Не секрет, що інфляція нормальних чеснот, релятивізація одвічних цінностей та стосунків між окремими людьми неминуче несуть за собою втрату біологічної, суспільної та історичної суб’єктності націй в цілому. В сучасній Україні це – особливо болюча та актуальна тема, бо за примхою долі ми опинились в епіцентрі однієї з найжорстокіших інформаційних воєн в історії, покликаної зламати психіку нормальних людей.
Провокування неспокою та тривожності, формування високого рівня переконуваності, знищення індивідуальних точок зору шляхом нескінченного тиражування одноманітних суджень – це класичні методи війни, яку ведуть проти націй планети сили зла. Війна, що має на меті знизити опірність всіх, хто не втратив людську подобу, ведеться з прицілом на знищення здорової індивідуальності як такої. Інформаційні віруси та токсини стали постійною сильнодіючою отрутою, яка знесилює інстинктивний рух опору за виживання людства. Паралізувавши здатність до самостійного мислення та почуттів у великої кількості людей, залаштункові ляльководи отруїли їх свідомість і забруднили ментальність подібно до того, як розлита нафта плюндрує довкілля та загиджує його на багато років.
Близькі та рідні стають додатковими інструментами тиску на непокірних, адже заперечення прийнятих “суспільством” цінностей та стилю життя ставить під загрозу сліпу згоду з оточуючими реаліями. Останні, в свою чергу, є гарантами “стабільності”, яку обожнюють пересічні обивателі. Відтак індивідуальне прозріння та повстання проти брехні наштовхуються на запеклий опір близьких і дорогих нам людей. Одна справа таврувати абстрактних манкуртів, зрадників Батьківщини, космополітів та лакеїв Системи, і зовсім інша – з болем у серці відкривати їх у своїх батьках, друзях, подрузі життя чи колегах по роботі.
Нудним і гидким голосом день у день вони наполегливо повторюватимуть нам: “У вас нічого не вийде. Це все юнацький максималізм. Вас ніхто не підтримає. А що ви можете зробити? Всіх вас посадять, якщо будете рипатись!”. І так далі, байдуже в якій послідовності. Та якщо на індивідуальному рівні ще можна намагатись щось комусь пояснювати та аргументувати, то в площині діяльності великих соціальних груп та взаємодії з окупаційним режимом це абсолютно позбавлене змісту.
Опозиційна ніша в форматі “цивілізованого” дискурсивного опонування владі є просто безперспективною. Всі концептуальні розробки, згенеровані інтелектуалами та креативниками націоналістичного середовища, незважаючи на їхню оригінальність та потенціал, виявляються наперед приреченими в неконкурентній боротьбі з ідеологічним продуктом Системи. По-перше, неспівмірність комунікативних ресурсів влади й опозиції призводить до того, що левова частка актуальних і справді потрібних для покращення долі українців ідей просто забивається інформаційним шумом та топиться в каналізаційному колекторі. По-друге, якщо йдеться про вкрай болючі проблеми, то правляча псевдоеліта, використовуючи домінування в медіапросторі, просто, елегантно й невимушено присвоює собі чужі ідеї та заклики інноваційного та передового характеру. Особливо ті, де окрім ідеології проглядається елементарний здоровий глузд та вимоги суспільної справедливості. Копірайту на ідеї не в змозі запровадити навіть країни тоталітарно-ринкової економіки, так що тут дивуватися особливо нічому.
Інформаційний ресурс, що знаходиться під прямим контролем псевдоеліти вітчизняного розливу (“українські мас-медіа”) і транснаціональних корпорацій (медіа з іноземним капіталом), ніколи не працюватиме в інтересах українців. Пробитись туди та стати активним гравцем нереально в принципі. Рівень монополізації та стан конкуренції на цьому ринку такий, що українським патріотам залишається розраховувати хіба що на біблійне диво у вигляді спонсорської допомоги якогось божевільного арабського шейха з Перської затоки чи китайського виробника шкарпеток для половини Європи. Інакше вся присутність націоналістів в медіа буде зведена до розгромних помийних сюжетів у стилі “Ярослав Галан зустрічає Іллю Ерєнбурга та Сімона Візенталя” з боку конкурентів та власних проплачених неймовірними зусиллями рекламних роликів, які підірвуть фінансову базу революції на наступні 10 років та будуть затоптані в асфальт креативним доробком олігархічних інфокіллерів. Тому намагатися протистояти ворогам на цьому фронті традиційними засобами – це те саме, що одному піхотинцю штурмувати лінію Маннергейма з гвинтівкою-трьохлінійкою. У них є загальнонаціональні телеканали (державні та комерційні), загальнонаціональна тиражна преса (від модних псевдоаналітичних видань до друкованих на туалетному папері районних газет), арсенал гламурних глянцевих журналів, сотні радіостанцій ФМ-діапазону, інтернет-ресурси з десятками журналістів на ставці та зграями проплачених мурзилок на форумах. Вся ця армада живиться з щедрої годівниці “державного” бюджету, готівкових дотацій тіньового походження та багатого рекламного ринку. Тому “проривати інформаційну блокаду” у традиційному розумінні в принцпипі безперспективно з точки зору мети та завдань соціал-національної революції. Ситуативно використовувати чужий ресурс, що надається з тактичних міркувань тими чи іншими сторонніми силами під час виборчих кампаній – прийнятно для розкручування бренду, проте не для поширення ідеології. Ідеологія нецікава не тільки читачам журналу “Атдахні” та глядачам каналу М-1, а й споживачам гівенця вечірніх новин та передвиборчих телевізійних ток-шоу. Та це зовсім не означає, що вона непотрібна взагалі. Ідеологія потрібна не електорату. Ідеологія потрібна революції. І тим, хто зможе її здійснити. В ім’я мільйонів простих пригноблених українців сьогодення та мільйонів вільних українців соціал-націоналістичної України майбутнього.
Так от, для революційного соціал-націоналіста діалог з окупаційною владою можливий лише щодо умов її капітуляції перед соціал-націоналістичною революцією. Всі інші форми дискурсу мають відбуватися через приціли кулеметів. Бажано, стисло й небагатослівно, зате з прямою трансляцією результативних картинок на каналі CNN та в інтернеті.
На жаль, все ще доводиться зустрічати наївних людей, які вірять в те, що в сучасних реаліях владної вертикалі можуть існувати окремі політичні суб’єкти, які за своєю внутрішньою природою є “хорошими”. Ба більше, “патріотично” налаштованими. Що таємно “поділяють” наші цінності боротьби за соціальну та національну справедливість, проте з глибинних стратегічних міркувань не можуть їх підтримувати публічно. І от, мовляв, згуртувавшись навколо цих суб’єктів та відмовившись від екстремізму та деструктиву, соціал-націоналістам вдасться зробити для України значно більше, аніж даремно намагаючись повалити антинародну систему. Шкода часу, аби пояснювати хибність такої думки.
Адольф Гітлер, який захищає Ваймарську республіку від агресії країн Антанти та підтримує державницькі, національно-орієнтовані чи антикомуністичні ініціативи президента фон Гінденбурга – це маячня. Приблизно так само, як римський гладіатор-революціонер Спартак, що формує охоронні загони для рейдерських операцій олігарха Марка Красса, чи якобінець-терорист Жан-Поль Марат, який бере в дружини королеву Марію-Антуанетту або якусь іспанську інфанту. Муссоліні свого часу не схотів 10 років боротися в ніші антисистемної опозиції та проміняв національну і соціальну революцію на аудієнцію короля Віктора-Еммануїла ІІІ з легітимним поділом влади в жовтні 1922 року. Як наслідок – отримав владу з рук плутократичної монархії у тимчасове, як з’ясувалось, користування, лише трошки полякавши систему. В результаті Гітлер загинув як прадавній античний воїн, захищаючи обложену силами зла фортецю світла після 12 років безупинного злету арійського міфу та захмарних соціально-економічних реформ, а перевдягненого Муссоліні витягнули з німецької вантажівки опереткові комуністичні “партизани” та копняками погнали на імпровізовану шибеницю, де й підвісили за ноги. Після побудови тотально бюрократизованого державного капіталізму, корумпованого непотизму та бутафорського воєнізованого опудала, прикритого віртуальною квазіреволюційною пан-європейською риторикою.
Отже, слід розуміти, що без соціально-визвольної та національно-визвольної боротьби, в тому числі в інформаційній сфері, антисистемним революціонерам ніхто нічого просто так не подарує. Особливо ті, хто будує своє особисте щастя на геноциді українців. Спробуйте вголос сказати що-небудь правдиве про сучасний стан справ в Україні та світі, про причини і винуватців цих лих та можливі шляхи їх усунення. Вас неодмінно звинуватять в нацизмі, ксенофобії, фашизмі, шовінізмі, нетолерантності та упередженості. А головне – в маргінальності. Це за умови, якщо взагалі почують.
Взагалі окупаційним паразитам досить зручно мати таких опонентів, які самі по собі щиро озвучують все, що від них хочуть і очікують почути. Зручно і не надто витратно. А інколи навіть дуже корисно. Неважко помітити, що вряди-годи відбувається цікава річ: представники опозиційних щодо системи сил, з неймовірними зусиллями пробивши інформаційні бар’єри, озвучують певну гостро-актуальну для суспільства проблему, яка дотепер замовчувалась. Тим часом правляча окупаційна “еліта” уважно спостерігає за реакцією громадськості, великих світових держав та країн-сусідів. Якщо все гаразд, то будьте певні – через півроку те ж саме озвучить який-небудь депутат, прем’єр-міністр, або й президент. Але вже із незрівнянно більшим пафосом, широким інформаційним висвітленням і масованою підтримкою тисяч “експертів” і “незалежних оглядачів”. А про ініціаторів первісного суспільного резонансу з приводу конкретної проблеми неодмінно забудуть. Якщо ж реакція критичних аудиторій буде стриманою або негативною – тоді наклеювання на опозицію ярликів “фашистів”, “клоунів” і “маргіналів” рівнозначне поблажливому поплескуванню по плечі та доброзичливому прокручуванню вказівного пальця біля виска. Мовляв – що з них взяти.
А от факт, над яким слід задуматись. У Львівській області (кордон з ЄС, галицький Пьємонт, купа псевдоінтелектуалів-снобів тощо) сьогодні, у 2009 році, (ХХІ століття) нараховують близько 400 сіл, де мовчать радіоприймачі. Єдине доступне та безкоштовне джерело інформації для тисяч селян. До яких ніхто не прийде з альтернативною точкою зору з приводу важливих і актуальних подій в Україні та закордоном. А таких сірих зон – тисячі. І всюди нас чекають мільйони простих українських трудівників, яким потрібна не агітація-пропаганда, а чесна непідцензурна інформація про те, що навколо. Бо якщо туди не прийдемо ми – туди вже ніколи не прийде ніхто.
Нахтігаль