Ернст Юнгер
Пропонуємо увазі шановних читачів фрагменти публіцистичної творчості класика німецької консервативної революції, людини Ідеї та Чину, Ернста Юнгера.
Справжня революція ще не відбулася, вона нестримно марширує до цілі. Вона не є реакцією, а дійсною революцією, з усіма симптомами та проявами, її ідея, безпрецедентно загострена, є національною, її символом є свастика, формою її вираження є концентрація волі на єдиному пункті – диктатурі! Вона поставить чин замість слова, кров замість чорнила, жертву замість фрази, меч замість пера.
Вона матиме усі ознаки справжнього та праведного бунту, що виключить зі свого обсягу різну підозрілу публіку хоча б тому, що заробити на цій справі нічого не вдасться. Тому що її рушійною силою будуть не гроші, а кров, що містичними зв’язками об’єднує націю, і якій краще пролитись, аніж дати себе поневолити. Кров повинна народити для нас нові цінності; вона повинна дати постати свободі спільноти через жертву індивіда, вона повинна захлиснути своїми хвилями кордони, які нам личать, ліквідувати всі шкідливі для нас субстанції.
Ось цілі, за які борються на наших барикадах!
Революція та ідея // Völkischer Beobachter. – 23/24.09.1923
Для нас найважливішою є не революція державних форм, а революція духу, яка творить із хаосу нові, міцно вкорінені форми. Тому для нас те, що ми пережили під час війни, є родючим ґрунтом, що означає не заперечення, а ствердження нового, сильного життя.
Революція // Die Standarte. – 18.10.1925
Без сумніву, комунізм як бойовий рух є ближчим до нас, аніж демократія, і без сумніву, між нами повинно відбутись примирення в тому чи іншому вигляді – мирне чи збройне (…). Російська революція має національний характер. Для неї інтернаціоналізм простягає лише можливості для експансії. Якби наші комуністи мали стільки внутрішнього змісту та впевненості, щоби дорости до такого наполеонівського інтернаціоналізму з центром у Берліні, а не Москві, з ними можна було б розмовляти.
Методи революції // Die Standarte. – 18.10.1925
У термінах політики реакція протиставляється революції як статична воля, що спирається на минуле положення речей, на противагу динамічній силі, що творить нове. (…)
Революціонер є неісторичною людиною. Він уявляє собі, що з нього та його чину розпочинається щось абсолютно нове, неначе він обертається навколо себе самого. В реальності це людина, що протиставляє себе чомусь, і таким чином залежить відоб’єєкту поборювання, так само, як пов’язані між собою воюючі народи, що у велетенських механізмах битв через форми боротьби працюють на спільну ціль: творення нового образу світу.
Реакція // Die Standarte. – 1.11.1925
Держава є тільки формою буття нації, але в жодному разі не її метою.
Робітництво в новому розумінні є кровною спільнотою всіх тих, хто живе разом з нацією і працює заради нації. Лише ця спільнота здатна перемогти породження капіталізму. Відтак найбільш нагальним завданням нового націоналізму є перерости в форму робітничого руху, так само як і завданням робітника є визнати, що його справедлива життєва боротьба може бути доведена до перемоги тільки в рамках нації.
Серед основних принципів, що відображаються в розбудові націоналістичної держави, вирізняються такі, як чистий націоналізм, соціалізм, обороноздатність та авторитарна організація.
Німець від природи не є революційним типом людини – йому заважає вроджена повага до влади. Настільки радикальна зміна, як перехід від держави лібералістичної буржуазії до держави націоналістичного робітництва, може бути досягнута лише революційним шляхом. Конституція не пропонує в цьому випадку жодних можливостей.
Якщо націоналізм потребує бойових вождів у боротьбі за владу, так само він потребує робітничих вождів для боротьби за свої економічні вимоги.
Новий націоналізм // Völkischer Beobacher. – 23/24.01.1927
Ми вірили і віримо, що тільки згрупування середовищ навколо центральної ідеї може гарантувати успіх у великій боротьбі, яку ми повинні провадити, якщо хочемо привести до влади німців у цій державі і замість цієї держави. Цю центральну ідею ми назвали німецькою ідеєю у її вартісній формі: національна, соціальна, обороноздатна й авторитарно організована держава. Як єдиноможливий шлях до встановлення такої держави ми вказуємо революцію, а як інструмент цієї революції – дисципліновані рухи, підпорядковані єдиному вищому керівництву.
Націоналізм чину // Arminius. – 21.11.1926