У сучасному глобалізованому світі засоби масової інформації відіграють настільки важливу роль, що відверто підозрілим суб’єктам, які ними володіють, під силу не лише керувати настроями мас, а й довільно змінювати політичні режими, розпочинати й закінчувати війни. Світова закуліса з легкістю маніпулює своєю “іграшкою” під назвою “вільна журналістика”, і намагається позбавити ідентичності кожне національно зорієнтоване слово правди, яке лунає без її санкції. Міф про журналістику, яка існує як незалежне явище на світовій шахівниці суспільних і політичних явищ, не витримує жодної критики. Очевидно, що Україна перебуває у сфері інтересів та впливів чужинської інформаційної гідри, яка охоплює її з усіх боків, та що гірше – роз’їдає зсередини.
Ліберальна журналістика, нав’язана Україні із своїми вічними супутниками (“незаангажованістю”, “незалежністю”, “нейтральністю” та “толерантністю”) робить свою нечисту справу не гірше, аніж диверсійно-розвідувальна служба ворожої іноземної держави.
Майбутні українські “майстри пера”, лише переступивши поріг навчального закладу, одразу ж отримують щеплення “толерантністю” та “нейтральністю”, яке протягом навчання підкріплюється ще й регулярними сеансами ліберального зомбування. Українська журналістика рік за роком продовжує “штампувати” нових і нових яничарів, зовсім необтяжених ані національною ідеєю, ані почуттям обов’язку перед нацією, які з іскрою в очах ідуть нести в народ так зване “незаангажоване” слово. А згодом в українців виникає здивування, чому Україна програє інформаційні війни на всіх фронтах, а вітчизняні ЗМІ відповідають на ворожі атаки лише зваженими та поміркованими “незалежними оцінками”. А дивуватись немає чому, адже якщо влада в неукраїнських руках, то годі сподіватись, що медіа будуть проукраїнськими. Якщо ЗМІ це четверта влада, яка як і три перших знаходиться під впливом антиукраїнських сил, то це означає лише одне, – ми з вами живемо в абсолютно окупованому суспільстві, яке відрізняється від прямої окупації лише ілюзією відносного спокою, створювати яку якраз і покликані “вільні ЗМІ”. Сьогоднішні “українські” мас-медіа граються у таких собі “примирювачів суспільства”, які, не стаючи ні по один бік барикад, намагаються здаватись зразком об’єктивності. Вони також не обирають свого чітко визначеного місця у конфліктах між українським народом і продажною владою, між національними силами та антиукраїнською п’ятою колоною, та навіть у конфліктах між Україною й відверто ворожими державами. Ще однією ознакою цієї журналістики занепаду є надзвичайно скупа тематика, сухість та всезагальне окозамилювання (прорвана каналізація у Мелітополі для “політично нейтральної” журналістики незрівнянно важливіша за святкування 100-річчя з дня народження Бандери). Сучасні ЗМІ не несуть суспільству жодних цінностей, окрім планомірного нав’язування матеріалістичного світогляду та споживацького типу мислення. Матеріалізм, лібералізм та глобалізм – три ціннісно-світоглядових кити, на яких тримається журналістика декадансу, яка доживає свої останні дні, паразитуючи на почуттях терплячого українського народу. Мораль такої журналістики – “моя хата з краю”, майбутнє такої журналістики – на смітнику інформаційного мотлоху. Кожен мислячий українець повинен усвідомлювати, що телевізор, радіо чи газета сьогодні – це така ж зброя, як і винищувач, танк чи автомат на справжній війні. Це означає, що уся добротна зброя та перевага на боці окупаційної капіталістично-олігархічної влади з пейсатою пикою. Тому єдиним виходом для національно зорієнтованих журналістів, які обирають боротьбу за краще майбутнє та пов’язують свої долі з долею нації, є самоосвіта, самовдосконалення та самоорганізація. На боці чужинців – гроші, впливи та вседозволеність, на нашому – фанатичність, ідейність та організованість. В особі кожного соціал-націоналіста ми бачимо як вуличного, так і політичного бійця, який фізично та інтелектуально підготований до будь яких варіантів майбутніх “дебатів”. Ідейні публіцисти, які не обтяжені ніякими міжнародними конвенціями та стандартами “незаангажованості”, легко і зі смаком викладуть на папері усі свої нетолерантні думки щодо сучасного становища нації та чітко опишуть шляхи виходу з ситуації, а у випадку нерозуміння з ворожого боку із задоволенням вступлять у полеміку дещо іншого типу, з якої “опоненти” вийдуть з наглядними доказами на обличчі. Слухняні писаки, підгодовувані своїми хазяями та продукуючи незліченні опуси на замовлення, не усвідомлюють, що вони на порозі безробіття, адже “овочева журналістика” незабаром кане в Лету.
На місце сучасної інтернаціональної журналістики повинна прийти абсолютно нова, світоглядна журналістика, підкріплена ідеалом нації як першооснови усіх починань. І вона уже гартується у серцях багатьох сотень нових, палких націоналістичних публіцистів, “вісниківців XXI століття”, для яких не існує жодних інших моралей, окрім моралі “вогненних слів”, кожне з яких написане на благо нації, і жодне їй на шкоду. Нове покоління націоналістичної думки покликане вирвати цю архістратегічну сферу буття нації із ліберальних тенет сухого інформатизму, дешевої писанини та антиукраїнського скигління, накресливши натомість нові орієнтири та перспективи розвитку, пробуджуючи націю з летаргічного сну, до якого її довели поламані дороговкази. Тверда та безапеляційна, насичена та органічна, соціально та національно зорієнтована, фанатична та високоінтелектуальна – ось такою буде соціал-націоналістична журналістика нової України. Це буде журналістика, яка вирішує проблеми, а не інформує про них, яка змінює сама, а не стежить за змінами, яка є нещадною, а не нейтральною до ворогів, яка веде суспільство до високих цілей, а не задовольняє штучно накинуті низькі пориви, яка виховує маси, а не розбещує їх, яка стоїть опорою нації та є духовною школою молоді, а не фабрикою по штампуванню гламурних, пустоголових роботів.
Матеріалізм сучасних словоблудів буде ущент розбитий надідеалістичністю нового інтелектуального авангарду. Ідеалізм принесе за собою дух, слова підкріплені духом принесуть всеперемагаючу ідею, ідея запалена в серцях молоді принесе Соціал-Націоналістичну революцію. Лише націоналізм здатний нагородити цю професію настільки високою місією, яка здатна вершити історію!
Журналістика нової України буде швидше не професією, а мистецтвом – мистецтвом заради нації.
БІЛИЙ