові. Щоб цікаві речі розповідав з трибуни Українського Парляменту!!!!

27. Коваленко:
    16 Серпня, 2012, 13:10

    25-му, хто назвався “Йа”.
    Це що тонка іронія? “сидіти в Богом забутій балці і чекати як вівці поки москалі” і т.д. стосовно повстанців 1920-х років. Замінюємо “балку” на “криївку” й отримуємо те саме для повстанців 1940-х років. Що за зневажливе ставлення до повстанців лише на тій підставі, що вони не з Галичини? За те, що вони раніше почали і загинули у нерівній боротьбі? Чи може “Йа” разом з Нахтігалем взагалі вважають, що Українці, які мешкають на схід від Збруча є Українцями 2-го сорту? На те скидається…

28. Іван Пражэнік:
    28 Серпня, 2012, 18:46

    Натхняльна стаття. Нажаль, в нас в Білорусі тоді не було таких героїв. Тільки червони та ліберасти((

29. Христина К.:
    18 Жовтня, 2012, 16:01

    Доброго дня пане Нахтігаль. Від всієї душі, розуму та серця щиро дякую Вам за дорогоцінну статтю насичену історичними фактами, хорошим досвідом та ПРАВДОЮ. Ваша стаття вселяє велику надію та віру в те, що ми-українці ось-ось виборемо істинну незалежність для України і побудуємо державу, якою будуть пишатись усі нормальні люди. Саме завдяки таким світлим Людям як Ви, цей час відчувається таким близьким.Ніколи ще не читала нічого схожого, а ще донедавна була катастрофічно зневірена, в тому, що можливо щось змінити на краще, але нині,ознайомившись,я відчуваю, що загорілась остання моя велика надія і довіра, багато думок та щирих відгуків рідні мені і це втішає.
    Прочитала дещо і своїй мамі. Мама сказала, що Ви справжній герой, дуже сміливий і хотіла б, щоб таку історію – справжню і цікаву, діти вивчали у школі. Адже, хоч і в дітях є маленький паросток/зернинка патріотизму, любові до рідної Батьківщини, та він ще слабенький, в цей час їм потрібно допомагати ставати свідомими і сильними духом українцями, щоб коли вони вже будуть на порозі дорослого не простого реального життя, ніякі підступні зрадники і баламути великих масштабів – вороги безпеки українського народу, не змогли зламати нашого цвіту. Освіта та правдива історія понад усе для здорової та сильної нації. Хочемо побажати Вам і Юрію Михальчишину міцного здоров’я та здійснення усіх ваших найзаповітніших цілей і мрій. Нехай Бог поможе істинним героям і патріотам.Слава Україні!

30. Нахтігаль:
    22 Жовтня, 2012, 12:28

    Героям слава.

    А Ви звідкіля?

31. Христина К.:
    27 Жовтня, 2012, 15:35

    З Наварії )))

32. YuliyaGut:
    19 Листопада, 2012, 10:35

    Так, повністю погоджуюсь з усіма схвальними відгуками щодо статті. Так, написано емоційно і дуже натхненно, але саме так і треба писати власну історію. Щоб запалювала завзяттям, щоб викликала гордість і пошану до власних героїв (на жаль малознаних). Кажу що саме так треба писати, бо бачу, що історія, як точна наука не страждає у даному випадку від надмірної художності викладення, не спотворюється історична достовірність і фактичні складові.
    Як би нам так читали нашу історію! Як згадаю, як нам викладали історію України в університеті на ІСТОРИЧНОМУ факультеті, стає сумно. Потік в 100 чоловік курсу йшов на лекції історії України, як на каторгу, окрім декількох особисто захоплених людей, яких було все ж таки у значній меншості.
    А викладений у статті період був взагалі суцільний жах. Ніхто з викладачів (кафедра історії України була одна з найстарших за віком її представників, науковці ще партійної радянської школи, хоча були вже 2000-ні рр) надмірно не дискутував з приводу того періоду, подій, ситуації і передумов, а тим більш наслідків, хто правий, хто не правий. Жовтнева революція, УНР, гетьманщина, Директорія, інтервенція, все якось бігом, бігом. Суцільний хаос.
    Не хотіли занадто дискутувати. А відповідь була проста. Правий був той, хто боровся за власну і вільну державу. А боролися запекло, а не так, що все здали, всього зреклися і, після ратифікації так званого Ризького мирного договору і розподілу України, східна її частина відійшла «стройними рядами» під червоні прапори до Скрипника.
    Ще раз хочу погодися з Христинкою, що саме в такому дусі треба виховувати молодь, як це робить автор.
    Автор дуже талановитий науковець, письменник, історик. Так само, як і політолог, оратор, політик, але, Нахтігалю, велике до вас прохання (так, про всяк випадок) в подальшому не нехтуйте наукою заради політики, бо в школах, вищих навчальних закладах дуже потрібні посібники, примірники, підручники, методичні видання написанні саме у вашому стилі і саме вами.

33. Mакс:
    19 Листопада, 2012, 11:10

    Величаво, величаво. Побільше би таких статтей і патріотів для України!

34. Asaris:
    19 Лютого, 2013, 14:01

    “СС” – це Січові Стрільці? Але це безграмотне скорочення. Правильно – УСС, або ж “усуси”.

Залишити відгук