Коли швидкоплинні львівські листопадово-лютневі сутінки втомлено засинають у туманній чи морозній пітьмі, усі ми приречені на ностальгію. Зовсім інакшу, аніж у тих, хто понині тужить за «бабцею Польщею», «злотувками», «виходками», «бамбетлями», «зупами каляфйоровими», «батярами» та іншою пургою. Легка тінь смутку над несамовитим потоком слів, мрій, вулиць під ліхтарями і рідних облич, які осяюють темні тротуари […]
[...]