…Похмурого дощового дня восени 1792 року напівроздягнене французьке революційне військо під Вальмі стояло насмерть проти багнетів і гармат найманців глобального інтернаціоналу з бойовим кличем “Хай живе нація!”, і професійна армія герцога Брауншвайгського, найкраща в Європі, захлинулась в крові несамовитих французьких контратак та відступила.
На початку червня 1793 року Максиміліан Робесп’єр писав: “внутрішня небезпека походить від буржуазії – щоби перемогти буржуазію, необхідно об’єднати народ”. Нескладна формула захисту завоювань революції від внутрішнього ворога дозволила у рекордно короткі історичні терміни здобути блискучі перемоги над ворогами зовнішніми. Кінець влади грошових мішків і тріумф аскетів-ідеалістів над логікою буржуазного переродження революції в “державне будівництво” позначили нову революційну парадигму, яка надовго стала модним трендом у Європі.
Буржуазні установчі збори працювали над текстом своєї конституції два роки, соціал-націоналістичному якобінському Конвенту вистачило два тижні для обговорення та затвердження остаточного тексту основного закону. Революція, здійснена цим документом у конституційному праві, стала відлунням революції, яка захлиснула вулиці міст і втопила в народному гніві гламурні палаци. Французька Конституція 1793 року вперше в історії людства проголосила метою суспільства всезагальне щастя, кидаючи виклик невеселим соціально-політичним реаліям та деградованій капіталістичною експлуатацією психологічній природі людини.
Прикрим чином, революційних соціал-націоналістів, які здійснюють революцію, ризикуючи власним життям і добробутом, обставини в першу чергу змушують воювати проти чималої кількості власних громадян, яким, чесно кажучи, і ризикувати особливо нічим не доводиться. Але в боротьбі за всезагальне щастя необхідно не лише вимушено робити нещасними волохатих капіталістів і їх прислужників, а й гартувати якісно новий тип людини і громадянина.
Робесп’єр. Серце революції. “Непідкупний”. Провінційний адвокат з невеликого містечка. Де всі один одного знають і одне одному осточортіли. І де потрібно щодня допомагати звичайним людям боротись проти свавілля свинорилих чиновників. І за це годі сподіватись професійного зросту, щастя в особистому житті чи великих статків, зате проблеми з місцевою “елітою” гарантовано.
Марат. “Друг народу”. Совість революції. Видавець негламурної екстремістської газети. За яку сьогодні його неодмінно посадили б через розпалювання ворожнечі до елітних капіталістів. Як у Франції, так і в Україні. А, можливо, й не встигли б.
Тривожна, як порив вітру, юність революції. Гаряча, як кров на снігу, жага перших перемог. Незламна, як залізобетон, воля до змін. Чисте, як гартована сталь багнета, сумління.
Що поганого в тому, що легітимно обрані представники народу ухвалюють декрет: власність осіб, визнаних ворогами революції, підлягає конфіскації та передачі малозабезпеченим групам населення? Кому гірше від того, що такий декрет негайно виконується?
Революційний терор? Так нібито він і сьогодні не постає єдиним можливим засобом на шляху до порятунку поневоленого народу від окупантів. Диктатура революційного проводу? Наче без неї можна ввічливо попрохати бидло поводитись, як нормальні люди, і змусити паразитів повернути державі і чесним трудівникам усе награбоване.
Дуже шкода, що в Марата не було ядерної бомби. Прикро, що Робесп’єр не мав доступу до інтернету. Інакше про глобальну і переможну антибуржуазну соціал-національну революцію ми сьогодні не мріяли б, а читали про неї в підручниках всесвітньої історії.
Втім, усе ще попереду.
Юрій Михальчишин