Вся помилка сприйняття соціалізму криється в одному реченні Карла Маркса – “Отже, люди ставлять собі лише ті цілі, які спроможні досягнути”.
Це неправда. Люди ставлять собі лише такі цілі, осягнути які вони не можуть. Їх надихає людський геній. Людський daimon [1] підбадьорює їх.
Сенс Утопії полягає в тому, що вона нездійсненна. Суть християнства в тому, що воно нездійсненне. Сутність тисячоліття в тому, що воно живе пророцтвом, але ніколи не живе теперішнім. […]
Ми, люди, постійно вирушаємо на пошуки Індій, сподіваючись дорогою натрапити на свою Америку. Наші цілі є сферами, що лежать за горизонтом, умови яких – матеріальні та духовні – нам невідомі. Лише сходивши досягнуті береги, ми можемо озирнутись на пройдений шлях і вказати на відношення причин до наслідків.
До того часу ми повинні покладатись на свою волю та відвагу, і на голос натхнення. Наша доля формується без нашого знання. Ми говоримо про передбачення Провидіння, оскільки самі не можемо передбачити те, що є призначене для нас.
Марксизм насправді має всі ознаки матеріалістичної утопії. […]
Деякі пророцтва мають властивість здійснюватись. Існують люди, наділені даром чутливості сучасного моменту, настільки гострим, настільки проникливим, настільки більшим за нормальний, що вони стають, так би мовити, довіреними особами майбутнього, володіючи силами, які дозволяють їм допомагати формувати майбутнє. Таким людям можна дозволити пророкувати, якщо вони фізично і ментально становлять одне ціле з народом. Маркс не належав до таких. Він був жидом, чужинцем в Європі, який тим не менше дозволяв собі лізти у справи європейських народів. Він не мав близького контакту з їхньою історією, їх минуле не було його минулим, а їхні традиції, які визначили їхнє сьогодення, не були його власними. Він не жив разом із ними протягом століть, його емоції були іншими, інакшими були і його думки. Маркса можна зрозуміти лише через його жидівське походження. Невипадково, що він демонструє моісеєвські, маккавейські риси, риси талмуду – і ґетто. Він безмежно далекий від Ісуса, проте він стоїть поруч із ним, як Юда, який охоче зрадить свого володаря. У всіх його писаннях не знайти жодного слова любові до людей. На фоні злісної пристарсті палають вогні його ненависті, відплати й помсти. Послання Ісуса було наднаціональним, відтак змогло досягнути навіть народи півночі. Послання Маркса було інтернаціональне, відтак воно було здатне ввести Європу в оману та поставити її на вуха. Від адресував своє послання пролетаріату, оскільки був упевнений, що поміж ним не існує національних поділів. Будучи жидом, він не міг сприйняти національних почуттів інших, будучи раціоналістом, він вважав національне почуття застарілим. Він ігнорував вищі прошарки Європейського суспільства, оскільки не належав до них, і не мав поняття про цінності, які вони створювали століттями, та передали, немов дорогоцінний скарб, своїм нащадкам, до чого Маркс і його предки не мали стосунку. Він відчував спорідненість із пролетаріатом. Він переконував його покінчити із національним інстинктом та усвідомити окремим класом. Йому не спадало на думку, що скоріш за все національний соціалізм є необхідною попередньою умовою для універсального соціалізму; і що люди живуть доти, доки живуть їхні нації. […]
Кожна нація має свій соціалізм.
Маркс похитнув німецький соціалізм біля самих його коренів. Він придушив паростки національного соціалізму, які почали проростати у Вільгельма Веддінга [2] та, в дещо іншій формі, у Йогана Родбертуса [3]. Вплив Маркса був характерним: вплив безжального анатома європейської економічної системи. Бездомна людина, без коренів у минулому, що взялась формувати майбутнє. Зараз ми повинні взятися за виправлення шкоди, яку він накоїв.
Кожна нація має свій соціалізм.
Це продемонстрували росіяни. Російський соціалізм періоду Революції породив новий мілітаризм Рад. Ті самі мільйони людей, які припинили війну, оскільки прагнули миру і тільки миру, дозволили переформувати себе у нову червону армію. Настав час, коли єдиними заводами, що працювали в країні, були заводи з виробництва амуніції. Росіянин схилив чоло, терпляче приймаючи жорсткий мілітаризм нової автократії. Він скинув із себе бюрократичний і поліцейський апарат царату, який тхнув Санкт-Петербургом і взагалі Заходом, сприймаючись як чужоземний і ворожий. Проте він вітав автократію соціалізму; він прагнув її; бо Більшовизм є російським, і не може бути ніяким іншим.
Кожна нація має свій соціалізм.
Німецький трудівник все ще не може в це повірити. Як це по-німецьки! Перед війною він дослухався настільки охоче та настільки довго до втішного євангелія союзу пролетаріатів усіх країн. Він справді вірив, коли йому розповідали, що пролетарі усюди мають спільний класовий інтерес, що вони мають більше спільного один із одним, аніж із іншими класами в своїй країні. Німецький трудівник крокував на війну, підкоряючись диктату власної здорової природи та цілющій дисципліні, в якій він знаходився. Це також було дуже по-німецьки. Він закінчив війну так, як вважав за потрібне, тому що вірив, що її програно, а тим часом голос спокусників його здолав, переконуючи, що його народ отримає справедливий мир. Це також було дуже по-німецьки. Потім він втратив голову. Він ні в що не вірив. Він не вірив своїм вождям. У нього не зосталось нічого, окрім ідеалізму, який не дозволить йому визнати, що його зрадили. Йому доведеться навчитись визнавати таке. Він повинен навчитись визнавати, що його ще ніколи не поневолювали так сильно, як зараз це роблять капіталісти чужинських націй. Визнавши це, він повинен відповідно діяти.
Кожна нація має свій соціалізм.
Пригадуючи промови, озвучені на довоєнних конгресах Соціалістичного інтернаціоналу, ми бачимо, якими ілюзіями втішався німецький трудівник. У той час Ерве [4] був найзатятішим рупором антимілітаризму. Він звертався до аудиторії в німецькому місті [5] та запевняв її в успіхах антимілітаризму в Франції. Він стверджував, що французький генеральний штаб морально роззброєний, і що початок війни стане сигналом до початку повстання французького пролетаріату. Це не завадило цьому самому Ерве стати найзатятішим патріотом, і це не завадило французькому пролетаріату триматись до останнього у війні з Німеччиною. Це було дуже по-французьки.
У цьому ж самому німецькому місті англійські соціалісти відмовились підтримати резолюцію, спрямовану на торпедування будь-якої війни у майбутньому військовим страйком пролетаріату, на підставі того, що Англія взагалі не повинна була б обговорюватись, оскільки жоден англійський уряд не зміг би вести війну без підтримки англійських трудових класів. Але саме англійські трудові класи допомогли своєму уряду підготуватись до війни, оголосити війну, та виграти війну. Це було дуе по-англійськи.
Кожна нація має свій соціалізм.
Німецький соціалізм пишався поєднанням продуманої теорії з практичним застосуванням, яке створювало рівновагу справедливості. Проте німецький соціаліст не розбирався у зовнішній політиці, він ніколи не думав про інші нації. Він не задумувався над вимогами можливостей для існування молодих націй, націй перенаселених країн. Він не усвідомлював того, що баланс між націями є важливішим навіть за баланс між класами. Він ніколи не запитував, що нації, обмежені тиснявою, які не мають таких просторів, як ситі нації, мають робити з продукцією своєї промисловості, що розвивається. Для нього не було очевидно, що роль соціалістичного імперіалізму могла полягати в здобутті нових ринків, які б забезпечили роботу для трудівників. Нині німецький народ позбавлений усіх цих можливостей. Сьогодні нація нараховує зайвих 20 мільйонів, яких немає як прогодувати. Можливо, німецький соціалізм має нову національну місію, прописану не Марксом, а світовою війною, – виступити на чолі поневолених націй та продемонструвати умови, за яких можна вижити.
Коли ми тепер ведемо мову про німецький соціалізм, ми, звичайно, не маємо на увазі соціалізм соціал-демократів, який оформився після нашого падіння, як і не маємо на увазі логічно-марксистський соціалізм інтернаціоналів, які не відмовились від класових воєн. Скоріш за все ми маємо на увазі корпоративну концепцію держави та економіки, яка напевно потребує революційного фундаменту, проте пізніше шукатиме консервативної стабільності. Ми вважаємо Фрідріха Ліста [6] німецьким соціалістом, оскільки його погляди на зовнішню політику базувались на політичній економії. У внутрішній політиці ідея організації суспільства за професійною ознакою повертає нас до Фрайгерра фон Штайна [7] та ідеї середньовічних гільдій. Все вказує нам у бік нової концепції соціалізму. Молодь вимагає лідера, що маршируватиме попереду, лідера, який приймає рішення, а не займається арифметикою, як це прийнято в людей західного типу. Для нас соціалізм означає викорінення, реорганізацію, градацію.
Інтернаціонального соціалізму не існує. Його не існувало до війни, і тим більше не існує після її завершення. Німецький трудівник став мучеником своєї марксистської віри. Йому необхідно змиритись із тим, що обіцянка “світу для пролетаріату” залишилась нездійсненою. Він повинен усвідомити, що в кожній країні пролетаріат думає лише про свою країну. Нації-переможниці застосували марксистський принцип “просвітленого егоїзму”, який цей скептик вважав основою будь-якої моралі, лише на користь своїх країн. Вони уклали мир, який був розроблений спеціально, щоби експлуатувати Німеччину. Проблеми ж соціалізму все ще залишаються нерозв’язаними.
Революція, що ставила собі за мету втілення демократичної держави, не досягнула своїх намірів. Німецькому соціалісту не залишається нічого іншого, аніж ретроспективно обдумати справу, дошукуючись в собі причин, які завадили розв’язанню його проблем в рамках марксизму. Якщо він це зробить, то зрозуміє: руйнівною для його соціалізму була зараза лібералізму: нееластичний, догматичний, раціональний лібералізм за “розумом” не бачив дійсності. Ми ще не знаємо, кому вдасться вирішити проблеми, які стоять перед соціалізмом. Не можна вірити в те, що німецький комунізм, який віддано продовжує чіплятись за Маркса, зробить свій внесок у розв’язання питання, хоча в німецькому комунізмі є щось брутально та вперто німецьке. В будь-якому разі ми знаємо – і ми повині вірити – що німецький соціалізм, який ми маємо на увазі, може і насправді вирішить свої проблеми на вищому рівні, аніж соціалізм Маркса; на рівні, де йдеться не про проблеми класу, а про проблеми нації.
У нас є одна перевага перед нашими ворогами – в існуванні проблеми, поставленої перед нами нашою поразкою та нерозв’язаної нашою Революцією. Ця перевага має чисто інтелектуальний характер, але масштаб її значний. Достатньо лише подумати про повну відсутність ідей, які сповідують наші вороги: їхня перемога принесла їм самозаспокоєння, ситість – незважаючи на економічні та політичні небезпеки, які загрожують їхнім країнам.
Якщо ми не піднімемось до розв’язання проблеми, поставленої перед нами, то це буде трагедія, катастрофа та наша погибель. Проте, якщо нам вдасться перемогти і досягнути рішення наших проблем, справжнього та остаточного вирішення назавжди, тоді створений нами зразок нової державності та нового економічного порядку дасть нам колосальний престиж, що матиме величезний вплив на інші країни, престиж, проти якого наші вороги будуть безсилі.
Соціалізм починається там, де закінчується марксизм. Німецький соціалізм покликаний відіграти роль в духовній та культурній історії людства шляхом самоочищення від будь-яких слідів лібералізму. Лібералізм був диявольською силою дев’ятнадцятого століття, яка підривала та руйнувала основу соціалізму, так само, як підривала та руйнувала основи кожної політичної філософії та кожного світового порядку. Лібералізм є витвором окциденталізму, який усе ще переховується в парламентах і називає себе демократією.
Народженння нового соціалізму не є завданням Німецького Третього райху.
Новий соціалізм має стати для Німецького Третього райху підґрунтям.
1923
Компіляція на основі ессе “Jedes Volk hat seinen eigenen Sozialismus”// Schriften an die nation. – № 39. – 1931. – 72 s. (розділ “Соціалізм” з праці “Das Dritte Reich”)
Переклав Юрій Михальчишин
Примітки
[1]. “daimon” (“daemon”) (гр.) – прояв душі людини або іншої живої істоти
[2]. Вільгельм Вейтлінг (1808 – 1871) – німецький робітник, автор оригінальної доктрини ранньонімецького немарксистського комунізму на християнських засадах
[3]. Йоганн Карл Родбертус (1805 – 1887) – німецький економіст та теоретик соціалізму, прихильник трудової теорії вартості, автор концепції злочинного походження прибутків, отриманих від відсотків з капіталу.
[4]. Гюстав Ерве (1871 – 1944) – французький політичний діяч, ідеолог національного соціалізму, відбув ув’язнення за антимілітаристську та антиімперську пропаганду. У 1919 році став засновником Національної соціалістичної партії Франції, що стояла на позиціях, близьких до італійського фашизму.
[5]. Сьомий конгрес Соціалістичного інтернаціоналу відбувся в серпні 1907 року в німецькому місті Штуттгарт, куди прибули 884 делегати від 25 націй.
[6]. Фрідріх Ліст (1789 – 1846) – видатний німецький та американський економіст, автор капітальної праці “Національна система політичної економії” (1841).
[7]. Фрідріх фрайгерр фон Штайн (1757 – 1831) – визначний прусський державний діяч та реформатор, архітектор відродження Пруссії після поразки в наполеонівських війнах.
Про автора: Артур Мьоллер ван ден Брук (1876 – 1925) – видатний німецький політичний філософ і публіцист, основоположник інтелектуальної течії консервативної революції. Здобув фундаментальну освіту, мешкав у Франції та Італії, займався вільною літературною працею. Редактор перекладу німецькою мовою повного зібрання творів Ф. Достоєвського, автор перекладів американського письменника Е. По. В 1914 році повернувся на батьківщину для участі в бойових діях у лавах німецької армії, комісований за станом здоров’я, працював в системі МЗС Німеччини. У 1919 році на базі власного літературного салону в Берліні формує інтелектуальне середовище молодоконсервативного напрямку, до якого залучає антиліберальних політиків, публіцистів, видавців і меценатів. Автор статей у багатотомних виданнях, присвячених видатним постатям німецької історії та культури. Кар’єру найвпливовішого політичного публіциста доби розпочав із ессе “Прусський стиль” (1916) та “Право молодих народів” (1919), продовживши культурологічним бестселлером “Третій райх” (1923), назва якого концептуалізувала авторитарну альтернативу демоліберальній політичній системі. Двічі одружений. Трагічно закінчив життя самогубством.