Сама ж виставка порушувала ряд карколомних проблем, що побутують у нашому зачерствілому суспільстві: самотність, байдужість до ближнього, існування чи виживання в так би мовити здоровому суспільстві людей з обмеженими потребами тощо. І водночас підкріплювала зацікавленість глядача божевільними полотнами у стилі крайнього абстракціонізму та примітивізму, фотографіями з реабілітаційних центрів “Лярш – Ковчег”, а саме зроблені волонтерами “Дому серця” у Львові, Берліні, Нью-Йорку та волонтерами львівського центру духовної підтримки осіб з особливими потребами “Емаус”. Вони також зосереджені на моментах усамітнення людей, що дає змогу заглибитись у їх насичений і неординарний світ.
“Самотність – це присутність проблеми відчуження”, oсь так лаконічно і доволі абстрактно можна описати виставку “Самотність-присутність”, яка вже кілька тижнів вона триває у львівському центрі міської історії Центрально-Східної Європи на . вул. акад. Богомольця, 6 .
Для когось можливо – це привід оцінити цікаві мистецькі новинки, а для інших – місце, як для мене отримання ще однієї дози самотності, адже “тіло – знаряддя душі, а душа – знаряддя Бога”, – казав ще (Плутарх), тому напевне картина – це зброя, що покликана вражати розум, душу, а не лише слугувати окрасою житла.
Традиційна розмова про мистецтво, це, за великим рахунком, розмова про красу. І особисто для мене, коли промовляють поняття мистецтво, я одразу згадую мистецтво Древньої Греції, Риму, готику, Ренесанс, бароко, класицизм і багато стильову епоху ХІХ ст. Адже мистецтво – втілення краси, ще Арістотель казав: “мистецтво довершує те, що не змогла довершити природа”.
Так, звісно мистецтво – це набагато більше, ніж просто висловлення краси. Це, перш за все, вияв того, ким я є сам. Це спроба розуміння сьогоднішніх реалій, розуміння, що я є усередині себе. Можу відкрити свою самотність. Можу зрозуміти, наскільки моя особистість надломлена, травмована. Можу зрозуміти, наскільки маю бажання кричати. Наскільки маю бажання бути врятованим…
Якщо митець вкладає свою душу у твір, вкладає страждання, мрії, дає усе, що може дати, яку ж тоді має мати ціну його твір? Мабуть, це має коштувати стільки, скільки і його особистість. Ми не можемо і не маємо права дати ту ціну.
Можемо вважати, що мистецтво для нас як друг. І твори мистецтва нам даруються. Вважаю, що у сьогоднішньому суспільстві, де головним є ефективність і продуктивність, де ми хочемо щось творити, ті, в кому ми маємо найбільшу потребу окрім вчителів духовних, це є митці. Вони нам нагадують, для чого створена людина. Людина, перш за все, створена для безкорисливості. Це те, про що безперестанку нам говорить дружба. Дружба без безкорисливих дій, безкоштовних, без добродійності, не є справжньою дружбою.
Я можу зрозуміти, що малюючи невидиму самотність, автори своїми роботами роздумують над самотністю людини, самотністю Бога, самотністю людини і Бога укупі. Але я не можу зрозуміти чому їхнє бачення проходить через призму потворності?
Побутує думка, що митець – це людина, яка може стати беззахисною перед реальністю. Але, ж навмисне спотворення реальності – чи це не є найбільшим злом? Для чого нівелювати красу? Адже, потворне на мою думку ніколи не спонукатиме до дій. Навпаки ці фотографії з реабілітаційних центрів набагато вагоміші. Ось наприклад фото Зобр Галини, в образі ангела (з фонду “Віра і світло”). Чи робота “Мрійники” (Лярш-Ковчег”), тут існує Люба. Яка рада, що вона діє, вона живе. Це вражає, адже це ніби свідчення того що серед нас є ті котрим потрібно допомогти.
Інша якість – необхідність дати себе. Оскільки немає дружби без певної самопожертви. Немає мистецтва без пожертви. Митці – це часто особи, які багато страждають. Мене це змушує подумати про монахів. Думаю про монахів, бо їх дружба є універсальною. Кожного разу розуміють, що те, що роблять, мають робити усе більше і більше. Кожен раз мають відірвати щось від себе, щоб дати більше і більше. Як і монахи, митці більшу частину свого часу живуть дуже бідно. Вони часом продають картини дешевше, ніж коштувало полотно.
Митець є тією особистістю, яка розривається між красою, величчю і могутністю тієї реальності, яку бачить і приниженням свого творіння.
Твори мистецтва – більше, ніж просто твори. Вони наші друзі. Усією своєю присутністю, своєю тихою дівочою красою, Оленка прикрашувала цю вакханалію потворних, я би сказала жахливих робіт українських митців, і оправдовуючи їх , вона постійно апелювала на духовні пошуки митця, на його становлення, на віднайдення чогось сакрального у наших душах. Можливо і права східна мудрість щодо, того, що важче зобразити Бога чи півня. Відповіддю до якої є півня, бо Бога ніхто не бачив. Та проте ці митці посягнули не тільки на “Бога, котрого ніхто не бачив”, але й на “півня”, що оточує нас. Візьмемо для прикладу полотно Наталки Сацик “Небо” (триптих) – це небо зображене в якихось сірих, бурих, білих тонах. Усе небо – риски, крапки тощо. Ні справді це дуже моторошна картина.
Усі ці митці були запрошені тією ж фундацією Symbolum Sacrum та “Домом серця” (Оленка пояснила, що ці роботи пропонують два способи пізнання чи то своєрідного пошуку присутності: “уява і сумнів” та “лабораторія і факт”.
Напевно, що лабораторні роботи представляє ужгородський митець Руслан Тремба. Як мені пояснили це він розміщує в залах ряд слідів, відбитків чиєїсь ноги на опісля закам’янілій землі. Це “і є уособлення Хресної ходи”.

w

Особисто у мене склалося неоднозначне враження від побаченого – це була якась суміш звичайної відрази з розчаруванням. Наприклад, у проекті з 8 картин “Кров” він максимально наближується до місця, де з тіла Ісуса на хресті починає витікати кров. Оленка пояснила, що цим автор наче підказує, що ми не можемо до кінця побачити, а, отже, пізнати в повноті таємницю розп’яття. Нехай, але якщо не знати і просто звичайно глянути на це полотно, то складається враження, що це двері, а це червоне – дверна клямка, де тут кров Христа? Де його муки?
Існує на мій погляд взагалі огидна, брутальна картина Тремби “Іван Хреститель”, – - чесно, це навіть не мазанина, це знищення усього святого, сакрального, усього хорошого. Це відкрите вульгаризування сакрального, нівелювання тисячолітньої іконописної традиції.Це злиття божевільної фантазії з огидними реалями.
Мені теж пояснили, що Руслан Тремба також уприсутнив на виставці Юду. Добре нехай Юда є прикладом того, що відокремлення від людей і від Бога несе в собі самотність у негативному її прояві, як смуток, породжений відчуттям відкинутості. Існує повішаний білий скелет, обрамлений чорними дошками, що десь натякають на небезпеку повної ізоляції. Але ця картина справді лякає у своєму безумстві – це ніби крик хворого митця, який волає про допомогу.
Митець є дуже чутливою особистістю. Це хтось, хто озвучує усі хвороби існування. Це хтось такий, хто намагається не зачерствіти. Хтось такий, хто не хоче закривати ні очі, ні вуха, а навпаки намагається їх широко відкрити, щоб добре зрозуміти світ, і відтворити певний досвід, який він переживає.
Ця особа стає фахівцем людського життя. А ми, як свідки цього мистецтва, мусимо прийняти, що ми є частиною цього мистецтва. Погодитися, що дивлячись на скульптуру, яка має дивну форму, одночасно є трохи цією скульптурою. Слухаючи уривок музичного твору, який є не цілком мелодійним, зрозуміти, що, можливо, музика власного серця теж не є цілком гармонійною.
Існує інший погляд православної авторки Наталки Сацик. ЇЇ полотна, не настільки жорстокі, вони майже нічого конкретного не втілюють. “Святе те, що безособове”, – підпис, що засвідчує її 10 невеликих полотен. Нехай тек, але якщо немає конкретики, особовості чи це можна вважати мистецтвом? Адже, що робить полотно шедевром? Хіба одні символи і підтексти? Ні саме реалія.
Олена Смага, мабуть найтолерантніший митець цієї виставки. Вона хочаби додала барв у свої полотна, все ж таки їй притаманне відчуття любові, миру тощо Усе в неї базується на якійсь духовній підтримці, навіть Христа на “Молитві про чашу” підтримує ангел. Тут Христос втілює людську слабкість. Її полотна є фактично анонімними, образ “Самотність у Христі”, де Павло наслідує Христа не тільки вчинками, але й зовнішньо.Вони існують в одній площині, в одному світогляді.
Завершує усю експозицію “Голгофа” Руслана Тремби – це образ одинокості людинив світі, Голгофа – це нетільки місце розп’яття Месії, це знищення усього найкращого в кожному з нас. Знищення людини.
Нещодавно мене запитали, чому я люблю мистецтво. Спонтанно я відповіла, що мабуть, не саме мистецтво я люблю. Я люблю не саме мистецтво, не самі по собі твори, не самих по собі митців, а щось, що є вищим за це все, що робить твори мистецтва безцінними.
Самотність митців дозволяє їм дати велику частину себе як вияв в дружби іншим людям. Вони самотні для того, щоб інші були менш самотні. Вони є бідні, щоб інші були менш бідними. Мабуть, живуть у бідності своїх майстерень, щоб інші жили в красі і величі творів мистецтва.

Якби Маланюк познайомився з його “творчістю”, то навіть відвідини нічного клубу “Спліт” навряд чи справили б на нього більше враження….

До речі, джерела свідчать, що Донцов неодноразово і з успіхом роздавав нехорошим людям в кафе “Де Ля Пе”….

( розмістив в газеті Воля ,розділ культура.)