Євген Маланюк (1897 – 1968) – соціал-націоналіст, бойовий офіцер української армії, учасник Першої світової війни та Національної революції 1917 – 1920 років, класик української поезії ХХ століття. На еміграції жив у Польщі та Чехословаччині, з 1949 року – в США. Поезія Маланюка відзначається ідеалістичним активізмом, палкими антибуржуазними і елітарно-провідницькими волюнтаристськими мотивами та звертається до синтезу елліністично-нордійської естетики національного реваншу як єдиного шляху проривного повернення народної спільноти в модерну історію. Інтимна лірика Маланюка має надзвичайно теплий характер. На численні прохання читачів націонал-революційного часопису “Ватра” публікуємо уривки вибраних творів поета-революціонера, які відображають різні грані його творчості.
ІСХОД
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомленний грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід… на Захід… на Захід…
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
1920
ШЕВЧЕНКО
Не поет – бо це ж до болю мало,
Не трибун – бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все – “Кобзар Тарас”,
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше – бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою на довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,-
У досвітніх загравах – степах
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч – усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
ОДИН ВЕЧІР
Єдиній
Скільки ніжности в Ваших долонях,
Скільки зоряних в зорі казок…
Знов палаю в солодкім полоні,
Знов Сахара, жага і пісок.
Хто Ви: Борджія чи Клеопатра,
Жанно Д’Арк українських степів?
В Вашім серці – незгаслая ватра,
В Вашім погляді – зоряний спів.
ВІДВІКУ Й ДОНИНІ
Відвіку й донині Еллада й Юдея –
Два вороги люті на древній землі –
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.
Від грецьких провінцій до римських колоній
Гриміли століття меча і огня,
Здіймались до неба безсилі долоні
І марно молили великого дня.
В коріннях зростаючих готик, як язва,
Кублилося чорне, гніздилося зло –
То гетто душилось в пархатих міазмах,
То гетто, то гетто труїло й гнило.
І помста сичала, і ятрилась зрада,
І ядом руїни труїлася кров.
Два вороги люті – Юдея й Еллада –
Від Тібру, від Рейну аж ген по Дніпро.
22 листопада 1929 року.
МАЛОРОСАМ
Невже ж надії всі – пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?
Чом не загас під бунту бубни,
Під трубний галас голосів,
Коли історія свій згубний,
Кривавий засівала сів?
Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?
Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило,
Що здохле вже здола балакать,
Є переконаним хахлом,
Що вже носить краватку вміє
І слинить Маркса вже… А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!
Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй!.. Бо вже не буде гірше –
Ні там, ні тут: здихає скрізь.
СЬОГОДНІ
Ні! Не тропар і не псалом!
Не молитви, не плач до неба, –
Свячений ніж, стиснутий злом,
Свячений ніж – оце нам треба.
В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну, страсну годину
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину!
Дивись, крізь язики заграв
Встає пожар, як Ґонта, ярий,
І морок ночі розідрав
Міліоновий галас: «Кари!»
Катуй, ґвалтуй хижацький схід!
Жени орду в азійську далеч!
На спів осінніх панахид
Злетиться знову хижа галич,
І вкриє стерво вражих тіл,
І їй в жахливій тиші ночі
Накаже грізний Азраїл
Ворожі видзьобати очі.
7.ІХ.1923
ЧУЖИНА
Дружина, родинний притулок
(За шибками чорний дощ),
Осяяне теплеє коло
Після безмежних прощ.
Спокійна і певна крапка:
Вечеря при білім столі,
Пестлива дитиняча лапка
І – вогник в печі не дотлів…
Ні. Все се навік – не для мене,
Простий той, кімнатний той рай.
– Все гни під саквами рамена!
– Все простори кроками край!
Крізь вітер, негоду осінню,
Хай сонце, хай місяць – оттак
Ковтатимуть далеч синю
І очі мої, і уста.
СОНЕТ ГНІВУ І ГАНЬБИ
Каліка виклятий – такий він і донині!
Сліпий кобзар – співа свій вічний жаль.
Самсоном темним – зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.
Зродив вождів – дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,-
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
Це в час, коли кругом відважні жмені,
І кожному народу спіє геній,
Історія новий готує том,
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і хропе гуртом.
ВАРЯГИ
……………………………………….
Ти, у кого і нерви – бандура,
В чиїм серці ридає раб, –
Стань шулікою, вовком, буй-туром,
Тільки просто, просто – на Муром –
Заграбоване граб!
Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім’я, –
Всю палючу отруту злості
На сусальне злото Кремля.
За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут, –
Хай московське серце Росії
Половецькі пси роздеруть.
БАЛАДА ПРО ТЮТЮННИКА
Все – гаразд. Такі не зрадять, і не продадуть,
Лиш ножами душ проріжуть всеросійську муть.
Ходом руш! І рівний наступ крила розгорта –
Загартованих безсмертям знов веде мета.
Здовж окропленого кров’ю знаного шляху,
Де стрічали чорну осінь і зиму лиху.
Шепетівка щулить ухо. Жмеринка гуде.
То устав Василь Тютюнник і полки веде.
Стука телеграф: Тютюнник. Плаче телефон:
Йдуть – ідуть. З повік тікає підсовєтський сон.
Далі й далі йде дротами смертоносна вість.
Радієве коливання зимним змістом їсть.
І тремтить, і опадає вся жовтнева ржа,
І в штабах танцює жидом комісарський жах.
Загудів знайомий простір, обудилась ніч,
Тисячма облич воскреслих, міліоном віч.
Весь гуде знайомий простір. В димних вирах вись
Очі вікон в кожній хаті кров’ю налились.
Кожне тіло сухоребре пружить сітка жил,
Налива п’ястук залізом невблаганних сил.
Без вагань. Ти – є, ти – будеш. Встань, бо ти – не раб.
Се тобі лише здавалось, що воно-гора.
Просто в чоло. Межи очі. В той кирпатий ніс-
І болван ось розлетиться на струхнілий хмиз.
Ти повірив, що скінчилось, і що нас нема,
Що пожерли тиф і мука та ще й рідна тьма, –
Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
***
Генерале, генерале, – пестить очі даль.
Вже твоє роздерте серце злютувала сталь.
Синя пляма щезла з грудей, загорівся зір,
Мускулясті кроки знову міряють простір.
Над тобою тяжкотканий плеще-б’ється стяг,
Ніби птах державний крила широко простяг.
Ти – орел старого Риму, вісник вражих згуб.
Він несе в залізних кігтях золотий тризуб.
20.Х.1930
ДОБА
І пустиня прийшла. І шукає брат брат,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха дзижчить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.
Бомбоносних ескадр впокоряючий клекіт,
Невмолима жага пожадливих ескадр.
І ревуть з-поза гір батареї далекі,
І рокованим дійством бушує Театр.
Наша юність – палка, наша юність – грозова.
Ураганна, гарматна, шрапнельна весна, –
Задудни нам походом і вибухни знову,
Динамітом нещадним пекучо-ясна!
Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерті,
Мов по трупах років, перекрочить добу,
Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий
Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.
І прийняв її жар, як належну заплату,
Як заслужений дар від воскреслих століть:
Нашу юність палку, нашу юність крилату
Нам ще раз пережити, обернену в мить.
10.ІІІ.1940