Надворі сіється густий осінній дощ, небо чорніє саркофагом над блискучим від вологи асфальтом, у химерному танку дерев вчуваються плач і стогін, лише внизу здіймається синювата заграва. Там, під серпанками туманів, лежить твоє місто. Місто героїв і переможців. Місто грабіжників і торгашів. Місто робітників, студентів, будівельників і менеджерів. Місто звичайних, пересічних людей. Не має значення, чи це ажурна барокова перлина, вчорашній індустріальний гігант, спально-депресивний вулик, патріархальний райцентр чи нуртуючий мегаполіс. Це – місто, місто українців. Тут ти народився, тут жили твої батьки і батьки їхніх батьків, тут вони будували, молились, і творили, звідси вони вирушали на битви і сюди вони повертались, бо вірили, що їхні і твої діти житимуть тут завжди. Вірили, тому що часто це здавалось неможливим.
…Ти зупиняєшся на мить і дивишся згори на своє місто, і подумки шукаєш там себе. Ніколи досі не випадало бачити так далеко і водночас заглядати так глибоко усередину речей. Все виявляється не таким, яким ми собі це уявляли колись. П’ять, десять років тому. Коли за покликом душі, збігом обставин чи наполяганням друзів обрали цю стежку. Ми не шукали готових орієнтирів, ми самі ставили запитання, і самі дали на них відповіді. Тепер вони завжди стоятимуть у нас перед внутрішнім духовним зором, і завжди пектимуть нас німим докором, якщо ми зрадимо їх.
Нація. Соціалізм. Революція. Прості та звичні слова, давно закарбовані свідомістю, зігріті серцем, омиті потом і кров’ю. Своєю та чужою.
Вибори. Ринок. Інтернет. Це те, що навколо.
Опалення? Ще тижнів зо два це слово викликатиме хіба що істеричний сміх. Карантин? Люди однаково вештаються вулицями, бо не знають куди себе подіти.
Всі знають, що це таке, але ніхто не любить говорити про це уголос. Осіння депресія, аполітичний анабіоз, втрата почуття перспективи, розчарування…
Коли почуваєш себе стомленим і байдужим, коли довкола сумно, гидко і безнадійно.
Коли навіть від залізобетонних патріотів ніхто не став би вимагати якогось рішучого, героїчного чи просто більш-менш активного вчинку. Коли найбільш збиті та дієві національні бригади розповзаються по університетських аудиторіях, кафе, барах, дискотеках і домівках. Коли не роздаються листівки, не клеяться плакати, не проводяться вишколи, не організовуються марші, і навіть акції прямої дії виливаються у безрезультативну біганину порожніми вулицями. Надто холодно для мітингів, надто мокро для революції.
А десь там, внизу, за важкими дверима елітних нічних клубів весело й шумно, м’яке тепле світло над столиками, синюватий сигарний дим, живий сміх, ритмічний пульс музики, екзотичні коктейлі. Повнота буття. І дівчата. Холодні та прекрасні. Гламурні, безтурботні та зачаровуючі. Сьогодні вони не з нами. Тобто, нас там немає. Та однаково ми нічого особливого не пропустили. Вони нудним тоном читатимуть нам нотації, що у нас ніколи нічого не вийде, і всіх нас посадять. А тоді повискакують заміж за яких-небудь бовдурів. За бовдурів і падлюк.
А так усім добре.
Ми вітаємо осінь, вітаємо її сірі хмари, її холодні вітри, її туманні сутінки, її опале листя. Ми вітаємо її піднятою до невидимого сонця правицею, як вітали колись нині мертвих вождів і зниклі безвісти легіони переможців. Ми вітаємо її завмиранням серця та стиснутими до болю зубами.
Неважко перевірити, чи готовий ти вкотре перебороти себе і знову стати на обраний шлях, забувши про мить слабкості. Це те, що в тобі є, або його не було, немає і ніколи не буде. Це неминуче, як закон всесвітнього тяжіння. Ти подолаєш хвилинне тремтіння рук та холодок під серцем, забудеш про цю осінню маячню та підеш своєю дорогою соціал-націоналіста. До наступної осені.
…Прицільно спльовуєш під ноги добродієві, який виліз з чорного “Лексуса”. Чемно вислуховуєш його міркування з приводу своїх подальших перспектив, а тоді ввічливо всміхаєшся і тихо заглядаєш йому у вічі, від чого він блідне і закриває пельку. Він бачить смерть у твоїх очах, і відступає. На все прийде час розплати. Це сьогодні вони господарі життя, а вже завтра їм доведеться сплатити рахунки. Та коли вони не схочуть платити, то почнуть верзти всілякі дурниці: про презумпцію невинності, про полювання на відьом, про європейські стандарти та зобов’язання перед інвесторами.
Сьогодні ми – артефакти. Нас залишилось так мало, що окупанти просто скинули нас із рахунку та зайнялись своїми буденними справами – геноцидом українців і розпродажем залишків національного багатства. Але нас вони все ще ненавидять – отже, все ще бояться. А це означає, що ми, соціал-націоналісти, живі. Живіші за тих, хто думає, наче знає життя. Живі настільки, що наші мертві дивляться на нас із небес і тихими тінями виростають за плечима, коли нам зовсім сутужно.
Ти не маєш права на слабкість, права на відчай, права на розчарування. Ти – революційний соціал-націоналіст. Твоїми руками Україна каратиме ворогів і будуватиме майбутнє, твоїм серцем Україна буде любити й ненавидіти, твоїми грудьми Україна закриватиме світ від кривди і пригортатиме своїх дітей. Тобою дихатиме революція. Тобою дзвенітиме сталь. Тобою пишатимуться нащадки. Тобою, але без тебе. У нас свій шлях, своя Голгофа і свій присуд історії.
…Самотні кроки лунають кам’яним лабіринтом у нічній тиші так, неначе проходить маршова колона. Ти йдеш чисто вмитою дощем брукованою вулицею, що піднімається вгору, впевнений у собі, стрункий і спокійний, і не обертаєшся назад. Ніколи не обертаєшся.
Бо завтра буде новий день.
Звичайний день простих, але доленосних рішень.
Нахтігаль