Наївно думати, нібито почуття справедливості і мужність можна виявити одноразово, давши відсіч злу в одному конкретному місці та в одну конкретну мить життя, а потім легко і невимушено повернутися до буденності, де все саме по собі під дією добрих чарів облаштується щонайкращим чином. Ми ідеалісти – але ж не ідіоти. Боротись доведеться довго і на різних фронтах, передусім на внутрішньому.
Для любителів демократії, ринкової економіки та загальнолюдських цінностей соціал-націоналіст – це породження пекла, яке не визнає ні політичної нації та громадянського суспільства, ні результатів так званих “соціологічних досліджень”, ані приватизації землі, ані одностатевих шлюбів.
На всіх, хто готовий жити і боротись задля вищої мети, обиватель та інтелігент дивляться з острахом і ненавистю. Герої-революціонери, ідеалісти-повстанці, вожді та провідники, солдати Нації та просто небайдужі до долі України люди з точки зору такого планктону – небезпечні маньяки, екстремісти, маргінали та загалом “неправильні”, бо “не такі”. Влада для планктону та інфузорій – це аж ніяк не спосіб реалізації якоїсь вищої мети, праця в інтересах національної спільноти чи відповідальність за майбутнє мільйонів українців. Влада – це насамперед вивищення над звичайними людьми та безперешкодний доступ до грошей. Сакралізація грошей як божественої субстанції та плазування перед тими, хто має владу – ось життєве кредо так званого “середнього класу”, який запобігає перед олігархією, одночасно зневажаючи українських трудівників. Уявити, що хтось може боротися за владу не заради того, щоб їздити на “Бентлі”, напихатися елітним комбікормом у фешенебельних київських ресторанах і розважатися в товаристві так званих “топ-моделей” – понад їхні сили.
Ця форма життя повністю антагоністична тій, яку ми прагнемо (і повинні) вести. Ми, які ніколи й нікого не зраджували в житті і в бою. Ми, які маємо стати прикладом для тисяч інших українців. Ми, які ніколи нічого й нікого не боялися. Ми, які нічого й ніколи ні в кого не просили. Ми, які повинні розпочати і виграти свою революцію.
“Екстреміст”. “Маргінал”. “Ксенофоб”. Слово з телевізора. Лексикон інформаційних кіллерів. А Бандера? Степан Бандера, який створив підпільну терористично-революційну армію, тіні якої і досі вселяють крижаний жах у серця ворогів нашої Нації? Теж – маргінал? Чи, може, “провокатор”? І вже точно – “ксенофоб” і “екстреміст”!
Коли Вождь-Основоположник ОУН Євген Коновалець писав у листі до секретаря Проводу Мартинця: “що там чувати з машиною для Сціборського…бо Сціборський не дає мені спокою?”, то він, між іншим, мав на увазі не “лендкрузер”, “паджеро” чи “лендровер”. А звичайну друкарську машинку. Щоби Микола Сціборський, член Проводу та редактор головного теоретичного органу реально найкрутішої в Європі революційної організації, мав на чому писати свої статті. Отакої.
Дмитро Донцов у передачі Савіка Шустера, Степан Бандера на “Лексусі”, фотосесія Ольги Басараб на сторінках гламурного журналу, Микола Лемик у сесійному залі Верховної ради, Роман Шухевич у відпустці на Мальдівських островах, бойовики-оунівці в форматі “успішних українців” і батальйон “Нахтігаль” в ролі рейдерів з охоронної фірми – не просто нонсенс, а сюрреалізм. Толерантний Василь Білас і політкоректний Дмитро Данилишин як символи немаргінальності українського націоналізму, що стояв на варті загальнолюдських цінностей та українського середнього класу. Смішно? Отож. Але багато кому з наших сучасників це видається максимально бажаним і необхідним горизонтом образно-смислової “легітимації” та “осучаснення” українського чинного націоналізму, на якому вони паразитують, в умовах ліберально-капіталістичної окупації. Окрім “середнього класу” особливо часто зловживає терпінням чесних українців у цих питаннях так звана “українська інтелігенція”.
Цілком справедливо інтелігенцію в найзагальніших термінах можна визначити як соціальну групу, що ідентифікується на основі демонстративного споживання культури. Найбільш агресивні та розумово відсталі представники цієї групи об’єднуються у банди так званих “громадських діячів” і “правозахисників”, що намагаються тероризувати нормальних людей політкоректністю, пропагандою мультикультуралізму та інших збочень.
В українських реаліях присмерку доби ліберального капіталізму до лав “інтелігенції” належить чимало яскравих особистостей з претензіями на індивідуальність. Грантожери, сексоти, графомани, психічні троцькісти, телевізійні блазні, кухонні бомбісти-опортуністи, газетні шльондри, винахідники вічних двигунів і професійні борці зі злочинним режимом. До речі, за непередбачуваним збігом обставин, усі вони – палкі прихильники так званої “євроатлантичної інтеграції”, вільного ринку, дозволу на одностатеві шлюби, легалізації “легких” наркотиків та інших загальнолюдських цінностей на зразок боротьби з тоталітаризмом, ксенофобією, гомофобією і іншими здоровими реакціями людського організму. Жах, одним словом. І весь цей декласований набрід нормальним українцям намагаються впарювати під виглядом так званої “інтелігенції” чи “діячів культури” в ролі “совісті нації”.
Для таких кожен молодий національно свідомий українець без шкідливих звичок та здоровим несприйняттям існуючих політичних і економічних реалій – це потенційний фашист. Відповідно, чим енергійніше хтось бореться з “українським фашизмом”, тим огидніший декадент і пафосний нездара приховується за маскою інтелектуала. Пігмейська ненависть до революційного українського націоналізму, що має чітку соціально-визвольну місію, поєднується в цього контингенту з повсякчасними заграваннями з “свідомою студентською молоддю”, звідки “інтелігенти” намагаються рекрутувати собі поповнення. Посильну допомогу “інтелігентам” надають самозвані “аналітики”, закликаючи не допустити повторення в Україні шляху, яким в епоху Великої Депресії вельми успішно скористалися європейські держави, аби поставити на місце оскаженілих космополітів. На практиці ж тотальна більшість всіх “політологів” і “незалежних експертів” – це політично заангажовані негідники, яким платять гроші за ретранслювання політкоректних догм і апологетику пануючих класів.
Дешевий псевдоінтелектуальний снобізм, покликаний продемонструвати власну значимість, зазвичай виявляється в показній демонстрації “інтелігентами” своїх книжкових “знань”. Бібліографічний дрес-код може змінюватись в залежності від обставин, проте, незважаючи на варіативність, існує певний канонічний набір текстів та авторів, які диверсанти-талмудисти оголосили еталоном світової філософської та політичної думки. Дерріда і Габермас, Альтюссер і Маркузе, Гадамер і Бубер, Фромм і Фуко, Адорно і Фройд, Роулз і Нозік, – цей перелік дефективних інтелектуальних ідолів покоління вічноображених можна продовжувати до нескінченності, однак попри все вищевказане “інтелігент” не знатиме, скільки районів налічує його рідна область. Про серйозніші речі мову вести несерйозно й поготів.
Таким чином, куди б не потикалась самопроголошена “інтелектуальна еліта” – всюди смердить гнилісним духом розкладу та капітуляції. Час уже вгамувати цих мракобісів і вказати їм на їхнє місце в цьому житті. Замість того, щоб спостерігати, як мучиться в творчих пошуках клістирна інтелігенція, соціал-націоналістичному рухові слід просто ігнорувати її як явище. У нас і без того непочатий край роботи.
Тотальна манкуртизація населення дає свої невтішні для нас результати. Але навіть вона не здатна вбити до кінця могутній біологічний інстинкт спротиву й самозбереження, який щороку всупереч усьому приводить до наших лав ідеалістичну, протестно налаштовану молодь.
У цій ситуації особливо важливо невтомно плекати свою духовну красу. Для цього слід насамперед чинити безкомпромісний опір силам темряви та демонам руїни. Звичайно, можна один раз на місяць сходити прослухати який-небудь хор селян з опери Джузеппе Верді “Навуходоносор” чи там арію тореадора з “Кармен”, зображаючи з себе при цьому рафінованого галицького інтелігента за допомогою напрасованої сорочки та лакованих мештів. Але для справи національного відродження куди корисніше буде після опівночі змусити кількох шанувальників шансону заткнути пельку посеред спального мікрорайону, вгамувати мракобісів, які розповсюджують шкідливу для психічного здоров’я українців агітаційну макулатуру, провести виховну роботу з любителями малювати різне паскудство на стінах і так далі. Або ж внести конструктивні зміни в бампери припаркованих посередині дитячого майданчика елітних автомобілів, за чиїми власниками гірко плаче інтерпол. Прочитати публічну лекцію на тему “брехати негарно” для українофобствуючого графомана. Вказати неавтохтонним комерсантам, що облаштовують в колишній бібліотеці черговий розважальний заклад, азимут найкоротшого маршруту в напрямку історичної батьківщини тощо. Врешті-решт, підтримати творчість і життєву позицію нормальних українських авторів і виконавців вагомим словом і чином у разі потреби. Застосовувати це на ділі важко – особливо інтелігентам і романтикам. Але робити це просто-таки необхідно, і, очевидно, нікому, крім нас, не під силу. Тому що, врешті-решт, не за горами день, коли потрібно буде боротись за народження нового світу, а не займатись тим, що розповідати оточуючим, як все довкола погано.
Тобто на практиці часто-густо духовна краса людини напряму залежить від того, скільки кілограмів вона може відтиснути від грудей, або чи добре у неї поставлений удар справа. Тому, аби не перетворитись на клуб веселих чоловічків, нам потрібно багато і наполегливо працювати над собою. По-перше, аби бути гідними високого покликання революційної боротьби та не зганьбити славетних стягів наших попередників. По-друге, аби показати пересічним заляканим системою українцям орієнтир, на який можна рівнятись, а не соромитись свого. По-третє, аби захистити світову та українську культуру від глобального свинства. При потребі – брутальною фізичною силою.
Толерантність, яка не може відстояти свою правду, є елементарним боягузтвом. Тому на тих, хто в ситуації перманентної війни на знищення українців займається оспівуванням та пропагандою толерантності, соціал-націоналіст дивиться, як на лайно. Соціальний націоналізм вчить нас, що коли ворог займається геноцидом українців, українці мають привітати його свинцем, багнетами і розпеченим залізом, а не проводити круглі столи та шукати консенсус.
Як показує історична практика, не лідери роблять революції, а революції роблять лідерів. Саме так, а не інакше. Ким був Робесп’єр до початку революції 1789 року в Франції? Провінційним адвокатом у маленькому містечку. Ким був Коновалець до 1918 року? Прапорщиком австро-угорської армії. Ким був Ленін до лютого 1917 року? Скандальним політемігрантом, який сидів у Лондоні чи Женеві, конспектував Гегеля та писав товаришам по партії розлогі “поради стороннього”.
Відтак, революційні соціал-націоналісти повинні не чекати “вождя”, а культивувати агресивні лідерські риси в собі і оточуючих, чинячи таким чином спротив системі, яка перетворює людей на планктон, та одночасно готуючи кадри для неминучої та успішної революційної боротьби за свободу. Вождизм, активізм, оптимізм, самовідданість і дисципліна – ось найбільш необхідні елементи формування нового типу української особистості. Якщо хтось не може чи не хоче практикувати елементарну дисципліну – то місце йому не в лавах революціонерів, а в каналізаційному колекторі Полтви. Безнадійна печаль Європи, замріяний романтизм Малоросії, бездумний фаталізм Сходу повинні бути викреслені з духовної конституції українця – майбутнього Героя і Переможця.
Через нову українську субкультуру до української контркультури, а відтак – до переможної і домінантної соціал-націоналістичної української культури нової доби!
Нове покоління бійців української культурної революції і так званих “українських” інтелігентів розділяє прірва інтелектуальної та моральної деградації, до якої “інтелігенти” стрімко котяться ось уже 19 років. Їхнє призначення – плазувати перед тими, хто має владу та гроші. Наше завдання – генерувати здорові альтернативні цінності на противагу існуючим дегенеративним, готуючи таким чином ґрунт для національної культурно-визвольної війни. Підриваючи гегемонію панівної псевдокультури, ми одночасно підриваємо й легітимність окупаційної політичної системи, яку вона обслуговує. Переможним завершенням культурно-визвольної війни та її кульмінацією стане розрив традиційного інформаційного поля, згортання всіх існуючих дискурсів в один проукраїнський з проведенням зачистки культурного поля для дезінфекції від чужорідних домішок.
Суспільство молодих, сильних, вродливих і здорових юнаків і дівчат повинно прийти на зміну диктатурі дегенератів і торгашів, де все купується і продається. Так повинно бути, і так неодмінно буде. Інакше б тисячоліття людської історії були позбавлені абсолютного сенсу.
Нахтігаль [1]